Дерусифікація міського обширу

Читаючи листа у справі пропонованого перейменування львівських вулиць, підписаного шанованими мною Д. Ільницьким, І. Петрієм, Б. Тихолозом, В. Косівим, Ю. Антоняком та іншими львів’янами, я переживав суперечливі відчуття. По-перше, ніяковості за колишню експертну комісію з перейменування вулиць Львова (О. Мацюк, В. Вуйцик, А. Дорош, Р. Крип’якевич, Б. Якимович), секретарем якої був у 90-ті роки ХХ ст. Адже ми хоча й перейменували в 1990–1993 роках понад 550 вулиць і площ, усунувши значну кількість радянських і російських назв, справді проґавили вулиці радянського письменника Козланюка, радянського космонавта Комарова, царського генерала Брусилова, а також Балтійську (дві останні ініціатори також пропустили), Коряцьку, Курильську й Чуваську… Не виключаю, що три останні могли залишити як резерв для подальших перейменувань іменами, які потребуватимуть увічнення. Абхазька й Дагестанська для нас асоціювалися не з Росією (Московією), а з Кавказом, який століттями воював проти москалів («споконвіку Прометея там орел карає…»). Брюллов, Венеціанов і Жуковський причетні до викупу з кріпацтва й подальшої слави Кобзаря, і жоден освічений українець не мав би піддавати це сумніву. Герцена й Рилєєва не чіпали як ворогів московського деспотизму й борців за волю. Щодо інших росіян, яких ми залишили у Львові – медика Боткіна, хіміка Менделєєва, фізіологів Павлова й Сєченова, письменника Толстого, – мушу сказати, що ми зробили це свідомо, вважаючи, що вони причетні до світової науки й культури так само, як Бальзак, Банах, Бетховен, Ботев, Вашинґтон, Вітвер, Галілей, Гашек та інші чужинці, вшановані в назвах наших вулиць. Вулицю Россі, який розпланував столицю тоді ще не імперії, а Московського царства Санкт-Петербург, зберегли на прохання А. Дороша, мистецтвознавця з іронічним складом розуму. Навіщо? Погляньте на місці і зрозумієте: це вулиця, що складається з одного одноповерхового будинку, прилегла до стадіону. Не пасувало давати їй ім’я якогось видатного діяча науки чи культури, полководця або політика.

По-друге, ніяковості за колег, які готові віддати москалям якщо не Гоголя (про культурну ідентичність якого, до речі, також довго точилися дискусії), то принаймні кровно пов’язаного з Україною письменника Антона Чехова, математика світової слави Софію Ковалевську (уроджену Корвин-Круковську, українку, професорку Стокгольмського університету – ЕУ, т. 3, с. 1059), письменника Володимира Короленка з Житомира, 2-томник якого, попри негативне ставлення цього письменника до Центральної Ради, С. Єфремов видав 1922 р., (ЕУ, т. 3, с. 1139), славного математика Миколу Лобачевського (ЕУ, т. 4, с. 1373), нащадка козацького роду композитора Петра Чайковського, автора опер «Мазепа» й «Черевички» («Мистецтво України», с. 626), народженого в Немирові поета Миколу Некрасова (УРЕ), який написав чудовий вірш «На смерть Шевченка». Не кажу вже про чистого москаля (?) Михайла Врубеля (варто буде дочекатися тому Polskiego Słownika Biograficznego на літеру “W”), який розписав у Києві Кирилівську церкву й Володимирський собор та реставрував фрески Софії Київської (Encyclopedia of Ukraine, v. IV, p. 500). Комунякам ініціативна група готова віддати Степана Мельничука й Павла Шеремету, розстріляних 1922 р. у Чорткові – бо ж вони, мовляв, з «червоної дванадцятки». А що міф про останню створила радянська пропаганда з українських повстанців, колишніх січових стрільців, які до кінця збройно билися проти польських окупантів (Довідник з історії України. – К., 2001. – С. 461) – на підставі того, що вони прийшли з-за Збруча – то це вже деталі!

Гуманітаріям, не дуже обізнаним з географією, хотів би пояснити, що вул. Орельська, названа так 1993 р. в ході декомунізації, пов’язана з р. Оріллю, лівою притокою Дніпра (Словник гідронімів України), Самарська – з козацьким містечком Самарь, Самара, Новоселиця, Нова Самара, центром Самарської паланки (Яворницький. Історія запорізьких козаків, т. І, с. 14, 19, 39 та ін.), Таманська – з Таманню на Кубані й станицею Таманською, заснованою чорноморськими козаками 1792 р. на місці руської Тмуторокані (ЕУ, т. 8, с. 3126). Згадаймо при цій нагоді наш гімн: «Станьмо, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону». Ці слова Чубинський писав у темні часи всемогутньої Російської імперії, мріючи про велику й соборну Україну. Та й вул. Кубанська також є на плані Львова. Не забуваймо ж цього в нинішні часи кривавої війни за нашу незалежність. Я б волів, щоб до цих вулиць додалися Берестейська, Пинська, Воронізька, Білгородська, Курська, Острогозька.

І ще одне міркування: у природному бажанні бути подалі від Москви (нагадаю гіркі слова про свій народ графа Толстого: «Московия – Русь тайги, монгольськая, дикая, звериная») ми не повинні уподібнюватися до москалів у їхньому ставленні до всього світу, а особливо до українців. Ми – інші, ми – не дикуни, а цивілізована европейська нація з великими культурними традиціями. Наше кредо висловив непримиренний борець проти деспотії Шевченко: «Учітеся, брати мої! Думайте, читайте. І чужому научайтесь й свого не цурайтесь». Чи існують хороші росіяни? Так. Це брати Роман і Леонід Бутусіни, поховані в Калуші 4 квітня цього року. Вони склали свої голови за Україну. І їх ми повинні пам’ятати поруч із Жизневським, Нігояном, Окуєвою.

Повертаючись до теми дискусії, хотів би підкреслити: в умовах смертельного двобою з одвічним ворогом ми повинні боронити не лише рідну землю, а й нашу культуру в усіх її проявах, у тім числі в топонімії, захищати й оберігати мову, дбати про те, щоб вона врешті стала панівною на «нашій не своїй землі». Щоб нею заговорили не лише літні люди по селах, а й малі діточки. А ще очищати її від москальської лайки, адже це так само прояв чужинської агресії. Прикро дивитися, як молоденька ведуча мого улюбленого каналу хизується футболкою з московитським матом. Повернімо природне звучання Сіверодонецьку (його щодень згадують у новинах, і щоразу в перекрученому вигляді), зліквідуймо Армянськ, Ватутіне, Красноперекопськ, Первомайськ, Першотравенськ, Пищевик, Хрустальне, Южне, Южноукраїнськ і подібні мовно-географічні покручі. А до назв вулиць Львова, Донецька, Симферополя, Маріуполя й інших міст України повернімося ще раз після параду нашої перемоги на Красній площі!

Я цілком свідомий того, що нинішні процеси деколонізації України значною мірою відбуваються стихійно й пов’язані з бажанням народу хоч чимось долучитися до боротьби проти москалів. Найпростішим кроком у цьому є знесення мілітаристського монумента, ліквідація чужої назви, перегляд репертуарів театрів, фондів музеїв і бібліотек. Однак у всьому цьому, на моє глибоке переконання, потрібні не запал, а зваженість і холодний розум. Як каже народна мудрість, «сім разів відміряй…»