Звіздар

Уся ця історія тримається на самому лишень непевному припущенні про те, що звіздарем є не той, хто розуміється на зорях, але той, хто у них кохається.

І ще це є спогад з майбутнього. З того часу, себто, коли ми, а разом із нами й цілий Світ, вже здобули перемогу.

І саме через те, саме з огляду на примарну природу прийдешнього, його широку варіябельність у здійсненні, множинність, я ліпше уникатиму деталей, а ще краще, за можливости, й зовсім про них не згадуватиму. Не загадуватиму. Досить і того, що це буде перемога – не тактична, ба навіть не стратегічна, але над темрявою. Ну бо а як инакше, якщо це перемога Світу?! І буде це, отже, мир, а не чергове перемир’я.

Більше того, я тому і згадую вже просто тепер, бо взавтра, межи сьогодні й позавтра, іще всяке може бути. Найважливіше, чому навчає війна – не відкладати на потім. І ще тому, що є відчуття: чим більш увиразнено, чим більше я згадую прийдешнє, тим напевніше воно мені належить.

Недоречні фантазії, мрії, що є одного кореня із маренням, скаже хтось. Але ми вже було казали так само Звіздареві.

                             ________________________

Такий в нього позивний був, Звіздар. Кумедний, як нам тоді здавалося. Хтось сказав був “звєздочьот”, але инший поправив:

– “Звєздочьот” – то російською, українською – “звіздар”.

А все тому, що він повсякчас до нас із зірками своїми чіплявся. Оце стоїш із ним у варті нічній, холодно, спати хочеться, а курити вже просто не лізе – хоч би вже щось відбувалося, грішним ділом думаєш. А він ні сіло ні впало:

– Бачиш оно сузір’я, на птаха схоже? Мені воно завжди орла нагадувало, але це якщо тільки чотири найяскравіші зірки враховувати, а коли додати іще кілька попереду й обабіч, крила стануть ширшими, шия подовшає – й “орел” перетворюється на “лебедя”. Сузір’ям Лебедя зветься.

(І над лівим крилом сяє Вега, але:)

– Я бачу тільки зірки – зірки, які світять і блимають, – відповідаю я як надокучливій дитині, з відчуттям переваги дорослої практичности.

І Звіздар завжди й справді ніби як виправдовується одразу:

– Ну так, звісно. Це тому й має назву астеризм. Саме про те й ідеться, що це тільки-но скупчення зірок, яке нам щось нагадує…

Із пів хвилини тихо – цілих пів хвилини! – проте за мить ізнову:

– Насправді там, у відкритому космосі, й взагалі усе по-иншому, все не так, як нам із відси, з Землі, здається. Кожна з цих зірок – вона у дійсности на різній од нас відстані… А які це відстані, ти собі хоч уявляєш?! До найближчої від нас зорі, до Альфа Центавра, наприклад, чотири цілих тридцять сім сотих світлових років. А один світловий рік – це відстань, яку світло долає за рік, при тому що швидкість світла становить триста тисяч кілометрів на секунду!

Я мовчу. Мовчу демонстративно, промовисто. А втім, це не зараджує:

– Точніше, не зорі: Альфа Центавра – то зоряна система. Вона з трьох зірок складається. З трьох, здається…

– Тю, так із трьох чи з двох? – підхоплюю злорадісно.

– Та ж я що – я ж не астроном. Так, трохи цікавився…

Иноді, щоправда, мені бува і стає його шкода, але висловити цього вголос не наважуюсь, тому що тоді він обов’язково розкаже іще й про космічний зонд, який, використовуючи сонячне вітрило, має полетіти не сьогодні то взавтра до отієї самої Альфи зі швидкістю до двадцяти відсотків швидкости світла…

А особливо кумедно вийшло, коли Звіздар заходився пояснювати взводному, що життя на нашій планеті виникло не випадково. У тому сенсі, що в її виникненні збіглося стільки випадковостей, що це наштовхує на думку прямо протилежну. Й почав рахувати: перебування планети у поясі життя – на такій відстані од зірки, себто, яка уможливлює наявність на ній води у рідкому стані, води, яка не є ані замерзлою, ані википає; про відповідний для цього розмір і спектр самого Сонця; про зручний розмір Землі, який створює затишне тяжіння на своїй поверхні; її атмосферу, яка захищає від сонячної радіяції; планети-гіганти на сусідніх орбітах, які приймають на себе значну частину ударів астероїдів та инших космічних блукальців ззовні. І саме перейшов був до найпотаємнішого – до унікального місця Сонячної системи у Галактиці, швидкість обертання якого навколо центру майже збігається зі швидкістю обертання спіральних рукавів.

– Це має назву коротаційного кола, й річ, бачиш, у тім, що природа спіральних рукавів вирізняються бурхливими й безнастанними космогонічними процесами. Зірки вибухають, з газового пилу та уламків утворюються нові космічні тіла. Зоряне населення! А в нас тихо, розумієш?

Й обернувся до взводного. А взводний на автомат зіперся й так собі задрімав… І звідтоді це стало взводним жартом: щоразу, як Звіздар заговорював про зорі, усі починали зображувати сон взводного.

А якось я був не втримався і відповів чоловікові різко. Занадто різко, зрозуміло – не варто було. Він саме показував мені Антарес, зірку в сузір’ї Скорпіона (це треба на південь о теплій порі року дивитися).

– Бачиш, ондо вона, червоного кольору – це помітно. Як і Марс, властиво, тільки що Марс планета, а Антарес – зоря, червоний надгігант. Але назву отримав саме через схожість із Марсом. Марс – це ж римський бог війни, а в греків, в еллінів, він звався Аресом. І Антарес – то “суперник Ареса”. Гарно, правда?!

– Послухай, Звіздарю, а ти часом не забув, що в нас нині саме війна і є? Тож ти би мені Марс ліпше й показував.

– Марс перед світанком зійде, – відповів. І одвернувся. Тоді я подумав – образився, і тільки згодом, в майбутньому, зрозумів – йому стало прикро.

Ну ось. І не те, щоби в пляні якостей професійних Звіздар був чимось гіршим за инших – ніхто й ніколи не наважився б сказати, що з нього кепський вояк. З нього був чудовий навідник, наприклад. А ще одного разу він витягнув пораненого з-під обстрілу, з лінії вогню. У поспіху відступу усі ми його не помітили – не помітили, що ось він біг із нами, а ось вже впав. А побачили вже як в укриття заховалися і з нього визирнули. І між нами й ним залишилося з пів сотні метрів (мені тієї миті саме про світлові роки Звіздареві пригадалося, настільки він нам голову ними проїв) – пів ста метрів відкритого космосу, наскрізь прошитого частками металу.

Поранений кричав і намагався повзти у наш бік, а ми не встигли й зчутися, ані жодного наказу, коли Звіздар вискочив і пригинаючись, незграбним неоковирним зайцем петляючи, побіг. Нам залишилося прикривати, а йому повернутися – з пораненим.

А про Ета-Аквариди Звіздар почав говорити іще наприкінці квітня. І незабаром – хочеш не хочеш, – але усі ми вже знали: і як виглядає еллінська літера η, і що сузір’я Водолія латинською зветься Aquarius, і про те, що радіянт зоряного потоку, назву якого утворено від зірки η Водолія, знаходиться навпроти неї, а позаяк сходить вона над обрієм нашим удосвіта, й максимум потоку спостерігати необхідно саме у цей час, 6 травня. Ба навіть і про слід пиловий комети Галлея, що його вона по собі залишила, також знали. Не одразу все запам’ятали, зрозуміло, – але ж і Звіздар не один раз повторив.

Тільки що й хвилював отой зоряний пил самого лишень Звіздаря. В усіх инших думки були иншим геть зайняті. Та ж ви й самі добре знаєте, чим можуть бути зайняті думки у часі війни. Усім, чим завгодно, окрім зоряного дощу Ета-Аквариди.

А тут іще й чутка така закралася, поголос, що на всіх образившись, не досягнувши успіхів у великій своїй маленькій війні, миршавець кремлівський влаштує на “дєнь побєди” ядерний який армагеддон. Ну, як воно ото у народі бува – хтось сказав, инший повторив і пішло. Ніхто ніби як і не вірив по-справжньому – бувають випадки, коли не тільки у Бога важко повірити. Жартували, наприклад, що увесь той боєзапас совєтський вже настільки заіржавів, що як і впаде десь, то все одно не зірветься – тільки курчат бабі Парасці подавить. Але й думок про оте “десь” (якщо по Америці – кінець планеті, а коли по нас – чи хто заступиться) було важко позбутися.

Отак і жили, так і воювали – з думками про кінець світу та метеорний потік Ета-Аквариди.

І що? Що ви собі думаєте? Чим воно із кінцем світу закінчилося, не пригадую, а от що було вдосвіта 6 травня, не забуду ніколи.

Бо цей дивак, отой Звіздар цілий, він мало того, що сам іще й на світ Божий не заповідалося прокинувся – він і нас усіх побудив і, не зважаючи на лайку відчайдушну, на всі наші Габбл-прокльони, змусив просто неба повиходити…

Й тієї ночі у Бога, Богові ми повірили…

Не зі страху, як тоді ото, коли про Нього заразом із сиреною згадують, а ще коли нарікають, “чому Ти залишив нас” (ну чисто тобі до бухгалтера!), але у тихому захваті.

                          ________________________

Скільки було метеорів на хвилину, не казатиму з міркувань безпеки – адже це може вказувати на місцезнаходження спостерігача. Якщо ми їх бачили, вказівок на місцевість, отже, й без того чимало, бо у місці нашого перебування, відтак, у цей час не відбувалося зіткнення бойового, не пролунав сигнал повітряної тривоги, не було пожежі й не сяяло ілюмінацією, а небо було безхмарним.

А може бути, що й Звіздар звався инакше – Ботаніком, наприклад, або ж Орнітологом.