Мова воює нами

Мова оговталася й зреагувала першою. 24 лютого на шістнадцятій годині війни о 20:43 вона вистрілила у відповідь із острова Зміїний, вказавши вектор руху російського корабля, а разом із ним і російського світу.

Ілюстрація: Михайло Петрусяк

Мова прямої дії

Аж до такого повороту – появи обсценної лексики в публічному дискурсі – виявилися готовими далеко не всі українськомовці. Так, звісно, в побутовому мовленні, в соцмережах..., але щоб на білбордах, у прямому теле- і радіоефірах – таке вперше. Та що характерно, щось не чути ні професійних, ні наївно-лінгвістичних метамовних рефлексій з приводу «жаргонізації мовної свідомости» чи «засмічення національної скарбниці». Зрозуміло ж бо – битися треба усіма можливими способами й засобами.

Йдеться не скільки про «жаргонізацію», «засмічення» чи навіть про «свободу мовного самовираження», скільки про зміну протоколів користування мовою. «Приведення мови у відповідність до реальності», як влучно сформулював Завен Баблоян. Нарешті (нарешті!) наша мова функціонує не лише в режимах «про свято», «на вимогу» чи «конвенційно-бульбашково». Зараз вона працює прагматично, задіявши всі без винятку свої регістри – напасти чи втекти; підтримати, мобілізувати, присоромити чи відшмагати; злякати чи приголубити; звеселити, розсмішити чи саркастично прицвяхувати, принизивши і навіть опустивши; шокувати, вдаривши навідмаш.  

Мовна стихія раптом звільнилася від абсолютно усіх загат і влучає у ворога, як ще один вид озброєння, поряд з «Байрактарами». Може потім, після перемоги, обсценна лексика, ні, не зникне, звісно, – нас більше не вдасться тоталітарно загнати у вузький коридор спрощеного мовного існування, але вона (обсценна лексика) спокійно займе належну їй нішу. Так само, як і «Байрактари». А поки що маю таке відчуття, що зараз не ми воюємо мовою, а мова воює нами. І це феєрично!

Так, зі Зміїного мова вдарила ворога прицільно й боляче, здетонувавши пізніше сотнями повторів і новотворів у різних контекстах та на різних носіях.

Так, ви теж зауважили вибухи синонімічних рядів значимих зараз для нас слів? Але навіть не тих слів, які позначають захисників (наші герої, наші хлопці). Синонімічна творчість працює саме як зброя, кулеметними чергами видаючи ряди слів, які різними відтінками сенсів маркують ворога – окупанти, терористи, вбивці, орки, зомбі, русня, рашисти, неофашисти, свиногорці, лаптєногі свинособаки… 

Так, орфографія долучилася: є цілий ряд власних назв, яким відмовлено в честі писати їх з великої літери (росія, путін…). І так, все частіше в інформаційному просторі ми подибуємо відчуження російських і білоруських імен та прізвищ, на що не наважився був навіть найновіший наш правопис.

Мова як обладунок

Але зауважте, що мова не лише нападає на окупантів, вона захищає нас. Гортаючи новини, зачепилася за відео, на якому перелякана бабуся з Миколаєва перериває свою російську гаслом «Слава Україні!», символічно ховаючись у цю фразу, як у бомбосховище.

Мова допомагає маркувати своїх і чужих. Старе як Заповіт поняття шиболету – слова, яке не дається до вимови ворогові, – несподівано виринає з Біблії (чи, може, якщо точніше, з целанівського дискурсу) й перетворює бородатий анекдот про паляницю на спосіб виявлення  диверсантів.

Тектонічні зміни в мові зауважив багато хто. Раптом виявилося, що довоєнна лексика не годиться для ословлення світу після 24 лютого. Йдеться не лише про те, чи можна писати вірші після Маріуполя й Бучі.  Здається, що й повсякденний свій досвід виразити складно. Відчуття, ніби сенси відклеїлися від своїх слів і вирушили на пошук нових. Відчуття, що говорити по-новому можуть лише ті, хто стрімить з самого епіцентру війни. Як Надія Сухорукова (Надєжда Сухорукова), яка на своїй фейсбук-сторінці веде щоденник-репортаж із маріупольського підвалу. Як волонтерка й письменниця Тамара Горіха Зерня. Як переможець премії Книга Року ВВС-2020, солдат ЗСУ, який зараз на передовій, Сергій Сергійович Saigon. Як ті люди, які відгукуються на ідею письменника Остапа Сливинського й витворюють #словниквійни.

І ще. Слова втратили метафоричність. Це не моє спостереження здається мені дуже точним:  зараз «ворог» – це ворог, з усіма висновками і відповідними діями стосовно нього,  «атакувати» –  це атакувати, «смерть» – це смерть, «війна» – це війна.  

Здається, що метаморфози, які відбуваються з нашою мовою, – це не наслідок, а причина зміни нас самих.

Ми вже більше не втікаємо в комунікацію, яка обіцяє менше інтелектуальних і емоційних втрат. Не до цього. Ескапізм у мережеві «котики» більше не рятує. Ми всі у пошуках свого місця в новому світі, який ось просто в цю мить постає на наших очах. Ми працюємо. Мова сигналізує нам, що ми подорослішали, нарешті (нарешті!) вийшли з кататонічного солодкодарусиного мовчання. Ми чітко вербалізуємо, хто ми, що з нами відбувається, хто наш ворог і що ми з ним (з)робимо.

Перемога вже існує в нашій мові. А якщо цей факт є істиною мови, то зовсім скоро він стане істиною нашого повсякдення.