Українська освіта стрімко падає в кролячу нору формальної бюрократії. Світ, який відкриється в кінці, буде дуже химерно співвідноситися з живим світом на поверхні.
Непростий, але натхненний в ідеалі вчительський час реалізації життєвої місії, багатогранної комунікації з учнями, формування їхніх настанов і вмінь на ціле життя (створити їм подорож у незнану країну — і з гідом, і з можливістю самостійно заглибитись у красиву бічну вуличку...) перетворюється на бездушний рух цифрового конвеєра з окремими гарними картинками та історіями, які з останніх сил встигаєш розгледіти й описати іншим по дорозі. Або, за Керролом, на нескінченне падіння чи то до центру Землі, чи то до купи хмизу й сухого листя, з намаганням ухопити дорогою баночку з наліпкою «Помаранчеве варення».
Українська освіта стрімко падає в кролячу нору формальної бюрократії. Світ, який відкриється в кінці, буде дуже химерно співвідноситися з живим світом на поверхні, як у тій-таки «Алісі», тільки хто його назве Дивокраєм? Радше Бюрокраєм з нескінченним «Постинати їм голови!» Колоди карт, звісно, гарні тим, що мають два кольори, чотири масті і взагалі свою беззаперечну ієрархію, структуру та логіку; але поза картами й мастями світить сонце, люди пишуть книжки, ставлять фізичні експерименти і розбирають складні літературні епізоди. А тут — розпорядження і пошуки логіки в них та сил на їх виконання.
Одне з ключових слів в українській освіті сьогодні — виснаження. Кожен і кожна з педагогічних працівників і працівниць (або ж, вибачайте на слові, надавачів і надавачок освітніх послуг), з ким спілкуюся на повсякдень і принагідно, говорить про власне виснаження як факт неуникний, постійний, фоновий і дедалі сильніший. А коли заходить мова про причини цього, жахливу війну згадують рідше, ніж тотальну бюрократизацію освітнього процесу і потребу дедалі більше формалізувати його живий перебіг. Це нагадує необхідність клеїти нескінченні штрих-коди на себе і все своє, щоб їх читав якийсь усемогутній сканер. Чи впишеться туди ще щось, крім послідовності смужок?
Українська освіта налічує багато десятиліть і століть живого досвіду, й одна з нечисленних спільностей, яка об'єднує, скажімо, сталінську школу УСРР і НУШ доби війни з путінською Росією, — це виснаження вчителів бюрократичними процедурами. Та й ще раніше і в іншому просторі згадана «Аліса» виникла як протест живої душі проти методик застиглого шкільництва, авжеж. І що ми читаємо тепер — «Алісу» чи методички?
— Кх-кх! — діловито прокашлялася Миша. — Готові? Викладаю найсухіший у світі матеріал. Прошу уваги! «З благословення Папи римського Вільгельм Завойовник хутко підкорив англійців. Едвін, граф Мерсійський, та Моркар, граф Нортумбрійський, виступили на підтримку Вільгельма, і навіть Стиганд, єпископ Кентерберійський і великий патріот, вельми доцільним знайшов те...»
— Знайшов що? — поцікавився Качур.
— Знайшов те, — з серцем відповіла Миша. — Ви не знаєте, що означає «те»?
— Знаю, і дуже добре, коли це «те» знаходжу я, — заявив Качур. — Найчастіше це жаба або хробак. А що, скажіть, будь ласка, знайшов єпископ?
Що знайде вчитель у своїх звітах між формалізованими критеріями, параметрами, підкомпетентностями і субнавичками?
Необхідно усвідомити: кожна година, яку вчитель віддає укладанню мертвонароджених матриць компетентностей і написанню непотрібних йому звітів, — це година, забрана в його фахового досвіду, якості викладання і простого здоров'я. У прочитаних книг. У вивчених іноземних мов. Це година, яка опустила на кілька поділок його емоційний інтелект, бо він тим вищий, чим вищий загальний рівень енергії, який дають тільки сенсовні заняття і повноцінне відновлення. Особливо вигоряють нині викладачі шкіл і вишів, у яких навчання йде онлайн. Якщо в регіонах, де учні й студенти ходять у класи та аудиторії, хай і зі спуском за тривогою до укриттів, є змога чергувати живу комунікацію з екранним онлайн-звітуванням і підвищенням кваліфікації, то, наприклад, харківські вчителі і ті, хто у подібних умовах в інших регіонах, нині здебільшого перебувають у тяжкій цифровій інтоксикації. І це не метафора. Це спроба подивитися на внутрішній стан живих людей, які хоч-не-хоч транслюють його учням.
Та і якщо йти далі, за межі «людино-годин»: чи не занадто в освітянських стандартах ігноруються такі риси живого, продуктивного розуму, як іронія, власний стиль і нелюбов до кліше?
Ще «дивасніше» освітня ситуація виглядає на тлі хай і недостатньої й непослідовної, але все ж принаймні якоїсь дерегуляції бізнесу. Тут і там державні чиновники звітують, що бізнесменові стало легше вести справу, ФОП позбувся ще якоїсь тяганини, а ділова документація тепер менше тяжіє над людиною, яка здатна запропонувати свій корисний продукт суспільству. Немає сумнівів, що значно комфортнішими стали ЦНАПи й дотичні сфери. І лише освітяни, таке враження, дають суспільству продукт сумнівної цінності і повинні повсякчас виправдовувати його існування.
Українській освіті необхідна рішуча дебюрократизація. Різка, як входження в прохолодну воду після перегріву на сонці. Як підйом на перший урок з-під ковдри за сигналом будильника. Як старт космічного корабля, який зможе подолати тяжіння. Українській освіті потрібна невимучена усмішка вчителя і вчительки. Замислене обличчя над новою науковою ідеєю доцента і професорки. Над ідеєю, а не формою звіту.
Безумовно, від учителя середньої або вищої школи не можна нічого не вимагати. Але водночас слід чітко розуміти: те, що по-справжньому вимагається від учителя чи доцента, здебільшого не формалізується. Або формалізується дуже непросто і непрямо. Немає вимірювань начитаності. Тим більше — надивленості. Тим більше — осмисленості начитаного і надивленого. А без цього не буде нічого, крім штрих-кодів.
Якщо все ж хоч трохи розписувати критерії, то в сучасному суспільстві від учителя середньої школи чи викладача вищої можна вимагати чотири основні речі. Здатність ставити й інтерпретувати експерименти. Уміння коректно вибудовувати причиново-наслідкові зв'язки. Талант сторітелінгу. Емоційний інтелект.
Теоретично, перші дві з них справді непогано формалізуються через критерій публікацій у наукових виданнях (якщо ми говоримо про викладачів вищої школи). Але водночас вони можуть квітнути і розкриватися поза «публікаціями категорії Б», у живому навчальному процесі, який не буде схоплений сканером публікаційної активності, але змінить на краще, зробить науково якіснішим спосіб мислення і світовідчуття сотень молодих людей… і засихати на неродючому ґрунті формальних статей з «постановкою проблеми» й т. ін. Третя ж і четверта позиції не формалізуються взагалі — вони лише спостерігаються. Проте чи для того в усьому світі написано стільки розумних і натхненних книг про емоційний інтелект і сторітелінг, щоб ми відмовляли живому вчителеві в невід'ємності цих рис особистості?
Бо таки головна здатність вчителя і вчительки — «знайти те». Не «вельми доцільним знайти те», а просто «знайти». І передати. І що менше перешкод на цьому шляху, то швидше обсушиться учениця Аліса, мокра як хлющ від цифрового потоку і налякана стресом війни. Бо «найсухішим у світі матеріалом», як показав Керрол, обсушитися не вдасться, хоч скільки його цитуй.
27.02.2025