Дерусифікація свідомості

УКРАЇНСЬКА НАРАЦІЯ МІСЬКОГО ПРОСТОРУ

Відповідь на критику Івана Сварника пропозиції з дерусифікації урбанонімів Львова

Поява цієї статті зумовлена реакцією від прочитання опублікованої на «Збручі» Іваном Сварником критики пропозиції з дерусифікації топоніміки Львова. Будучи одним із членів ініціативної групи молодих львів’ян, які запропонували перейменувати 34 вулиці, названі на честь представників російської історії та культури, вирішив скористатися власним правом на відповідь. Крім цього, вважаю, що це буде також корисним для загальної дискусії про завершення процесу дерусифікації та деколонізації міського простору не лише Львова, а й у межах усієї України. І не лише простору, але також свідомості, яка продукує аргументи та смисли, котрі часто свідомо чи ні стоять на захисті збереження колоніального спадку минулого.

Читаючи статтю шанованого мною Івана Сварника, який разом з іншими не менш шанованими членами експертної комісії з перейменування вулиць на початку 1990-х років зробив колосальну роботу з декомунізації та дерусифікації топоніміки Львова, я також переживаю суперечливі почуття. Адже один з тих «батьків засновників», які запустили цей процес сьогодні фактично виступає на захист тих залишкових урбанонімів, які ініціативна група пропонує остаточно дерусифікувати. Те, що сам Іван Сварник дещо іронічно називає «прогавинами», можна, проте, до певної міри без іронії вважати спадком совєцького минулого, який перетривав тридцять один рік незалежності. Саме на завершення цього процесу і спрямована ініціатива.

Перш ніж перейти до відповіді по суті, варто зробити контекстуальну ремарку для пояснення обставин появи статті Івана Сварника. Є цілком обґрунтовані припущення, що висновки, які лежать в основі його критичного несприйняття більшості пропозицій з перейменування, були зроблені на основі чорнових напрацювань ініціативної групи, а не його фінальної версії. Тобто в умовах недостатньої інформації. Не знаю, чи її наявність змінила б якимось чином оцінку автора, проте це просто факт для розуміння. Підготовка остаточного тексту звернення була завершена та подана до Львівської міської ради щойно 15 квітня. Доти у медіа 6 квітня було дещо передчасно оприлюднений лише попередній перелік вулиць, які розглядала ініціативна група, але без зазначеного обґрунтування. З цього можна зробити припущення, що у своєму тексті автор реагує не так на аргументацію самого подання, як суто на перелік орієнтовних назв вулиць. Хоча між попереднім та остаточним переліком урбанонімів, які були запропоновані розглянути Львівській міській раді, відбулися незначні зміни (було 32, а стало 34 вулиці), проте аргументація самого Івана Сварника також не змінилася. Його міркування вперше були оприлюднені ще 7 квітня у соціальній мережі Facebook задовго до того, як було підготовлено фінальний текст подання. Згодом він також ними поділився під час обговорення ініціативи в експертному середовищі у Музеї Івана Франка, яке відбулося 12 квітня. І з цього часу ні позиція, ні аргументи Івана Сварника не зазнали суттєвих змін, які він майже дослівно виклав в оприлюдненій статті.

Через те, що не поділяю і не погоджуюсь з більшістю висловлених у ній зауважень, появився даний текст. У ньому я сперечатимусь не з Іваном Сварником, а з аргументацією, яку він пропонує прийняти (залишити) нам для осмислення українського міського простору. Випереджаючи власний текст, зазначу, що на моє переконання основна проблема розходження між нами лежить у площині різних парадигм, у якій ми з ним перебуваємо. Те, що в культурологічному дискурсі спрощено можна назвати ціннісним розривом поколінь. Проте визначальним тут є не вікові розбіжності, а світоглядні. Ми живемо в одному фізичному часі, проте у відмінному історичному часі.

Перша важлива умова для розуміння полягає у зміні історичного контексту, у якому приймалися рішення колишньою експертною комісією з перейменування вулиць у 1990–1993 роках і сьогодні – тридцять років по тому. Відразу після здобуття незалежності України важливо було позбутися символів та постатей, які безпосередньо мали антиукраїнські, шовіністичні, великоросійські, совєцькі тоталітарні сенси, котрі були не просто чужими, а агресивно-ворожими та нігілістичними щодо української традиції, історії та культури. Одночасна масова зміна понад 550 урбанонімів у Львові з тогочасного погляду справедливо сприймалася як тотальне очищення від колоніального спадку минулого. Проте після зміни покоління також відбулася зміна парадигми в оцінці, сприйнятті та переосмисленні цього ж колоніального минулого досвіду, який для членів експертної комісії є частиною їхнього особистого досвіду, а для таких, як я, представників наступного покоління – вже як історія. Зміна епохи потребує зміни підходів та пріоритетів. Незважаючи на те, що обидва покоління переслідують однакову мету, ми не лише по-різному оцінюємо одні й ті ж самі совєцькі урбаноніми, але часто мислимо відмінними смислами та символами. Ми перебуваємо у відмінному семантично-семіотичному полі, і це перше пояснення, яке я знаходжу для себе у цій дискусії.

Зміст розуміння поняття дерусифікація на початку 1990-х років і сьогодні відрізняється у критеріях оцінки – до якої міри воно може бути всеохопним. Хоча наша ініціативна група не слідує принципу нульової терпимості до представників російської культури та історії в топоніміці міста, проте очевидно, що між нами існують суттєві розходження, які складно означити одним словом. Використання збірного поняття «дерусифікація» достатнє для концептуалізації ініціативи з перейменування, проте, наскільки показує наша суперечка, воно не здатне виступити спільною основою. Оскільки це розходження проходить у межах самого поняття дерусифікації, зрозуміло, що воно полягає у межах допустимого толерування російської культури у міському просторі українських міст. Зокрема, у середовищі ініціативної групи також були внутрішні дискусії та суперечки щодо межі кенселінгу російської традиції. Саме через це до подання наразі не потрапили вулиці Гоголя, Бучми, Мєчнікова, Скрипника, Смолича, Шумського, Філатова чи Жемчужникова, проте є вулиці Венеціанова, Ковалевської, Козланюка, Комарова, Короленка, Лобачевського, Мельничука, Менделєєва, Павлова, Релєєва, Сєчєнова, Толстого, Чайковського, Чехова або Шеремети. Консенсусу не було, проте був проміжний компроміс. Водночас також було сформовано резервний список урбанонімів Львова (близько 30 вулиць), до розгляду якого ініціативна група планує повернутися після проведення поточного етапу перейменування.

Для Івана Сварника лише факту причетності Карла Брюллова, Алєксєя Венеціанова і Васілія Жуковського до викупу Тараса Шевченка з кріпацтва є достатнім аргументом для того, щоб обстоювати їхнє право на збереження у топоніміці Львова. Так само він пропонує не чіпати Алєксандра Герцена та Кіндрата Рилєєва, оскільки вони були «ворогами московського деспотизму й борцями за волю». Така негативістська логіка зрозуміла та виправдана на початкових етапах звільнення української культури з колоніальної залежності від панівного становища російської культури на зорі незалежності України. Те, що хтось не був українофобом, шовіністом, великоросом-імперцем – було вагомим критерієм тоді на протиставленні, коли основним завданням було утвердження факту того, ким ми не є. Проте вже на наступному етапі становлення суб’єктності української традиції й утвердженні розуміння того, ким ми є, це вже вимагає від нас позитивістського мислення про себе поза контекстом залежності від російської традиції. У цьому проявляється долання комплексу меншовартості й формування власного українського наративу. Українська нарація не означає замкнутість української традиції в собі та погляду на самому собі. Це означає осмислення себе та інших суто з погляду власного цілісного та самодостатнього уявлення про світ. І це наступне пояснення, яке я знаходжу для себе у дискусії з критикою Івана Сварника.

Це означає, що не потрібно забувати про комплементарні по відношенню до української культури, мови, традиції, державності та нації ідеї в російській традиції. Проте цього недостатньо для їхньої меморіалізації у міському просторі чужого для них Львова. Для цього доцільніше поглибити наукові дослідження та популяризацію творчості таких умовно «хороших росіян» разом із переосмисленням їхнього місця в українській культурі. Міський простір не найкраще місце для дискусій. У топоніміці українських міст має утвердитися самодостатній український наратив із власним розумінням співіснування з нараціями сусідніх держав, які не підмінятимуть його. Тому перш ніж зберігати у міському просторі Львова пам’ять про «непоганих росіян», варто відповісти собі на запитання про те, чи ми належно вшанували пам’ять про представників української та решти світової культури, особливо львів’ян або пов’язаних із містом постатей та подій.

Те саме стосується, на перший погляд, нейтральних географічних та етнонімічних урбанонімів. Наприклад, вулиці Абхазька, Дагестанська, Чуваська, Коряцька чи Курильська. Якщо залишатися в парадигмі постколоніального наративу, подібні назви не викликатимуть заперечень. Більше того, щиро переконані у цьому мешканці міста переконуватимуть інших, що абхазці, дагестанці, чуваші та коряки – це поневолені Російською імперією корінні народи, які відчайдушно, хоч і безуспішно, боролися за власну самостійність, і шукатимуть при цьому аналогії з віковою боротьбою українського народу. Щоби зрозуміти, що це не більш ніж намагання видавати бажане за дійсне, достатньо глянути на історію появи цих назв у Львові. Усі п’ять найменувань вулиць є совєцькими та появилися у період 1962–1963 років, і навряд чи в когось є ілюзії з приводу справжньої причини й мети появи цих назв та їхньої смислового навантаження. Це типовий приклад політики «братання» представників різних представників однієї «тюрми народів» і «зшивання» Совєцького Союзу назвами різних географічних об’єктів від Курильських островів до Львівської області. Вони справді не несуть негативного смислового навантаження – крім факту того, що позначають явища, які в нових реаліях української незалежності є анахронізмами. Водночас вони наочно ілюструють те, як продовжує працювати старий постколоніальний наратив, який проявляє себе у намаганнях людей шукати виправдання для доцільності збереження подібних назв: хтось не усвідомлено, бо не розуміє цього, а хтось через байдужість або утилітарне небажання змінювати адресні дані у документах. І це ще одна відповідь на запитання про те, де пролягає допустима межа толерування минулого спадку і готовності його переосмислювати. Адже з погляду українського наративу ці анахронічні урбаноніми не працюють у первісному задумі, проте водночас виступають смисловими якорями, які утримують свідомість у совєцькому минулому.

Справедливо, що аналогічні питання можна ставити також до найменувань інших совєцьких вулиць, таких як Кишинівська, Монгольська, Таджицька, Туркменська та Узбецька. Оскільки вони не мають прямого стосунку до Російської Федерації, наразі їх додано до раніше згадуваного резервного списку вулиць, перейменування яких пропонується розглянути після проведення дерусифікації запропонованих урбанонімів. Водночас Іван Сварник чомусь іронізує з приводу того, що ініціативна група забула додати до свого переліку вулицю Балтійську – очевидно, намагаючись показати у такий спосіб нашу неперебірливість чи то відсутність принципу відбору. Ймовірно, він не звернув увагу, що, по-перше, це історична назва, яка збереглася з міжвоєнного періоду (1936 рік); по-друге, це урбанонім, який сьогодні географічно не пов’язаний з російською традицією; по-третє, він не несе у собі негативної конотації, а навпаки влучно підкреслює солідарність балтійських країн Литви, Латвії та Естонії з Україною у протистоянні повномасштабній російській військовій агресії. У цьому власне промовляє український наратив.

Назву вулиці Таманської, на перший погляд, можна було б не змінювати, якби не все те ж совєцьке смислове навантаження. Свою назву вона отримала не у 1991 році, а у 1946-му, і сумнівно, що її поява була пов’язана «з Таманню на Кубані й станицею Таманською, заснованою чорноморськими козаками 1792 р. на місці руської Тмуторокані». З великою ймовірністю можна припустити, що вона названа на честь мотострілкової Таманської дивізії, яка отримала свою назву 1943 року за наступ на Таманський півострів. Звичайно, ці сумніви могли б розвіяти протоколи засідань Львівського виконкому 1946 року, а доти ми будемо залишатися у полоні совєцького наративу, який сумнівно, що мав на меті вшанування козацьких сторінок українського минулого. Часто важливо не те, що ми читаємо, – а те, що ми розуміємо, коли читаємо. Звичайно, найменування вулиці Таманської можна спробувати переосмислити з погляду української нарації і по-новому вписати у міський простір, проте для цього необхідно зробити щось більше, ніж просто переконати себе у новому смисловому навантаженні ідеологічно чужого найменування (так, як це зробили мешканці села Андріївці у Львівській області). Наприклад, влада міста потенційно може залишити стару назву, проте розмістити інформаційну таблицю з поясненням нової семантики, в основі якої буде історія козацького минулого Таманського півострова. Водночас я цілком підтримую пропозицію Івана Сварника додати до переліку потенційних нових назв для дерусифікованих вулиць такі найменування, як Берестейська, Пинська, Воронізька, Білгородська, Курська, Острогозька. Хоча ми розуміємо, що для великого переліку потенційних нових назв об’єктивно не вистачить топонімів.

Що стосується вулиць Орельської та Самарської, то вони справді випадково потрапили до запропонованого переліку перейменувань. Аналізуючи реєстр урбанонімів Львова, у якому немає пояснень, на честь кого чи чого названо вулицю (вони містяться лише у протоколах засідань та рішеннях експертної комісії та Львівської міської ради), не завжди легко відчитати їхнє значення. І це також проблема називництва міського простору, хоч вона і не пов’язана з проблемою дерусифікації чи деколонізації. Назва вулиці має меморіалізувати знакові для історії міста, держави чи світу постаті, явища та події, а не бути загадками. Міський простір – це не енциклопедія і не наукова монографія, які спроможні читати лише науковці, він має промовляти до всіх мешканців міста з погляду певного базового рівня освіченості. І це аж ніяк не проблема «гуманітаріїв, не дуже обізнаних з географією», як вважає Іван Сварник, а проблема невідповідності для найменування назв вулиць. Можу припустити, що коли у 1993 році завершували процес масового перейменування львівських вулиць, в експертної комісії часом не вистачало пропозицій для нових назв, а тому виникла можливість розглядати пропозиції, які знаходились і залишаються у глибоких анналах історії. Ймовірно, саме тоді хтось із членів комісії запропонував увіковічнити в урбаноніміці Львова відомі вузькому колу дослідників два історичні факти. Можу припустити, що ним міг бути і сам Іван Сварник, у колі наукових інтересів якого також є доба українського козацтва. Правда у тому, що не кожен історик зможе пояснити походження назви Орельська та Самарська, тоді як пересічний мешканець міста майже напевне відповість, що не знає або буде асоціювати їх з російськими містами Орел та Самара. Таким чином через невдале найменування несвідомо працює російський наратив, оскільки знання про ліву притоку Дніпра річку Оріль та козацьке містечко Самара як центр Самарської паланки об’єктивно є значно менш поширеними. Вони могли б чудово виконувати функцію меморіалізації, наприклад, у містах Дніпро, Кам'янське чи Павлоград у Дніпропетровській області, де вони географічно знаходяться, проте не у Львові. Тому якщо ці найменування урбанонімів таки залишати на міській мапі, то вони обов’язково також потребують розміщення інформаційних таблиць з поясненням походження їхньої назви. Крім цього, вулиця Орельська, очевидно, потребує уточнення, адже будучи похідною від назви річки Оріль, мала б називатися Орільська.

Якщо зробити ліричний відступ у бік технічного питання оформлення назв урбанонімів у міському просторі, то важливо, щоб вони були уніфіковані граматично, стилістично і дизайнерськи. Написання назви топоніма на інформаційній таблиці має лаконічно і водночас вичерпно пояснювати людині інформацію, яку вона у собі несе. Через це спосіб написання назв вулиць, площ та скверів має відбуватися за єдиним стандартом з обов’язковим зазначенням імені та прізвища – і без скорочень імені, оскільки без цього неможливо зрозуміти, про якого з однофамільців йдеться. Ті найменування, які є недостатньо відомими чи незрозумілими для широкого загалу, потребують розміщення інформаційних таблиць на цих вулицях з поясненням. За інших умов присвоєння урбанонімам таких назв має сумнівний характер.

Третя важлива обставина у дискусії – це те, що міська топоніміка має відповідати духу часу і запиту суспільства. Оцінювати й інтерпретувати її також потрібно з погляду того часу, коли вона появилася у міському просторі. Після початку повномасштабного військового вторгнення Росії на територію України доцільність збереження на мапі Львова імен російських діячів опинилася під сумнівом. Іван Сварник пояснює, що експертна комісія свідомо залишила назви вулиць медика Серґєя Боткіна, хіміка Дмітрія Менделєєва, фізіологів Івана Павлова й Івана Сєчєнова, письменника Льва Толстого з тих міркувань, що «вони причетні до світової науки й культури так само, як Бальзак, Банах, Бетховен, Вашинґтон, Вітвер, Галілей, Гашек та інші чужинці». З цим твердженням можна погодитись в окремих випадках (Менделєєв, Павлов), проте у переважній більшості представники російської культури, науки, історії, які такими вважаються у російській традиції, помітно поступаються іншим іноземним візаві у світовому масштабі. Наприклад, Боткін та Сєчєнов за науковими досягненнями далеко позаду Луї Пастера, Роберта Коха, Олександра Флемінга, Пауля Ерліха, Антоні ван Левенгука, Роберта Гука, зрештою Гіппократа, тоді як творчість Толстого поступається Вольфґанґу фон Ґете, Вільяму Шекспіру, Віктору Гюго, Джорджу Байрону, Мігелю де Сервантесу, Райнеру Марії Рільке, Еріху Марії Ремарку, Александру Дюмі, Федеріку Гарсії Лорці тощо. Незважаючи на це, по-перше, кількість російських представників в урбаноніміці Львова залишається непропорційно більшою, ніж інших представників світової науки та культури разом узятих, вже не кажучи про окремо взятих представників інших національності – британців, німців, французів, американців, італійців тощо. По-друге, тимчасом несправедливо забутими залишаються не менш достойні український медик Микола Амосов, художники Еммануїл Мисько, Карло Звіринський, Катерина Білокур, письменники Розстріляного відродження та дисиденти, політичні та військові діячі минулого та сучасності тощо. Намагання відстоювати навіть ідеологічно нейтральних представників російської традиції і надання їм переваги перед значно більш достойними представниками світової та національної традиції вказує на те, що такі апологети несвідомо продовжують залишатися у межах російського наративу, який вони успадкували разом із власним досвідом, освітою, способом мислення. Адже якщо подивитись на цю ситуацію поза межами історичного досвіду багатовікового перебування українських земель у складі Російської імперії та Совєцького Союзу, з погляду представника самодостатнього та державницького народу, – то поставши перед вибором, на честь кого назвати топоніми свого європейського міста, ви навряд чи серйозно розглядали б кандидатури Боткіна, Сєчєнова, Павлова і не факт, що Менделєєва. Найбільш ймовірно, ви б обрали когось достойного з власної національної традиції або якогось гідного представника зі світовим іменем.

Слід визнати очевидне: назви топонімів на честь представників російської науки та культури з’явилися на мапі Львова після 1945 року тільки для того, щоб засвідчити належність міста до російського культурного простору і підкреслити важливість російсько-української дружби. Через них, по суті, відбувалося просування і ствердження російського домінування. Об’єктивних причин зберігати ці урбаноніми й надалі немає. Російські діячі, на честь яких було перейменовано вулиці, жодним чином не були пов’язані зі Львовом, Галичиною чи Україною. Більшість із них – це фігури локального значення, маловідомі у світі особистості, які є частиною суто російського канону науки, культури тощо. Їхня присутність у львівській урбаноніміці була би ще зрозумілою за умов добросусідських відносин України та Російської Федерації, але видається недоречною зараз. За таких умов тепер нема підстав також уважати російську культуру актуальною для України.

Остання і найбільш складна обставина дискусії з критикою Івана Сварника полягає у дерусифікації представників з так званою межовою культурною ідентичністю або з ознаками подвійної ідентичності – російської та української. Якщо подивитися на аргументи автора, то їх можна звести до принципу землі та крові – за фактом народження чи проживання якийсь період життя на території сучасної України або наявність у родоводі поодиноких українських паростків. Вони безперечно важливі, проте з погляду культурної ідентичності особи відіграють допоміжну роль. Адже важливо те, ким себе вважала сама людина, частиною якої політичної нації вона була і з якою культурою себе асоціювала. Хоча на етапі раннього модерну множинна ідентичність була звичним явищем, проте в реаліях переслідування та заборони української мови, культури, етноніма представники культурної, наукової, політичної діяльності незалежно від походження за визначенням були носієми (велико)російської ідентичності. Малоросійська ідентичність найчастіше проявляла себе в епізодичних захопленнях ознаками рустикального життя українських селян. Малоросійського роду, нації великоросійської. В основі спроб відшукування фрагментарних ознак української ідентичності правильні наміри, що потребують майбутньої науково-дослідницької роботи – чого, однак, переважно недостатньо для увіковічнення у міському просторі українського міста. Принаймні в урбаноніміці Львова, з яким ніхто з них жодним чином не пов’язаний.

Основний закид Івана Сварника полягає у тому, що ми «готові віддати москалям якщо не Гоголя, то принаймні кровно пов’язаного з Україною письменника Антона Чехова». Я не переконаний, що міський простір – це саме те місце, де мають відбуватися дискусії про проблеми ідентичності діячів культури та науки. А тим більше намагання їхньої «українізації». Сумнівно, щоб увіковічнення в урбаноніміці міста могло виправити цю «історичну несправедливість». Для цього існують інші ефективніші способи – видання повного зібрання творів та праць, написання дисертаційних досліджень, створення дослідницьких інституцій, наукових та культурних центрів тощо, Збереження назви вулиці людини на тій підставі, що вона мала якісь ознаки кровного зв’язку з Україною, у випадку совєцьких топонімів радше виступає додатковим аргументом на їхній захист, аніж є самодостатньою підставою для найменування вулиці поза цим минулим колоніальним досвідом. На практиці це призводить до того, що такі назви пропонують залишити не тому, що їхній обрусілий патрон достойний цього завдяки своїм здобуткам у світовій культурі та науці, а перш за все через те, що у нього віднаходяться якісь українські ознаки – за походженням, народженням, симпатіями.

Серед наявного переліку найбільш дискусійними є постаті Пьотра Чайковського і Антона Чехова, які в родоводі мали паростки козацьких родів, часто жили на території сучасної України, мали багато друзів серед української інтелігенції та комплементарно відгукувалися про українську культуру. Крім цього, обидва об’єктивно є класиками світової музики та літератури відповідно. Потенційно назви вулиць, названих на їхню честь, можна було б не змінювати, проте ініціативна група вирішила додати їх до орієнтовного списку перейменувань, враховуючи ту обставину, що в умовах повномасштабної російської військової агресії проти України вони є недоречними. Принаймні у Львові, з яким ні Чайковський, ні Чехов не мали жодного зв’язку. Водночас десь на Сумщині або Черкащині, де вони часто бували та працювали, можливо, доречно залишити назви таких урбанонімів, якщо місцева громада знайде для цього достатньо аргументів. Натомість зів’ялі паростки українського походження Нікалая Лобачевського та Софьї Ковалевської мають суто номінальне значення, яке загубилося у віках. Якщо вшановувати знакових математиків – то, знову ж таки, чому пріоритет залишається за російськими, а не, скажімо, за Ісааком Ньютоном, Блезом Паскалем, П’єром Фермі, Карлом Фрідріхом Гаузом, Ґотфрідом Лейбніцом, Леонардом Ейлером, Жюлем Анрі Пуанкаре, Норбертом Вінером? Відповідь на це питання також лежить у площині дерусифікації свідомості, коли ми продовжуємо мислити себе у світі через призму російської традиції. Крім Лобачевського та Ковалевської, у російському каноні математиків зі світовим іменем також є Андрій Колмогоров, який хоч не має власного топоніма у Львові, проте якби мав, то припускаю, що апологети обстоювали б його так само, як і совєцького космонавта Владіміра Комарова. Ще менш зрозумілими аргументами є твердження Івана Сварника про необхідність збереження назви вулиці класика російської літератури Нікалая Нєкрасова на тій підставі, що він народився у Немирові і «написав чудовий вірш "На смерть Шевченка"», а також російського художника польського походження Міхаіла Врубеля, бо він «розписав у Києві Кирилівську церкву й Володимирський собор та реставрував фрески Софії Київської». У цьому вбачаються ознаки комплексу національної меншовартості. Можливо, у Немирові та Києві такі обґрунтування ще мали б якийсь сенс, а у Львові абсолютно його позбавлені. Зрештою, існує багато інших способів відзначити внесок людини в історії в міру її внеску, крім меморіалізації її в урбаноніміці. Адже можна встановити меморіальну таблицю, підготувати каталог робіт на території України, організовувати щорічну конференцію, симпозіум, фестиваль тощо.

У випадку вулиці російського архітектора італійського походження Карла Россі Іван Сварник взагалі вирішив не шукати переконливих аргументів, а обмежитися просто іронією. Так, наче той факт, що Россі займався розплануванням «столиці тоді ще не імперії, а Московського царства Санкт-Петербурга» (насправді вже Російської імперії), має якесь суттєве значення для доцільності його меморіалізації у Львові, а назву вирішили не змінювати на прохання львівського мистецтвознавця «з іронічним складом розуму» Андрія Дороша (який також у цей час був членом експертної комісії з перейменування), оскільки «не пасувало давати їй ім’я якогось видатного діяча науки чи культури, полководця або політика», адже «це вулиця, що складається з 1 одноповерхового будинку, прилегла до стадіону». Очевидно, на початку 1990-х років експертна комісія поставилась до подібних урбанонімів як до несуттєвих та другорядних, оскільки об’єктивно були більш нагальні, проте із сьогоднішнього погляду і в умовах нового контексту немає потреби у збереженні її назви. При цьому ініціативна група пропонує не перейменовувати її, а приєднати до сусідньої вулиці Цетнерівки, логічним продовженням якої є вулиця Россі. Водночас аналогічним рішенням об’єднання двох штучно розділених вулиць можна скористатися у випадку дерусифікації пар вулиць Дагестанської та Чуваської, а також Лобачевського та Ковалевської.

Дискусійним також залишається питання довкола ряду перейменування вулиць, які названі на честь українських письменників та партійних функціонерів совєцького періоду, таких як Володимира Короленка, Степана Мельничука, Павла Шеремети та Петра Козланюка. А також Миколи Скрипника, Юрія Смолича та Олександра Шумського, яких наразі не було додано до запропонованого ініціативною групою переліку, проте внесено до резервного списку для наступних перейменування. Формально вони не підпадають під дії закону про декомунізацію, а тому досі залишаються на мапі Львова. Проте так само, як і з дерусифікацією урбанонімів, це не правова, а все та ж світоглядна проблема подолання спадщини тоталітарного минулого. Це постаті, у розходженнях оцінки яких проходить вище згадувана межа допустимого толерування та кенселінгу спадку совєцького минулого у міському просторі українських міст. Особливо, якщо мова йде про представників націонал-більшовиків та комуністичної партії Західної України. У цьому випадку індикатором межовості виступає вже не так проблема ідентичності, як рівень колаборації з совєцьким окупаційним режимом. Де проходить допустима межа між національною та політичною лояльністю? До якої міри ми інкорпоруємо совєцький спадок у новітню схему української історії чи цілком відмовляємося від нього? Ініціативна група пішла більш радикальним шляхом відмови від цього спадку – крім випадків, коли мова не стосується класиків української літератури. Очевидно, він знайде чимало противників в експертному середовищі, що ми не лише усвідомлюємо і на що насправді розраховуємо. Зрештою, це значно меншою мірою проблема міського простору Львова, як передусім міст сходу та півдня України, де після нашої перемоги у російсько-українській війні здатність подолання совєцького та (велико)російського спадку тоталітарного минулого визначатиме нове обличчя української держави, зокрема її міського простору.

Підсумовуючи відповідь на критику Івана Сварника, зазначу, що ініціатива з дерусифікації урбанонімів Львова хоч і зумовлена обставинами повномасштабної військової агресії Росії проти України, проте ґрунтується не на емоційній, а на раціональній основі усвідомлення необхідності завершення процесу перейменування старих назв колоніального минулого – але вже в новому історичному контексті, згідно з духом часу, суспільного запиту, виходячи з нових сенсів та символів. Тобто у відповідності до українського наративу. Ініціативна група напрацьовувала свою пропозицію протягом трьох тижнів на основі внутрішньої дискусії та компромісу. Стихійність цього процесу у масштабах України не є перешкодою для системної, зваженої та вдумливої роботи з холодним розумом в окремо взятій громаді. На початку 1990-х років Львів був одним із перших міст, що провело велику роботу з деколонізації міського простору, і тепер також немає підстав, щоб знову не бути одним із перших. Як каже народна мудрість, «куй залізо, поки гаряче». Ймовірно, що його необхідно було завершити раніше – проте, як видається, це завжди було не на часі. Думаю, коли перший склад експертної комісії з перейменування топонімів Львова на чолі з Орестом Мацюком розпочинав цю роботу, також було багато невдоволених, які зокрема писали статті у місцевій пресі з критикою такої ініціативи. У такий спосіб вони захищали власне уявлення про минуле. Їм також закидали, що знесення мілітаристського монумента, ліквідація чужої назви, перегляд репертуарів театрів, фондів музеїв і бібліотек є найпростішим кроком «хоч чимось долучитися до боротьби проти москалів». Виходячи з критичного несприйняття Іваном Сварником практично всього запропонованого ініціативною групою орієнтовного переліку урбанонімів для їх перейменування, можу зробити висновок, що він не бачить потреби завершення процесу дерусифікації міського простору Львова. І саме це є причиною переживання мною суперечливих почуттів, про які згадується на початку статті. Бо якщо автор ставить під сумнів доцільність перейменування переліку з 34 найменувань, то поза ним інші найменування, зокрема з резервного списку, матимуть значно менше таких підстав. Водночас стверджуючи, що «ми повинні боронити не лише рідну землю, а й нашу культуру в усіх її проявах, у тім числі в топонімії, захищати й оберігати мову, дбати про те, щоб вона врешті стала панівною на "нашій не своїй землі"» – чи це означає, що він вважає спадок колоніального минулого у міському просторі Львова частиною нашої культури? Чи, можливо, проблема у неправильному трактуванні ініціативи з дерусифікації урбанонімів, яка помилково може сприйматися як посягання на спадок експертної комісії з перейменування? Якими б не були відповіді Івана Сварника на ці запитання, для мене вони не є риторичними, й у даній статті я спробував дати власні відповіді на них.

P.S. На завершення зверну увагу читачів на те, що дана стаття була присвячена лише першій частині проблеми дерусифікації урбанонімів – пояснення причин появи ініціативи і визначення орієнтовного переліку найменувань, які доречно перейменувати, пов’язаних з цим дискусійних моментів дерусифікації та деколонізації свідомості, а також необхідності реалізації цього процесу з погляду української нарації. Друга важлива складова процесу дерусифікації, яка залишилася поза увагою даної дискусії, полягає у визначені переліку нових потенційних найменувань, які б формували нове обличчя дерусифікованого міського простору, були логічним завершенням розпочатого на початку 1990-х процесу перейменування, результатом системного та вдумливого, а не емоційного, фрагментарного, корпоративного прийняття рішень. І дискусій, суперечок, конфліктів довкола цього не менше, ніж щодо доцільності дерусифікації міського простору.