Стрічки новин весь час приносять повідомлення про те, що в тому чи тому місті вирішили позбутися топонімів, пов’язаних із Росією, і відбулась або обговорюється низка перейменувань. Щойно з’явилася ще така новина – про одне прекрасне місто, в якому теж не буде вже вулиць Добролюбова і Чкалова. Натомість будуть назви…
Й отут варто зупинитися. Скільки зустрічав подібних повідомлень – практично всюди в нових версіях панує топоніміка, пов’язана з іменами місцевих діячів, більш чи менш видатних, або з новітніми ключовими словами на кшталт Героїв і Захисників. У згаданій новині один із лідерів топонімічних думок, професор, наголосив на «балансі між назвами на честь крайових і загальноукраїнських діячів та подій». Але є і третій компонент балансу – загальносвітовий, і він не просто існує, а повинен бути у фокусі. Поодинокі повідомлення на кшталт «набережної Бориса Джонсона» видаються радше курйозними, попри всю симпатію до бадьорого і нестримного британського прем’єра.
На тлі того прориву, який відбувся у взаєминах України і Заходу, одним із найважливіших наслідків цих подій, на мою думку, мала б стати «вестернізація» нашого ментального простору – і зокрема простору топонімічного як його безсумнівного відбитку. Не варто схематично замінювати російське українським – варто зміксувати в цій заміні українське зі світовим, і що більше буде останнього, то ліпше будемо ми розуміти, до якого простору насправді належимо (і воюємо за право утвердити цю належність). І якщо ми вже тішимось (а скільки такого нині чується, і правильно!), що Захід нарешті почав помічати і вирізняти Україну, то й Україна повинна навзаєм помічати і розрізняти Захід.
Незаслужено пропущені українські постаті, безумовно, мають бути увічнені. Однак дуже б хотілося, щоб в українських містах на повну силу розгорнулася світова історія і культура – так, як Росія намагалася там розгорнути історію і культуру свою або в принципі росієцентричну і в цьому замкнути. Світова топоніміка – це акт такого «розімкнення» імперського замка.
Хай з’являються в містах, на вибір жителів, проспект Вінстона Черчилля (починаю з нього, тому що Британія показала себе особливим партнером нині і тому що В.Ч. – той, хто протистояв злу гітлеризму) і проспект Шарля де Ґолля (продовжуючи тренд). Вулиці Аристотеля, Піфагора і Сократа (вони масово з’явилися свого часу в грецьких містах і нині комфортно там почуваються; не в такому масштабі, але не зайві були б і в нас). Вулиці Марка Аврелія й Джеффрі Чосера. Вулиці Джеймса Кука, Жана-Франсуа Лаперуза й Руаля Амундсена. Вулиці Генріха Шлімана і ще одного Жана-Франсуа, котрий Шампольйон. Вулиці Лорки, Стівенсона і Вальтера Скотта. Вулиці Авраама Лінкольна, Джона Кеннеді, Нельсона Мандели й Магатми Ґанді. Вулиці «Бітлз», Луї Армстронґа, та просто Блюзова і Джазова. Вулиці Лондонська, Паризька, Римська, Амстердамська, Барселонська, а також Англійська, Французька, Іспанська… і Нормандська (або Героїв Нормандії) – на ще одну згадку про перемогу над Гітлером… І Польська – на знак подяки за все теперішнє. Вулиці Вермера й Ель Греко, Караваджо і Карпаччо, Клода Моне та Вільяма Тернера. Вулиці Гамфрі Боґарта й Інґрід Берґман, не кажучи вже про проспект Волта Діснея. Вулиці Ніколи Тесли і Ґульєльмо Марконі (адже ми усвідомлюємо всю специфіку імперських акцентів на дослідах Попова), Генріха Герца і Нільса Бора. Вулиці Джона Толкіна (бо ж он як ми всі говоримо «орки») і Джорджа Лукаса (якщо вже не магістра Йоди). Вулиці П’єра де Кубертена і Жуля Ріме – десь біля стадіонів…
Хай наші вулиці наповняться цими іменами. Хай будуть наші зустрічі на розі Марконі і Черчилля. Це теж символічна перемога. Це теж крок назустріч Заходу. Це, зрештою, наша форма і формула вдячності тим країнам і культурам, які нині stand with Ukraine.
08.05.2022