Про націоналізм і денацифікацію

 

Михайло САВЧИН,

доктор юридичних наук, професор, Ужгородський національний університет,
віцепрезидент Світового конгресу українських юристів

Увертюра

Маємо на сьогодні таку диспозицію, що медіанну (не стратегічну! – вона її неспроможна досягти, про це нижче) мету московія у воєнній кампанії наразі досягла.

Якщо тверезо розсудити, то скинути уряд у Києві було з області фантастики у рамках мислення самого путлєрра. Наразі московія має контроль над Тавридою, тобто має можливість прямої комунікації між Кримом і Донбасом. Морські порти України блоковано. Луганщина вже майже вся під контролем, за винятком Сіверськодонецької агломерації, яку вони намагаються знищити, як близько 550 років тому зробили з Великим Новгородом під час царювання Івана ІІІ.

Але залишається незламний "Азов". А тому тут піде мова про націоналізм і денацифікацію. Як непростою є відповідь на питання щодо деблокування міста Діви Марії – Маріуполя, так непростим є і питання на означену проблематику мого допису.

Про націоналізм

Тихесенько, не треба шугатися-лякатися

А тепер я оберу цілком академічну мову, бо це я пояснював уже одній докторантці в Українському вільному університеті.

Отож, питання націоналізму має триєдине значення (це святоє з різних міркувань, навіть з урахуванням нашого Державного герба, врешті-решт).

По-перше, обриси Nation-State — як власне розуміння state (держави), на відміну від kingdom, — постало у результаті Вестфальського миру 1648 року, одним із компонентів якого стало визнання незалежності Нижніх Провінцій, тобто Нідерландської республіки, яка до того вела 80-річну війну за незалежність з іспанськими Габсбургами.

Задумайтесь на секундочку – цілих 80 років! А саме у той час Богдан Хмельницький реалізує своє право на rokosz, що стає одним із тригерів розпаду Речі Посполитої. Попри неоднозначність тієї події, вона засвідчує, що Україна (якщо можна застосувати таке модерне поняття) тодішніх часів розвивалася цілком у рамках світових трендів. Як засвідчує вітчизняна історикиня Наталя Старченко, у промодерну добу у Речі Посполитій були закладені засади сучасного конституціоналізму. Зокрема обмеження влади обраного монарха соціальним контрактом, на основі якого у нього виникав обов’язок захищати підданих васалів, які натомість також мали певні повинності. Як би там далі не було, усвідомлення того факту, що правитель обмежений соціальним контрактом та має діяти в інтересах суспільства, стало наріжним каменем урядування як у Гетьманщині / Війську Запорозькому, Українській Народній Республіці, так і в сучасній Україні.

По-друге, націоналізм бере витоки з розвитку інституцій громадянського суспільства, а інтелектуальним джерелом має романтизм. Якщо йдеться про вітчизняну інтелектуальну традицію, то слід говорити насамперед про Кирило-Мефодіївське товариство (Микола Костомаров, Тарас Шевченко та Микола Куліш) у Великій Україні та Руську трійцю (Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич) у Галичині. Взагалі 1848 рік, прозваний Весною народів, став уособленням модернового оформлення ідеї нації, яка мусить мати власну державність. Пізніше про це скаже граф Кавур: «Італію ми створили, а тепер необхідно створити італійців». Але це вже інша історія.

Попри все, національна держава починає розумітися як репрезентант громадянського суспільства. У цій системі координат, рушієм чого є індустріалізація і технічний прогрес, ключовими питаннями стає забезпечення прав людини і суспільна безпека. Побудова сучасної бюрократії, розпочата у XVII ст. канцлером Королівства Швеції Оксешерною, а пізніше підтримана концепцією регулятивної/поліцейської держави у рамках Прусського королівства, зіткнулася із необхідністю забезпечення прав людини.

По-третє, на цій основі розпочинає формуватися поняття національного інтересу. Прикладом того, як викристалізовувалося це поняття, можна навести міркування герцога де Рогана:

«… у питаннях держави слід керуватися не безладними бажаннями, що часто змушують нас братися за задачі понад наші сили, і не вируючими пристрастями, що розривають нас на частини, коли оволодіють нами; … а нашими власними інтересами, що скеровуються тільки раціо, що і має керувати нашими діями».

Попри вимогу раціонального зважування та необхідність піднятися над пристрастями (власне, монарший двір, за німецьким соціологом Норбертом Еліасом, був призначеним саме для цього і для максимального наближення до монарха його потенційних суперників задля контролю над їхніми афектами й амбіціями), балансування на сьогодні є наріжним каменем розуміння національного інтересу.

Загалом дискурс про інтерес пов’язаний із раціоналізацією прийняття владних рішень. У рамках картезіанського мислення (від імені французького філософа Декарта, Cartesius) світобудова вбачається досконалою, як механізм швейцарського годинника. Звідси ми, наприклад, маємо такі поняття, як «механізм держави» тощо. Наприклад, в Україні забезпечення національних економічних інтересів зумовлено станом демократичної підзвітності, який свідчить про схильність до закритості інституцій і блокування динаміки розвитку економіки, що в епоху глобалізації має наслідком зниження її конкурентоспроможності на світових ринках, що, своєю чергою, істотно обмежує прийняття та впровадження суверенних рішень державою.

Якщо ми говоримо про націоналізм, то йдеться про відстоювання національних інтересів, які формуються навколо національної держави, котра забезпечує комунікацію у рамках громадянського суспільства задля захисту прав людини.

Про денацифікацію

Націоналістичний дискурс є дзеркальним процесом фрустрації на нереалізованість національного. Теперішня московія — яка внаслідок непорозуміння називається російською (назва ж бо крадена — грецький варіант, як то правильно промовляється на Закарпатті, «рОсія») федерацією (насправді суперунітарна держава — чого вартують дев’ять федеральних округів, створених всупереч конституції на підставі президентського указу), тут потрапила у сенсову рогатку: як продукт подвійної фрустрації, вона наклала відповідні смислові конструкції на Україну.

Насправді в Україні йде подвійний процес: викристалізовується саме національний інтерес у його чи не майже класичному розумінні на тлі формування мереживо-центричної держави.

А тут ми маємо дзеркальне відображення Веймарського синдрому-2.

Нагадаю. Реваншистські настрої у Веймарській республіці виникли на тлі поразки Німецького райху у Першій світовій війні, яка була парадоксальною – Німеччина окупувала значні території у Франції та Східній Європі. Але тут трапилася Листопадова революція, яка призвела до падіння монархії Гогенцоллернів. Хоча якщо бути справедливим до кінця, то колапс Австро-Угорщини й Османської імперії розпочався дещо раніше. Тому події були цілком логічні, зважаючи на обмеженість ресурсів Німеччини, попри визискування окупованої на той час України.

Оце мавпування нацистської Німеччини, яке допускає тепер путлєррр, є трагікомічним насправді. Як неодноразово казав відомий наш класик Лесь Подерв’янський, у нацистській Німеччині хоча би була певна естетика зла у стилі хоча би уніформи Hugo Boss. Натомість ница убогість ruscizm (саме так, яке поєднує свій корінь fascism та букву Z, котрою позначається одна з мілітарних груп агресора) не має жодного естетичного блиску навіть з точки зору зла. Це банальне зло певних істот.

Баналізація зла там пройшла у декілька етапів. Як свідчить аналіз певних документів, становлення того режиму відбулося саме так.

Демократичний проєкт на московії накрився мідним тазом доволі швидко: розстріл Білого дому (будівля парламенту — вєрховного совета россии) у жовтні 1993 року і швидесеньке ухвалення на референдумі (вуйку Гітлєре, привіт од «достойних» онуків!) конституції, розробленої придворною групою при президенті Єльцині – успішно поклали край спробі побудови конституційної демократії.

На тлі економічного колапсу (це у країні, просто розбещеній природними ресурсами) виникає фрустрація демократією. Нагадаю, що паралельно колишня партноменклатура, маючи доступ до інсайдерської інформації, розкрадає державне майно за безцінь та ухвалює злочинні рішення. На середину 1990-х у середовищі каґебістів формується консенсус щодо інфільтрації своїх представників у інститути влади та повернення сфери впливу колишнього союзу у Східній Європі.

Утвердження режиму висуванця каґебешних кіл, насамперед президентська кампанія 1999 р., склався в результаті істерії внаслідок терористичних актів спецслужб сусідньої країни у Буйнакську, Москві та Волгодонську протягом 4-16 вересня 1999 р. Потім пішли утиски свободи слова (зокрема закриття телеканалу НТВ), обмеження свободи підприємництва та конкуренції (наприклад, націоналізація ЮКОСа чи Роснефти тощо).

Дискурс про головну геополітичну катастрофу ХХ століття пізніше буде підкріплено концептом «корпоративної держави», що стало головним лозунгом виборчої кампанії кандидата у президенти дмітрія мєдвєдєва. Я хочу нагадати, що корпоративізм є квінтесенцією соціальної доктрини італійського фашизму. Вкупі з марґінальною ідеологемою «русского мира» з його «духовными скрепами» виникла гримуча суміш новітнього напряму расизму, який можна цілком сміливо окреслити як рашизм, ruscizm.

По суті, ідеологічно з початку 2010-х московія була підготовлена до ідеї поновлення не лише свого впливу, а інкорпорації країн, які утворилися у результаті колапсу колишнього радянського союзу.

Витік інформації минулого року завдяки західним спецслужбам, згідно з якою на території московії готувалися фільтраційні табори, масові депортації людей з України до Сибіру та Далекого Сходу, де мали будувати нові міста, лише підтвердив ці наміри.

У цьому контексті стоїть питання: кого ж все-таки слід денацифікувати?

Висновок, або про ідею реконкісти

Коли граф Порту Афонсу зібрав раду з числа професорів університету Коїмбри та єпископів і поставив питання про заснування королівства, то виникло питання, яким практичним шляхом розв’язати це питання. Цілком логічно відповідь прийшла така — сакралізація влади короля потребувала його інтронізації за участі Папи Римського в обмін на участь у реконкісті Піренеїв вже не як васал, а союзник Королівства Кастилії та Леону. Реконкіста Португалії закінчилася, коли інфант Енріке Навігатор здобув Сеуту (це тепер іспанський порт, оточений по суші Марокко).

Я говорю про обмеженість ресурсів, оскільки у той час і Кастилія, і Леон, і Португалія не мали такої потуги, як Арабський халіфат. Така приблизно ситуація і сьогодні з руссо-українською війною.

Дуже багато залежить від двох ключових чинників — яким чином буде перебудована національна економіка та від ступеня підтримки України з боку колективного Заходу.

Треба брати до уваги геополітичний контекст — як поєднуються національні інтереси провідних гравців (США, ЄС, Китаю, Індії, Бразилії) на глобалізованому ринку.

Після втрати значної кількості об’єктів на тимчасово окупованих територіях зміниться структура національної економіки — тут важливим є перерозподіл ресурсів і зорієнтованість на військове та продовольче забезпечення потреб України. Також важливим є поглиблене забезпечення циклів виробництва та використання сучасних технологій в економіці. Для належного забезпечення динаміки розвитку економіки держава має зменшити в ній дирижизм (необґрунтоване свавільне втручання), сконцентрувавши свої зусилля на розбудові військово-промислового комплексу як кластера розвитку національної економіки.

Коли ми говоримо про підтримку України світовим співтовариством, то слід мати на увазі декілька моментів. Трагедії у Бучі, у північно-західній дузі передмість Києва, а потім у Маріуполі сколихнули світ.

Як каже вітчизняний журналіст Віталій Портников, сьогодні світ вступив у ХХІ століття. Однак обриси майбутнього світового порядку, який почали попередньо обговорювати на саміті у Рамштайні, безумовно, буде продовжено на зустрічах G7+ (яка, без сумніву, ще відбудеться) та на саміті G20, який уже скликаний Індонезією.

Попри все, війна переходить у затяжну стадію. Вона стане випробуванням для нашої країни і світового співтовариства для визначення засад нового світового порядку.

Ми поновимо територіальну цілісність. Але як то буде здійснено, залежить від військового мистецтва та генія Збройних Сил України, які вже стали еталоном героїзму та відваги у світі.

Для цього ще треба докласти значних зусиль.

Слава Україні!