50 років тому Львів був обклеєний листівками

 

 

 

ЛЬВІВ, 1973…

 

50 років тому, в ніч з 27 на 28 березня 1973 року, у Львові було поширено близько 250 летючок такого змісту:

 

«Заборона російським самодержавством ювілею Шевченка стала найкращою формою агітації українських мас проти самодержавства /за Леніном/. Коли кати в апогеї свого чорносотенства топчуть національну святиню – у німих рабів повинні отверзтися уста. Шевченко є для українського народу національною святинею, і коли топчуть Шевченка – то топчуть нашу честь, насміхаються над народною совістю. Наш Львів завжди святкував шевченківські дні – ні один тупорилий кат – ні Австрія, ні Польща – ніколи не зважувався перешкодити всенародному вшануванню свого співця. Цього року вперше у Львові плюнули в нашу любов. Чого не зробили цісарська Австрія і панська Польща – зробив червоний фашизм соціалістичної імперії Росії. Шевченка у Львові не святкували. Не було святкових вечорів ні у львівських театрах, ні у філармонії, ні в домі актора. А ініціаторів шевченківських урочистостей попередили, залякали перестрахувальники парткомів і КДБ. Не було вечорів у жодному з львівських вузів, навіть у консерваторії ім. Лисенка, навіть в університеті ім. І. Франка – в університеті, де майже всі факультети наполягали на святкуванні, а ансамбль «Черемош» підготував святкову програму, в університеті, де починаючи з 1939 року шевченківські вечори були університетським громадянським обов’язком. Навіть Черкаському народному хорові, який виступав у шевченківські дні в нашому місті, було заборонено співати «Заповіт» та інші «неугодні» сьогоднішнім сатрапам пісні.

Коли кати в апогеї свого чорносотенства топчуть національну святиню – у німих рабів повинні отверзтися уста. Народ, якщо він себе поважає, повинен вголос заявити протест, піднятися на захист своїх прав, своєї гідності і честі.

Вставайте, кайдани порвіте!»

 

(у справі текст російською мовою).

ГДА СБУ, ф. 16, оп. 1, спр. 1065 (Документи…КДБ при РМ УРСР на адресу ЦК КПУ та РМ УРСР щодо… антирадянських процесів серед радянської інтелігенції та студентства (а/с «Блок», «Москіти»), арк. 348-353.

 

Автором цього тексту був талановитий поет і публіцист Грицько Хвостенко з Сумщини, на той момент студент-філолог ЛДУ, та його подруга Надія Степула. Листівки надрукували в Самборі на друкарській машинці керівник підпільної організації «Український національно-визвольний фронт» Зорян Попадюк, його мати Любомира і Євген Сеньків. У Львові їх поширили студенти історичного факультету ЛДУ Степан Слука, Роман Козовик, Іван Сварник, Ігор Кожан, Ігор Худий, Леонід Філонов, а також Роман Клак (Лісотехнічний інститут), у гуртожитку й на філологічному факультеті – Грицько Хвостенко, у Поліграфічному інституті, а також у Івано-Франківську – Яромир Микитко. КДБ знав про плановану акцію, однак коли студенти з-під Порохової вежі розійшлися в різних напрямках, вирішив діяти post factum. Усіх арештували протягом ночі. Затримали також Мар’яну Долинську, яка не поширювала летючок, бо перебувала в цей час на науковій конференції у Москві. Також затримали учасників нелегальних організацій (зокрема УНВФ) чи авторів публікацій у нелегальному альманасі Грицька Чубая «Скриня» – фізика Дмитра Петрину, філологів і журналістів Олега Лишегу, Віктора Морозова, Василя Гайдучка, Михайла Гомбковського, Василя Ганущака, Яромира Лишегу, Богдана Рокетського, Павла Федюка, Надію Степулу, Христину Підсаднюк.

 

Після попереднього слідства більшість студентів відпустили, однак піддали адміністративному покаранню: виключили з комсомолу (Л.Філонова – з партії) і з університету, причому без права поновлення. Хлопців, крім Л. Філонова, який уже служив, забрали до війська.

 

Зоряна Попадюка засудили на 7 років позбавлення волі та 5 років заслання, Яромира Микитку – на 5 років таборів, Григорія Хвостенка – на 5 років умовно, оскільки він активно сприяв слідству (Захаров Б. Нариси з історії дисидентського руху в Україні (1956–1987), с. 80).

 

Тривалий час питаннями руху опору й репресій у Львові 1972–1973 рр. займався історик Юрій Зайцев, автор низки досліджень про дисидентський рух в Україні.

 

Агентурна справа «Москіти» до 2013 р. мала гриф «цілком таємно», потім була розсекречена. Великий матеріал про неї підготував був журналіст Олег Стецишин, фрагменти слідчої справи можуть становити інтерес не лише для істориків, а й для психоаналітиків.

 

Шануймо ж Шевченка і пам’ятаймо тих, хто за нього боролися!

 

Іван СВАРНИК, історик

 

* * *

 

 

«28 березня 1973 року УНВФ провів акцію у Львові. Уночі було розкидано 250 листівок проти заборони владою святкування Шевченківських днів. У виготовленні листівок взяли участь Зорян Попадюк, Григорій Хвостенко та його подруга Надія Степула, у розповсюдженні – Яромир Микитко, Роман Ромодань і члени "історичної ланки" УНВФ. Але протягом кількох годин після акції усі її учасники й організатори опинилися в лапах кадебістів. Було порушено кримінальні справи окремо проти УНВФ, окремо проти студентів-істориків, окремо проти Г. Хвостенка, бо той активно співпрацював зі слідчими. Було виявлено причетними до справи близько 50 студентів. Репресії були такими: 15 студентів було виключено з університету, Г. Хвостенко отримав 5 років умовно*, а Зорян Попадюк та Яромир Микитко були засуджені за статтями 62 ч.1 та 64 КК УРСР. 7 років позбавлення волі у таборах суворого режиму плюс 5 заслання дали Попадюку, а 5 років таборів суворого режиму – Микитку.

 

[З: Борис Захаров "Український національно-визвольний фронт (УНВФ)"]

 

____________

* Аудіоінтерв’ю з З. Попадюком. – Взяте В. Овсієнком // Архів ХПГ, 2000. – С. 15.

** Там само – С. 205.

 

* * *

 

 

[...] 1970 p., незабаром після вступу З. Попадюка до університету, з ним познайомився однокурсник Григорій Хвостенко, який згодом запропонував видавати підпільний машинописний журнал "Поступ". Перший номер часопису вийшов у 1972 р. Зорян познайомив Хвостенка з кількома своїми друзями, що навчались у вузах Львова і входили до створеної Попадюком підпільної групи "Український національно-визвольний фронт". Утворилася вона у Самборі з учнів, що перейшли до 9 класу, улітку 1968 р. як відповідь на розгром Українського національного фронту Квецка та Красівського і розправу з його учасниками. До складу групи входили Зорян Попадюк, Еміль Богуш, Ігор Вовк, Володимир Галько, Олександр Іванцьо, Ігор Ковальчук, Яромир Микитко, Богдан Петрина, Роман Радонь та Євген Сеньків. Вони мали шифровану картотеку членів, сплачували внески, виготовили печатку.

 

Хлопці поширювали машинописні летючки, зокрема з протестом проти вторгнення радянських військ у Чехо-Словаччину, про самоспалення Яна Палаха, про пам'ятні дати в історії українського народу, встановлювали хрести на місцях поховань учасників національно-визвольної боротьби, вивішували у людних місцях синьо-жовті прапори, влаштовували у школі демонстративні акції протесту. Попадюка після 9-го класу зі школи виключили, і він завершив середню освіту вже у Львові. Підпільна група не була викрита і також продовжила свою діяльність у Львові. Наприклад, у серпні 1972 р. Попадюк написав листівку з приводу 4-ї річниці подій у Чехо-Словаччині. Члени групи, не залучаючи Хвостенка та його друзів, розповсюдили її у Львові, Самборі, Стрию, Долині та Коломиї. Наступного ранку в них з'явилися з обшуком кагебісти, але нічого не виявили.

 

На той час в університеті існувало кілька неафішованих груп студентів, які мало контактували між собою. Зокрема одну з них утворили студенти історичного факультету. Зародилася група серед другокурсників як альтернативний офіційному гурток з вивчення історії України. З осені 1971 до квітня 1972 р. йшла підготовча робота, яку провадив Степан Слука. До складу гуртка увійшли Ігор Кожан, Роман Козовик та Іван Сварник. У вересні 1972 р. гурток поповнили першокурсники, кандидат у члени КПРС Леонід Філонов та Ігор Худий, а також студентка 4 курсу, відмінниця, член факультетського бюро ЛКСМУ і депутат обласної Ради Мар'яна Долинська. Надалі домовились розширювати його склад лише за згодою всіх учасників. Запропонували вступити в гурток п'ятикурсникові Всеволодові Іськіву, але виявилося, що він входив до іншої неформальної групи однодумців (разом із Степаном Павлюком, Олегом Полянським, Василем Бурдуланюком, Василем Федюком та іншими). Своєю чергою, Степан Павлюк запрошував до своєї групи Філонова, а той не міг зізнатися, що вже є членом нелегального гуртка. Гуртківці робили спроби залучити до свого об'єднання людей з інших факультетів та вузів. Так, Слука агітував колишнього однокласника, студента медінституту Володимира Сукмановського, а також знайомого студента Одеського інженерного військово-морського училища Миколу Макуха, який від листопада 1972 р. виконував роль представника організації в Одесі і мав завдання утворити філію з 3-4 осіб. Дехто, як, наприклад, однокурсник фундаторів гуртка Мирон Олексюк (син директора Інституту суспільних наук Мирослава Олексюка), відмовлявся брати участь у нелегальній роботі, але ні на кого не доносив¹.

 

Після жовтня 1972 р. альтернативний історичний гурток поступово почав набирати обрисів нелегальної організації. Його учасники читали та поширювали самвидав, зокрема праці В. Чорновола, В. Мороза ("Серед снігів"), І. Дзюби ("Інтернаціоналізм чи русифікація?"), планували з допомогою Філонова розпочати розвал КПРС, але спершу – КПУ, задумали сформулювати засади створення незалежної української держави. У листопаді вирішили скласти програму діяльності групи і доручили Слуці та Філонову підготувати її проєкт. В матеріалах кримінальної справи міститься рукописний примірник тієї програми, що визначила групу як молодіжну підпільну організацію, яка прагне незалежності УРСР на підвалинах якісно нового, демократичного суспільного устрою з національними збройними силами, політикою нейтралітету та державною українською мовою. Вихід з Радянського Союзу передбачалося здійснити мирним шляхом, діяльність компартії – заборонити. Замість колгоспно-радгоспної системи утворити фермерські господарства, землю віддати тим, хто її обробляє, а фабрики і заводи –-трудовим колективам. Політичні свободи (слова, друку, зібрань) пропонувалося наповнити реальним змістом, опублікувати праці замовчуваних національних діячів. На чільне місце ставили націю. Проєкт програми обговорювали на зборах, доповнювали та змінювали і до лютого 1973 р. узгодили. Реалізувати програму планували через просвітницьку діяльність, підривну роботу у владних структурах та партійному апараті, наукову діяльність, випускання власного друкованого органу. Деякі члени групи (Слука, Худий) не виключали збройної боротьби, навіть доручили Козовику встановити контакти з колишніми учасниками визвольних змагань. Але на вимогу інших членів організації (Філонов, Долинська, Кожан, Сварник) від цієї ідеї відмовилися, запропонували усім про неї забути, і вона не виринула навіть на допитах. У майбутньому організація мала б стати всеукраїнською за рахунок створення груп у місцях праці її учасників після закінчення університету. Офіційної назви з конспіративних міркувань група не прийняла, як і не обрала формальних керівників, хоч фактично ними були Слука та Філонов².

 

Восени 1972 р. пролунав перший дзвінок-попередження. На засіданні комітету комсомолу ЛДУ за участю Мар'яни Долинської розглядалося питання про виключення з комсомолу, а значить і з університету, студентів Олега Лишеги (філологічний факультет) та Василя Гайдучка (журналістика) за публікацію творів у самвидавному альманасі "Скриня", створеному поетом Григорієм Чубаєм. Окрім них у цьому журналі співпрацювали студент Інституту прикладного і декоративного мистецтва Орест Яворський, студент "Політехніки" Микола Рябчук, репресований викладач університету Михайло Осадчий, студент факультету іноземних мов ЛДУ Віктор Морозов, науковий співробітник Музею етнографії та художнього промислу Роман Кісь, поет Микола Холодний та інші. Після арештів 1972 р. та багаторазових допитів Г. Чубая у слідчому відділі УКДБ альманах припинив своє існування. Рябчука, Яворського та Морозова з вузів виключили³.

 

Група Слуки підтримувала контакти з групою Сапеляка через Григорія Хвостенка, який, щоправда, ігнорував конспірацію і цим викликав застереження. Під час шевченківських свят 1973 р. власне він запропонував поширити у Львові летючки з протестом проти адміністративного згортання урочистостей. На організованій Хвостенком зустрічі зі Слукою, Філоновим, Сварником і Худим Попадюк погодився підготувати текст та надрукувати листівки. Але в готовий поміркований варіант Хвостенко вставив "круті" вирази, як-от: "червоний фашизм", "кривавий московський режим" тощо. Любомира Попадюк надрукувала близько 300 листівок, і Зорян через Хвостенка передав їх Худому. У ніч з 27 на 28 березня всі учасники гуртка Слуки, крім Долинської, яка була на з'ізді археологів у Москві, трьома групами розклеювали летючки по всьому місту. Відразу після повернення в гуртожиток, близько 3 години ночі, Філонова, Слуку та Козовика заарештували. Перед четвертою забрали з дому Сварника, знайшовши залишену "для історії" летючку, над ранок – Кожана. Заарештовано було й Худого, а також учасників Українського національно-визвольного фронту, Попадюка, Микитка, Сеньківа, Петрину, Вовка, Ковальчука, Радоня. За кілька годин після арештів списки затриманих повідомила радіостанція "Голос Америки". На Заході відбулися мітинги, акції протесту. Правдоподібно ця обставина вплинула на ухвалу відпустити більшість студентів 30 березня, заявивши про закінчення попереднього слідства. Долинську затримали в аеропорту 3 квітня, під час обшуку виявили програму гуртка, працю Ю. Липи "Призначення України", особистий щоденник, але наступного дня також відпустили. Зоряна Попадюка львівський обласний суд 13 серпня 1973 р. засудив на 7 років TCP та 5 –заслання, тобто на максимально можливий термін за статтею 62 ч.1 КК УРСР. На тому ж таки процесі студент Лісотехнічного інституту Яромир Микитко отримав 5 років таборів. Усіх членів УНВФ, що навчалися в інститутах у Львові, а саме Богуша і Б. Петрину (політехнічний), Галька (медичний), Ковальчука (торгово-економічний), Радоня (лісотехнічний), Сеньківа (університет, геологічний факультет) виключили з вузів та відправили на службу в армію. Справу Хвостенка виділили в окреме переведення, він отримав умовне покарання. 13 квітня комсомольські збори історичного факультету виключили з ВЛКСМ усіх членів підпільної групи, а партзбори – Філонова з КПРС. Наказом ректора 18 квітня з університету було відраховано Степана Слуку, Івана Сварника, Романа Козовика, Леоніда Філонова, Ігоря Кожана та Ігоря Худого, а за кілька днів – Мар'яну Долинську. Усіх хлопців, крім Філонова, який відслужив, забрали в армію⁴.

 

Репресіям були піддані й студенти інших факультетів. Так, з філологічного факультету виключено Григорія Хвостенка, Василя Ганущака, Богдана Рокетського, Володимира Вдовиченка, Яромира Лишегу. З факультету журналістики відрахували Павла Федюка і Михайла Гомбковського, з фізичного факультету – Дмитра Петрину. Розправилися навіть з дівчатами, які дружили з членами нелегальної групи. З цієї причини збулися студентських квитків Ніна Тетьоркіна, Надія Степула та Валентина Корнійчук. Постраждали й викладачі. З посад деканів усунуто Петра Челака і Прокопа Гонтара. Багатьох викладачів та асистентів кафедр було звільнено з праці в університеті, зокрема Івана Ковалика, Петра Кобилянського, Феоктиста Пачовського, Йосипа Кобіва, Зіновія Булика, Олександра Гудзя та інших.

 

За участь сина в підпільній організації з посади головного редактора видавництва "Каменяр" звільнили Івана Сварника. За "ідейні та методологічні помилки", а фактично за порядність сина, втратив посаду директор Інституту суспільних наук Мирослав Олексюк. Хвиля переслідувань, виключень та звільнень зачепила й інші навчальні заклади Львова.

 

________________________

¹ Будзінський Т. В. Діяльність нелегальної групи студентів історичного факультету Львівського університету (1972–1973): Дипломна робота. – Львів, 1995. С. 47–50.

² Там само. – С 54–64.

³ Холодний М. Винним себе не визнав... (Машинопис). – С 12; Його ж. Голгофа Михайла Осадчого. – С. 77.
⁴ Літературний Львів. – 1993. – № 7. – С. 2; Будзінський Т. В. Діяльність нелегальної групи... – С. 67–74; Аудіоінтерв'ю з Зоряном Попадюком 27.03.1996 p.; Інтерв'ю з Яромиром Микитком 3.09.1996 р.
⁵ Будзінський Т. В. Діяльність нелегальної групи... – С. 84–87; Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. – Київ: Либідь, 1995. – С. 136.

 

[З: Юрій Зайцев «Антирежимний рух (1956-1991)»]

 

* * *

 

З інтерв'ю Зоряна Попадюка з В. Овсієнком

 

З.В.Попадюк: [...] В університеті зі мною вчився такий Хвостенко Григорій – людина талановита як філолог, без усякого сумніву. Мабуть, він писав вірші, але не дуже з ними показувався на люди. Людина трошки загадкова і, на мою сьогоднішню думку, подібна на героя з "Бісів", який провокував революцію. Він з Сумщини, власне, з тої ющенківської Улянівки Білопільського району. Якось я поїхав до нього в гості на Сумщину, і ми там задумали той свій журнал, "Поступ". Там ми клепали перші матеріали на той журнал. Ми зробили всього два. Він дав більшість статей до нього...

 

В.В.Овсієнко: Чого два – два номери чи два екземпляри?

 

З.В.Попадюк: Два номери. Більшість програмних статей були його. Була цікава стаття "Обриси справжнього Грабовського", було "Коріння і квіти російського шовінізму" – певно, так називалося, наскільки я пам'ятаю. То такий огляд чи ретроспектива російської історії та історії літератури щодо її великодержавності. Може, ще щось було, я не пам'ятаю всіх речей. Від мене було щось таке загальнополітичне – "Наша доба", чи що. Чи "Доба споживача". Я щось там намагався писати, що радянська дійсність така, що ми перековуємося у простих споживачів, деідеологізуємося, і не сьогодні-завтра станемо європейцями за свідомістю. Щось було про кримських татар.
Ми вивчали „Історію України” Грушевського. То було нашою внутрішньою роботою.

 

В.В.Овсієнко: А журнал ви зробили в якому вигляді і скільки екземплярів?

 

З.В.Попадюк: У машинописному, п'ять одного і п'ять другого, сторінок 60–65 було.

 

В.В.Овсієнко: Казав Яромир Микитко, що хтось його ще й передрукував, він розмножувався.

 

З.В.Попадюк: А, ну то було, було. Був тут у Львові якийсь Рейтблат, якого піймали з тим журналом. У ті приблизно 60 сторінок ми напихали все, що могли: щось із старого передруковували, ще довоєнного, щось самі робили. Але що було таке, чого не було в інших журналах того часу – ми подавали щоденну хроніку важливих подій. То був двомісячник. Крім того, десь у жовтні, здається, 1972 року ми упорядкували в Самборі могилу, де були поховані оті 900, які були знищені в тюрмі після приходу більшовиків. Ми поставили там хрест, написали, що тут поховані 900 жертв НКВД. То приписали Гелеві Івану, і в його вироку це фіґурує, а потім то вже нам дали, коли заарештували. (Іван Гель вдруге заарештований 12.01.1972, ув’язнений на 10 р. таборів особливого режиму і 5 р. заслання. – В.О).
І останньою акцією, яка нашуміла, було розповсюдження летючок з приводу заборони святкування ювілею Шевченка.

 

В.В.Овсієнко: А що, така заборона була?

 

З.В.Попадюк: По лінії Львівського обкому партії, точно не пам'ятаю, Здається, Куцевол, чи як його...

 

В.В.Овсієнко: Був такий...

 

З.В.Попадюк: Було скасовано всякі вечори...


В.В.Овсієнко: Це березневі?

 

З.В.Попадюк: Так, березневі. В університеті все було підготовлено до вечора – і все було скасовано. У зв'язку з тим ми випустили таку жорстку летючку. Я, будучи лібералом, завжди робив то менш жорстко. Текст я складав, а Хвостенко все-таки дописав слова, які їх найбільше зачепили: "червоний терор" чи "червоний фашизм", чи щось таке, не пам'ятаю. Ту летючку ми розповсюдили масовим тиражем, сотнями, обклеїли цілий Львів. Нас було вісім – але ми обклеювали й руками іншого угруповання: на історичному факультеті було угруповання, до якого входили Ігор Худий, Сварника син (Миколи, з Державного історичного архіву). Достатньо, у тій групі було 16 чоловік, то вони то розповсюдили. У ту ніч – ще клеїлися у Львові ті летючки, а мене вже тут трясли з обшуком.

 

В.В.Овсієнко: А ти особисто їх клеїв?

 

З.В.Попадюк: Був обшук у хаті, я особисто не клеїв. Я надрукував, відвіз. Обшук у мене в хаті був тому, що така, як кажуть, герл-френд, подруга цього Хвостенка, відома поетеса Надія Степула, взяла частину тих летючок, якими мав розпорядитися Хвостенко, і віднесла їх у КГБ (так, принаймні, за версією КГБ) і здала. Отже, Хвостенка прихопили, і Хвостенко здав усе, що міг – до всіх, кого він знав, прийшли з обшуком, а кого він не знав – до того не прийшли. Саме Хвостенко здав. То я не знаю – чи то Хвостенко і Надія разом працювали з КГБ, чи то Надія окремо працювала з КГБ – то я не знаю і ніколи не дізнаюся. Але та Надія і Петро Лелик – то щось таке, що було пов'язане з КГБ. Ну, досить того, що так сталося. У справі прямим текстом написано, що принесла, є її заява про те, що вона це здає.

 

У нас робили обшуки, а коли прийшли до мене і кажуть: „Ну все, ми тобі дамо!”, то я собі думаю: "Добре-добре, ви тут шукайте!" А я знаю точно, що у Львові летючки клеяться. І було видно, як у них мінялися обличчя. Вони прийшли в пів другої ночі і трясли тут цілу ніч, а на ранок їм хтось дзвонив – і які вони люті стали вранці, коли зрозуміли, що ціле місто заклеєне!

 

Нас арештували багато – десь понад 20 чоловік, а може, 30, навіть не знаю. Через два-три дні нас залишилося десь вісім арештованих – саме ті, що були в нашій старій шкільній організації, Хвостенко і ще один-два.

 

В.В.Овсієнко: Тебе затримали тоді?

 

З.В.Попадюк: Тоді вночі й забрали. У ніч з 27 на 28 березня 1973 року. Завезли на вулицю Миру, 1, тепер Бандери, 1, у приміщення слідчого ізолятора Комітету держбезпеки. Я не можу сказати, щоб я був дуже знервований. Я був змучений, і я заліг спати. Проспав я мало не півтори доби. Вони мене піднімали щось там перекусити, а я в основному, спав.

 

Щоб до мене там застосовували щось... Ніхто мене не ображав, ніхто мене не рухав, не шарпав. Дали мені відіспатися. А потім почали на допити водити. Один мій слідчий мав свій стиль роботи....

 

В.В.Овсієнко: А хто був твій слідчий?

 

З.В.Попадюк: Такий Малихін, майор.

 

В.В.Овсієнко: Малихін? То це знаменитий кагеб'яка!

 

З.В.Попадюк: Він – так. Але він вмілий чекіст, старий уже, психолог, видно. З кожним працював індивідуально. Мене теж, так би мовити, вивчали. Його стиль був дуже простий – він завжди показував, що дуже хворий: серце болить, тиск піднімається – так він старався викликати до себе співчуття. Ну, а підслідний, чи як він там називається, співчуває своєму слідчому, йому шкода того слідчого – і вже співрозмовник є. А йому більше, мабуть, і не треба було, тому що нас, хлопців, набрали багато, кожен одну дрібничку сказав – і канва нашої справи розгорталася дуже швидко. За кілька днів вони мали практично повну картину, що хто робив і як робив.

 

Я вибрав свій стиль: усе, що мені покажуть з показів інших, я буду підтверджувати або не підтверджувати, а сам не буду розповідати того, що, може, й не треба було. Такий стиль деякий час працював, а потім нам через 10 днів пред'явили звинувачення, потім провадилося детальніше слідство. Когось звільняли, когось відпускали, а на третьому місяці, коли вже справа підходила ближче до завершення, я зрозумів, що під слідством залишилися тільки Микитко, я і Хвостенко, а решту повідпускали. До суду ми дійшли з Микитком. (Микитко Яромир Олексійович, нар. 12.03. 1953, м. Прокоф'євськ Кемеровської обл. Росія. Член-засновник молодіжної організації “Український національно-визвольний фронт” (м. Самбір). Заар. 26.03. 1973, ув’язн. на 5 р. за ч. І ст. 62 КК УРСР. Карався в таборах Мордовії № 17, 19, відтак у таборі № 37 Пермської обл. Нині живе у м. Самбір Львівської обл.).

 

В.В.Овсієнко: Слідство тривало скільки місяців?

 

З.В.Попадюк: Суд у нас був 6–7 серпня, а заарештовані ми були в березні, 28-го. А справу Хвостенка виділили в окреме провадження.

 

В.В.Овсієнко: А які були для цього підстави?

 

З.В.Попадюк: Підстави – що начебто він перебуває на психіатричній експертизі, що він визнаний неврівноваженим чи ще щось там. І врешті-решт він був відпущений. Чи вони його судили і дали 5 років умовно...

 

В.В.Овсієнко: Його окремо судили?

 

З.В.Попадюк: Окремо судили і дали умовно 5 років, але він не був в ув'язненні. А до того він зі мною провів кілька очних ставок – не кілька, а дві, – де він говорив, а я заперечував. А справа стосувалася принципових для мене речей, бо більшість були непринципові, то я й не заперечував. Одне принципове питання було, що в присутності моєї матері я віддавав Хвостенку, мабуть, трактат Дзюби. Я не хотів вплутувати маму в ті справи, а він наполягав на тому, що вона знала і була учасником тієї передачі. І друге такого самого типу, тільки стосувалося моєї іншої знайомої, Ольги. Так само якась передача, і я так само був зацікавлений у тому, щоб то її не зачепило, тому що вона була фактично ні при чому. То два такі моменти.

 

Мене, щоправда, попереджали. У свій час один чоловік, який давав свої поезії до журналу (такий Ганущак Василь, він зараз у Печеніжині, чи то в Коломиї), що Хвостенко Григорій – чоловій непевний, може бути, що він якийсь там підісланий. Хтось мене попередив, що начебто бачив у Хвостенка револьвер. Але я не надав тому особливого значення, єдине що – я стримався перед ним розповідати, які в мене друзі й де. І кого він не знав – того й не знав, того й чекісти не знали. 

 

Маму звільнили з роботи десь у червні, тобто на третій місяць після мого арешту. Десь там учена рада засідала – я вже докладно й не знаю, як то відбувалося. Після того вона пішла працювати медстатистиком у лікарню – у ту саму лікарню, де Оленка Антонів, Чорноволова друга дружина, працювала. Вони її виїли і звідтіля, то вона перебралася сюди, в Самбір. І тут були всякі проблеми з інвалідністю – у неї інсульт стався один, потім другий, – і вийшло так, що лист про визнання першої групи інвалідності прийшов якраз у той день, коли маму хоронили.

 

А потім – суд. До суду ми дійшли, так би мовити, по-різному пошарпані. Чи були якісь прийоми слідства? Ну, були там якісь незначні залякування – що до кінця життя сидітимеш чи ще щось таке, – але в цілому слідство велося досить коректно – чи тому, що ми були молоді, не знаю. Якщо згадати когось такого, хто би запам'ятався з поганого, такого непримиренного боку, то це був полковник Рапота – начальник чи замначальника слідчого відділу. Він уже був пенсіонер, але любив там похизуватися, як кажуть. А решта ні.

 

І так до суду дійшли. На суді своя специфіка. Суд був закритий.

 

В.В.Овсієнко: І в вироку записано, що закритий?

 

З.В.Попадюк: Так, „у закритому судовому засіданні”. Була довга катавасія – я наполягав на відкритості суду, але не добився того. Потім були судові дебати. Я стояв на тому, що я ніяких злочинів не вчинив, а те, що я робив, – то я вважаю моїм громадянським обов'язком, а там, де я помилявся, то я сам розберуся, мені не треба, так би мовити, підказувати. Така от була юнача позиція. У мене була така позиція, а в Микитка трошки інакша. Наскільки я зорієнтований, то його батько вмовив, щоб він зайняв примирливу позицію з розкаянням. Але то йому не дуже зіграло на користь, тому що він з одного боку казав, що нібито розкаюється, а з другого боку якось так говорив, що все одно він правий. Але якщо треба розкаятися, то я розкаююсь. Це так навіть з боку виглядало.

 

[з аудіоінтерв'ю від 27.01.2000]

 

* * *

 

Спеціальне повідомлення

Центральний Комітет Комуністичної партії України товаришу Щербицькому В. В., 29 березня 1973 р.

 

В дополнение к №96 от 19 февраля 1973 года докладываем, что в ходе работы по делу “Москиты” были получены данные о намерении объектов этого дела Попадюка Зоряна и Сенькив Евгения изготовить антисоветские листовки с целью их массового распространения […].

 

Попадюк оставил Хвостенко 56 листовок и поручил ему разбросать их в общежитии и на филологическом факультете Львовского государственного университета. Листовки исполнены на украинском языке, отпечатаны на стандартных листах бумаги на той же пишущей машинке, на которой ранее был изготовлен нелегальный антисоветский журнал “Поступ”. Содержание листовок следующее:

 

“Запрещение российским самодержавием юбилея Шевченко явилось наилучший формой агитации украинских масс против самодержавия /по Ленину/. Когда палачи в апогее своего черносотенничества топчут национальную святыню – у немых рабов должны раскрыться уста. Шевченко является для украинцев национальной святыней и когда топчут Шевченко – то топчут нашу честь, пренебрегают нашими сердцами, насмехаются над народной совестью. Наш Львов всегда праздновал шевченковские дни – ни один тупорылый палач – ни Австрия, ни Польша – никогда не отваживался воспрепятствовать всенародному чествованию своего певца. В этом году впервые во Львове плюнули в нашу любовь. Чего не сделали цесарская Австрия и панская Польша – сделал красный фашизм “социалистической” империи России. Шевченко во Львове не праздновался. Не было праздничных вечеров ни во львовских театрах, ни в филармонии, ни в доме актера. Инициаторы же шевченковских торжеств были предупреждены, запуганы перестраховщиками парткомов и КГБ. Не было вечеров ни в одном из львовских вузов, даже в консерватории им. Лысенко, даже в университете им. И. Франко – в университете, где почти все факультеты настаивали на праздновании, а ансамбль “Черемош” подготовил праздничную программу, в университете, где начиная с 1939 года шевченковские вечера были университетским гражданским долгом.

Даже Черкасскому народному хору, который выступал в шевченковские дни в нашем городе, было запрещено петь “Заповит” и другие “неугодные” сегодняшним сатрапам песни.

Когда палачи в апогее своего черносотенничества топчут национальную святыню – у немых рабов должны раскрыться уста. Народ, если он себя уважает, должен вслух заявить протест, подняться на защиту своих прав, своего достоинства и чести.

Вставайте, кандалы разорвите!”

 

[…] 26 марта Попадюк […] передал в здании Львовского госуниверситета другому участнику группирования Худому Игорю 150 штук аналогичных листовок для распространения на улицах Львова. Тогда же Попадюк по телефону договорился о встрече с Мыкиткой Яромиром, которому должен был передать листовки для распространения их во Львовском полиграфическом институте.

 

В целях недопущения распространения антисоветских листовок было принято решение задержать основных объектов при попытке распространения ими листовок и проведения у них обысков. К началу операции стало известно, что шесть участников группирования /Сварнык, Филонов, Слука, Худой, Кожан и Козовик/ успели расклеить и разбросать часть листовок на улицах, главным образом примыкающих к центру города. Указанные лица были задержаны, у них и других 13 объектов дела “Москиты” и их связей проведены обыски.

 

В ходе обысков изъято 114 листовок, пишущая машинка, на которой они изготовлялись, различная литература, стихи и записи антисоветского националистического и идейно вредного содержания. В частности, у Попадюк Зорьяна изъят план макета нелегального журнала “Поступ” и тетрадь с антисоветскими стихами; у Сенькива – пишущая машинка и различные националистические записи; у Сварныка – одна листовка, хранившаяся в портфеле и с его участием снято 15 листовок, расклеенных им совместно с Кожаном; у Слука – “История Украины” Грушевского и с его участием снято 27 листовок, расклеенных им в городе; у Рейтблата – написанная им статья “Второе сожжение покойников Бабьего Яра” и ряд стихотворений с клеветой на социалистической строй. Отдельные записи и стихи враждебного характера изъяты также у Худого, Ганущака, Пидсаднюка и других обыскиваемых.

 

В своих пояснениях Сварнык, Слука, Филонов, Кожан и Худой указывают, что в начале 1972 года они образовали группу студентов Львовского госуниверситета для изучения публикаций по вопросам истории, культуры и литературы Украины тех авторов, которые учебной программой не планируются. Знакомясь с такой литературой, они изучали и обсуждали также труды идеологов украинского буржуазного национализма Костомарова, Грушевского, Антоновича и других. В результате у них сложилось неправильное представления о советской действительности. Находясь под влиянием националистических идей, участники группирования поставили перед собой задачу борьбы с Советской властью.

 

Сварнык об этом заявил:

“… целью нашей деятельности являлось создание централизованной нелегальной организации… Главной нашей задачей было отделение Украины от России и выход ее из состава СССР. Этапы деятельности: украинизация государственного аппарата, образование национальной армии, расширение организации и установление связей с другими городами Украины”.

 

Из объяснения Кожана следует, что Слука первым предложил создать группу студентов, которая бы, по его мнению, занималась исследованием украинской буржуазной историографии.

 

Другой участник группирования Филонов пояснил, что в начале 1973 года ими, по предложению Худого, было принято решение составить “программу” деятельности и наметить конечную цель.

 

Впоследствии такую “программу” составили Филонов и Слука, однако участники группы с ее содержанием не согласились.

 

Участники группы предпринимали попытки к расширению своего состава. В частности, в группу были вовлечены студенты ЛГУ Долинская Марьяна и Олексюк Мирон, а в ноябре 1972 года по рекомендации Худого в группу вошел Хвостенко, который отрекомендовался “представителем большой нелегальной организации “Поступ”, переживающей кризис и предложил им присоединиться к этой организации. Он же ознакомил участников группы с антисоветскими трактатами И. Д зюбы “Интернационализм или русификация?” и В. Мороза “Серед снігів” и “Моисей и Датан”.

 

Сварнык об этом пояснил:

“… После некоторых колебаний, мы согласились присоединиться. Хвостенко не выдвинул перед нами никаких обязательств, потребовав лишь соблюдать конспирацию. В ноябре 1972 года Хвостенко передал нам журнал “Поступ” №1"…”.

 

Из объяснений Сварныка, Худого и Слуки следует, что листовки для распространения в г. Львове они получили 26 марта 1973 г. В здании ЛГУ от Хвостенко. Последний же […] указал, что названные листовки Худому в его присутствии передал Попадюк Зорьян. Правдоподобность этих данных нами проверяется.

 

На основании собранных материалов задержаны:

Попадюк Зорьян, который на имевшейся у него пишущей машинке в 1972 году изготовил и распространил листовки и журнал “Поступ” антисоветского содержания;

его мать –

Попадюк Любомира, занимавшаяся распространением враждебных материалов;

Микитка, участвовавший в изготовлении антисоветских листовок и распространении их в г. Ивано-Франковске;

Петрина, входивший в редакцию нелегального журнала “Поступ” и участвовавший в приобретении пишущей машинки;

Клак, распространявший листовки в г. Львове в ночь на 28 марта 1973 г.;

Сенькив, хранивший пишущую машинку и участвовавший в изготовлении антисоветских листовок;

Рейтблат, занимавшийся изготовлением и распространением враждебных документов, а также Сварнык, Худой, Филонов, Слука, Хвостенко, Кожан и Козовик, входившее во враждебное группирование и участвовавшие в распространении антисоветских листовок в г. Львове в ночь на 28 марта с.г.

 

Филонов является членом КПСС.

 

По факту изготовления и распространения антисоветских документов и листовок УКГБ Львовской области возбуждено уголовное дело. Расследование ведется в направлении выявления инспираторов враждебной деятельности участников группы, авторов статей нелегального журнала “Поступ” и составителей антисоветских листовок. Для оказания Управлению КГБ практической помощи в разбирательстве с материалами на задержанных и принятии решения об аресте отдельных из них на место командирована группа оперативных сотрудников во главе с Заместителем Председателя КГБ при СМ УССР тов. Трояком Н. З. […]

 

Председатель Комитета Госбезопасности при Совете Министров Украинской ССР

В. Федорчук

 

[цит. за Руслан СІРОМСЬКИЙ, Ганна СІРОМСЬКА “Ідеологічні зриви” або справа “Москіти”: архівні документи про реакцію Кдб і комсомольсько-партійних органів львівського університету на антирадянську діяльність студентів-істориків (1972–1973 роки)" / Вісник Львівського університету. Серія історична. 2017. Спецвипуск. С. 513–540]

 

 

 

27.03.2023