Бучанська масакра нестерпно актуалізувала цей текст Юрія Андруховича, написаний майже двадцять років тому, в далекому і, здавалось, безнадійному 2003 році.
Мені сняться бойові дії. Минулої ночі я намагався втекти, стрибаючи з каменя на камінь (ландшафт був гірський і південний), від двох офіцерів, з вигляду якихось білогвардійських. Вони були з пістолетами, і їхнім кулям просто не було куди подітися, крім як влітати у мій череп. Я прокинувся за мить перед попаданням однієї з них мені в потилицю.
Це, безумовно, наслідки читання.
Книжки, що їх я останнім часом читаю, це продовження моїх взаємин з друзями. Вони приносять їх і кажуть: читай. Іноді навіть змушують: читай, ти повинен! Цього разу другом була Наташа Ґерке, польська письменниця з Гамбурґа, тобто за гамбурзьким рахунком письменниця. У нас із нею склався особливий рівень довіри після того, як ми випадково з’ясували, що маємо не лише спільний рік, але й день народження.
Подарована нею книжка минулої осені номінувалася на „Ніке” – найвищу польську літературну нагороду, і увійшла до фінальної сімки. Звісно, це була найкраща з номінованих книжок. Звісно, ніякої нагороди вона не отримала. Таке з найкращими книжками трапляється часто.
Ця книжка – документ, і я не беруся судити, чого в ньому більше – репортажу чи рапорту. Її автор – 33-річний журналіст Войцєх Тохман пише про Боснію і Герцеговину кілька років по тому. Те – це геноцид, сербо-мусульмано-хорватська різанина (що за лагідне слово!) 1992–95 років. У центрі цієї безжальної книжки – ексгумації, розпочаті згідно з рішенням високих європейських інстанцій наприкінці 90-х. Це коли замордовані тіла вже розклалися в сирій землі настільки, щоб оголилися кості. Тобто в цій книжці йдеться про своєрідну „іншу археологію”: визначення місць масових захоронень, відкопування людських решток, складання їх докупи, впізнавання, перепоховання. Йдеться про тисячі поліетиленових мішків з поки що неопізнаними „людськими комплектами” – згідно з робочою термінологією міжнародних експертів, body bags. Йдеться про страх свідків (катів? жертв? адже просто „свідків” не буває!) – вони досьогодні приходять на місце події лише вночі, потаємно, залишаючи назавтра для експертів умовний знак – наприклад, пачку від сигарет: копати тут. Йдеться про фактично невиліковне і незгладиме – про сліди однієї з тих воєн, під час яких так звані „солдати” доблесно займаються переважно двома способами „захисту вітчизни” – убиванням хлопчиків і ґвалтуванням дівчаток.
Книжка називається „Наче камінь їла”. Це вимагає пояснень. В одній з її сцен 42-річна мусульманська жінка щоночі бачить примару свого закатованого в тій війні чоловіка. Вона вже й не хоче з ним бачитись, а він усе одно приходить. Уранці син каже їй, що вона знову всю ніч скреготіла зубами. Ти наче камінь їла, додає син.
Цей скрегіт і справді має якісь підземні, потойбічні витоки: знівечені людські скелети на дні чи не кожної печери, ями, криниці. Трохи більше ста сторінок не простого, а дуже простого тексту. Короткі і напрочуд виразні, але в той же час ніби ледь незавершені розділи. Документалістика, що наче сама собою, без авторових зусиль, переходить у метафорику, а та в метафізику. Просто розповідні речення. Ось хоча б такі:
„Body bags тепер лежать на землі в темному бараці. Чекають когось, хто по них зголоситься. Білі поліетиленові мішки на замках-блискавках – щось наче футляр для чоловічого костюму, от тільки довжиною два метри”.
Або: „У Поточарах жінкам і дітям наказали йти праворуч, чоловікам ліворуч. Те, чи хлопець є ще дитиною, чи вже чоловіком, вирішувала мотузка, натягнута на висоті 150 см. Ті з хлопців, що були вищі, йшли ліворуч”.
Або: „Чоловіки з Республіки Сербської, з якими вдається порозмовляти, кажуть, ніби під час війни всі були кухарями. І ті з Сербії, котрі приходили сюди їм на допомогу, так само лише куховарили. Усі завжди повторюють те саме, навіть у розмовах між своїми. Певно, вже й самі в це повірили”.
Або: „Забирали гроші, прикраси, телевізори, посуд. З господарства – трактори, машини, знаряддя. У нас було багате село. Другий день настав, третій, четвертий. Ми сиділи голодні по хатах. Брудні, без води. Спека нестерпна. На трупах наших чоловіків паслися мухи”.
Я хочу врешті відкласти це кудись набік – і книжку, і все, що вона в собі містить. Мені хочеться повторювати слідом за Ольгою Токарчук, чиї слова винесені на обкладинку: „Злюся на себе, що я це читаю, але не можу припинити. Краще би погортати якісь кольорові журнали, вивести псів на прогулянку. Однак читаю”. Я також.
Навіщо мені ця смертоносна, заповнена мухами спека? Навіщо цей присмак каменю в роті? Навіщо він туди їхав, цей поляк, і два роки там сидів, і чому їм до всього цього вічно є діло, чому вони влазять? У них що, якесь особливе почуття відповідальності за всіх?
Безумовно, сто разів має рацію Микола Рябчук, коли, реаґуючи на одну з моїх попередніх публікацій, пише про нашу спільну відповідальність. Він має, зрештою, не тільки сто, а й всі тисячу разів рацію в тому, що ми справді заслуговуємо бути там, де ми є. Гадаю, не в останню чергу й тому, що в нас ніхто й ніколи не написав правди про Боснію. В нас цю правду було переважно замовчано. Звісно, з традиційно української точки зору Боснія просто дуже далеко – навіщо про неї говорити? (…)
Хотілося б однак закінчити не вироком.
В одній з фінальних сцен Тохманової книжки описано обмін полоненими між сербськими й мусульманськими бойовиками. Вочевидь, полонених мусульман було утримувано у значно жахливіших, дослівно концтабірних умовах. „Що ви з ними робили? – питає шеф мусульманського загону у своїх сербських візаві. – Скільки вони важать? По тридцять кілограмів? Я вам ваших повертаю такими, що кожен має по сто. Ви повинні нам трьох наших за одного вашого давати!”. Це гумор, і всі сміються. Здається, навіть полонені.
Я теж хочу сміятися. Мені це, можливо, навіть і вдалося б, якби не камінь, жахливий камінь у роті.
2003
06.04.2022