«Любов зі страхом не змішується» (amor cum timore non miscetur) – казали римляни. Стосується цей вислів і нашої воєнної пори. Любов до України бере гору над природним страхом перед смертю. А любимо вітчизну (знову ж давня мудрість) не тому, що вона велика, «необъятная», а тому, що вона своя, наша, моя («Україно моя!..»). Про це – у вірші В. Сосюри «Любіть Україну»: її красу, її мову, її пісню – усе те, що сприймаємо серцем («...всім серцем любіть»). Такої любові наш ворог завжди лякався, завжди за неї жорстоко карав, бо вона, ця любов, – почуття найвище, найсвітліше, незнищенне; воно підносить людину, робить її людяною.
Що більше такої любові до свого, рідного, то менше зазіхань на чуже і навпаки. Ще раз пригадаймо: «Своє любім, чуже шануймо» (звісно, якщо воно гідне пошанування). Ворог ненавидить нас саме тому, що ми любимо своє, рідне, у нього ж тієї любові немає. Йому не зрозуміти слів нашого Співця: «А дай жити, серцем жити / І людей любити...» Звідси – й та ненависть, звідси – прагнення зробити всіх подібними до себе, занурити світ у темряву антилюдяності.
Сьогодні, навіть у найважчих випробуваннях, маємо берегти світло, яким живиться й повниться ця любов, світло, яке відрізняє нас – від них (не кажемо про тих, хто зважується на спротив). Попри свій гнів, праведний гнів, маємо дбати про чистоту того світла. «Жодне слово безслідно не входить у вухо» – застерігав Сенека (що вже казати про око?) Воно, те слово, залишає в душі, надто дитячій, свій слід: світлий – що збагачує душу, темний – що її забруднює. І цього темного сліду вже не відмити: він озиватиметься...
Так ось: одна річ – сказане в конкретній ситуації, в якийсь момент, у якомусь місці, сказане дохідливо, лаконічно, мужньо, інша – коли воно вже поза тим місцем і поза тим моментом, коли воно всюди, в усіх на виду, в усіх на устах. Сьогодні як ніколи треба пам’ятати: переможений – хто уподібнюється до ворога; переможець – хто відстоює все те, що відрізняє його від ворога. Ми – з демократичного світу.
У зв’язку з цим – ще один голос із давнини, голос Горація, чий заклик став гаслом Просвітницької доби: «Sapere aude!» (зважся керуватися своїм розумом). «Греція, скорена воїном диким, його ж покорила: / В Лацій суворий мистецтва внесла». Перемагати, зауважує поет, потрібно не лише зброєю, а й словом, ширенням культури. Що завжди й робила Україна, що й далі, у важких боях відстоявши свободу, робитиме поряд з іншими волелюбними народами.
вгорі знимка Влодка Маковецького
27.04.2022