Російські політологи давно вже зробили висновок, що «Украина с плодородным черноземом, с богатым Донецким бассейном, с плотным населением и выходом в Черное море великолепно может существовать как самостоятельное государство без Великороссии, но что последняя, загнанная в Сибирь и тундры, отрезанная от Черного моря и прижатая к берегам Ледовитого океана, не может обойтись без Малороссии».
У 2015 р. князь Дмітрій Шаховской, заявивши разом з іншими представниками голубої крові на еміграції підтримку Путіну, додав: «Это не означает, что Украина – это Россия. Но это означает, что Украина воспринимается как часть России. Воспринимается как что-то единое с Россией».
На цій підставі, мовляв, можна зрозуміти повернення Криму в лоно Росії. Але якби такою логікою керувалися й інші країни, то настав би всесвітній переділ кордонів.
«Украина – нежизнеспособное, искусственное образование», – волав політолог Андрєй Фурсов у 2013-му і передрікав наш кінець. Путін свої знання про Україну черпав зі спогадів Денікіна та праць Солженіцина, де розповідалося, як австрійський і німецький штаби ліпили українського монстра, і теж писав про штучність України.
Хоча насправді австрійський уряд офіційно не визнавав назв «Україна», «український». У 1915 р. українські посли австрійського парламенту просили уряд про офіційну заміну імені «Ruthenen» на «Ukrainen», але це прохання не було задоволене.
Російські пропагандисти наголошують також на штучності самої назви Україна та що її ніколи не існувало до Першої світової війни. Хоча досить лише глянути на давні карти, де всюди Росія позначена як «Moscovia», а на захід від неї – «Ukrainа». Безліч іноземних письменників вживали цю назву: Гійом де Боплан, П’єр Шевальє, Гаспар де Тан, Вольтер і т. д.
До 60-х років XIX ст. «Україна», «український» були поширені й у російській літературі, а заборонені щойно після валуєвського циркуляра.
В епоху, коли ще українці не становили загрози для існування імперії, на них дивилися крізь пальці, й російські науковці спокійно засвідчували той факт, що українці – це русини, а московити не мають стосунку до Русі.
Зрештою, і потім професор антропології Московського університету Єфім Чепурковський (1871–1950) писав, що етнографічний тип великороса спільний з мордвою, черемисами і башкирами, окремі типи наближаються до литовців, зирян і перм'яків. Натомість українець – зовсім інший етнографічний тип, близький до своїх сусідів на заході.
Російські археологи, дослідивши ще в ХІХ ст. близько 7 тисяч могил VIII–XII ст. на теренах Владімірщини та Ростовщини, дійшли висновку, що їхня колонізація почалася в IX ст., швидше за все, із землі кривичів. Курганів руських і середньоруських племен у Володимирській області нема. «У курганах XI і XII ст. київські речі є, але киян в них нема» (А. Спицын. «Владимирские курганы», 1905).
Про значну відмінність українців від московитів писав ще в 1868 р. російський письменник Міхаіл Чистяков (1809–1885) у книжці «Из русского быта»:
«Українські селяни звертаються одне до одного ввічливо: "Панове, милості просимо, завітайте, не образьте..." Такі вирази у них – звичайна форма мови. У селян великоросів безперестанку чути огидні, брудні вирази, вже не кажучи про лайку, ба навіть в жарті і пестощах. Грубість нашого простого народу просто обурлива. У розмові українця, особливо при жінках, нічого схожого нема. А пестощі у них, особливо у жінок, наповнені глибокою ніжністю і поезією, яка відлунює свіжістю вражень степової природи і простодушного патріархального побуту. "Зіронько моя, горлице, перепілонько, рибко, проліску, орле" – їхні звичайні пестливі імена».
Ця відмінність впадала в око геть усім чужоземним мандрівникам ХV–ХVІІІ сторіч, які були вражені тим, наскільки московити – народ закритий, сповнений підозр і ненависті до чужинця.
Проглядаючи списки студентів у європейських університетах XV–XVIІ ст., можна натрапити на сотні й сотні українців, які записувалися переважно як «rutenius», «roxolanus», «natione Vkrainensis» або ж просто «Johanes de Ruthenia». Але не було там жодного тобі прєдставітєля рускаго міра! Не бажали вони навчатися в Європі.
Російська пропаганда послідовно творила міф, буцім українці з росіянами завше жили душа в душу, а щойно тепер кляті бандерівці всіх роз’єднали і поробили ворогами. Та все це, мовляв, тимчасове явище, і не за горами той час, коли ми знову возз’єднаємося в один великий «русскій» народ.
Однак твердження про якусь міфічну історичну дружбу в давнину цілковито безпідставні, бо ворогування між нашими народами має свої давні й незаперечні традиції: «К сожалению я должен заключить описание о нравственности малороссиян неприятной чертой, наконец сказать о ненависти их к великороссиянам… Ибо часто услышишь их говорящих: Добрый человек, да москаль», – писав А. Лєвшин в журналі «Украинский вестник» (1816 р.) і додавав, що в Україні матері лякають дітей словом «москаль».
У 1812 р. російський публіцист П. Чуйкевич фіксував: «Народ не любит россиян, от коих различествует наречием, обычаями и нравами. Имя москаль служит у них посмейным».
І це через сто років після Полтавської битви, коли русифікація йшла повним ходом. А однак і в 1880 р. Іван Сбітнєв нарікав у журналі «Вестник Европы» на українців: «Туземцы насмешливы и не любят ни москалей, ни задесенцев, или, как по их названию, литвинов. Увидя проезжих, оставляют работу, затягивают на счет их ругательные и сатирические песни, сопровождаемые громким смехом и продолжительными отголосками».
Як бачимо, не надто любили українці й білорусів, яких тоді називали «литвинами».
Народне ставлення до росіян відображають приказки. Уже понад сто років тому простолюд бачив і розумів те, що й зараз актуальне. Росія, чванячись своєю імперськістю і, наче спрут, вхопившись за колишні свої колонії, геть занедбала свої рідні землі, де панує нужда, бездоріжжя, а щодалі на схід – тотальне вилюднення.
«Москаль ликом чваниться й кожному під ніс з ним пхається, – каже народ. – Москва на злиднях збудована, та й злиднями годована. Москаль ликом в’язаний, у ликах ходить, та й всіх у ликах веде». А цю приказку хоч зараз до Путіна приставляй: «Москаль тоді правду скаже, як чорт молиться стане».
Євген Гребінка, перекладаючи поему Пушкіна «Полтава», замість слова «русский» вжив слово «москаль»: «Возиться годі з москалями, Украйні царством буть пора». А рядок «Казак на север держит путь» переклав так: «Козак в Московщину летить».
Про те, що страшні укропи їдять російських «младєнцев» і відстрілюють снігурів, уже всі чули. Але фантазії про українців поширювалися й раніше. Борис Грінченко у 1899 р. писав Маркові Кропивницькому: «Чи знаєте ви, що декотрі корінні кацапи нас мають ніби за калмиків чи киргизів? Мене спитав один купець: "Скажите, пожалуста, хохлы, они православные?" А одна курсистка, кровна москвичка, на питання моєї жінки "почему вы не хотите смотреть малороссов?" (тут йшлося про український театр) відповіла: "Да ведь это же цыгане"».
Такі небилиці вигадували люди неосвічені, освічені ж росіяни були свято переконані, що українці їхні брати, але навіть Бєлінський, рецензуючи казки Осипа Бодянського, зізнавався: «Сочинение отличается самым чистым малороссийским языком, который совершенно недоступен для нас, москалей».
Зараз, після такої завзятої і запеклої відсічі, яку дали українці москалям на всіх фронтах, московити не годні зрозуміти, як сталося, що росіяни в Латвії та Естонії так виразно демонструють свій російський націоналізм, а в Україні злилися в одно з бандерівцями? Ба більше: йдуть на фронт, щоб убивати однокровного агресора!
Щойно зараз вони починають усвідомлювати, що «укры всегда нас, русских, ненавидели и считают источником всех своих бед. А во все эти сказки про "братские народы" верили только мы, русские. Украинцы же свято верили и верят только в то, что русские (москали) – это люди второго сорта, угнетатели, сволочи и гады».
А те, що ми бачимо зараз, геніально провістив Юрій Немирич, який студіював у Лейденському та Базельському університетах і видав у 1632 р. в Парижі трактат «Discursus de bello Moscovitico»: «Мосх вже не вперше брязкає зброєю… Сформований за умов рабства характер кожного мосха виявляє схильність до пишноти і тілесної розпусти, жорстокий і підступний. Війну вони розпочинають прудко, упокорюються поволі. Будь-яка нерішучість у цих варварів розцінюється як вияв ницості, а нагальний успіх, досягнутий силою, вважається ознакою величі. Під час бою, коли починають втрачати впевненість у перемозі, часто, покинувши зброю, кидаються тікати або просять у переможця милосердя».
Чи не такими ж жалюгідними і приниженими виглядають зараз кацапи, потрапивши до нас у полон?
«Не треба чекати, доки ворог наблизиться до кордонів, – застерігав Немирич. – А коли вже нападе, то до самого нутра ворожої держави треба вдертися, скільки змога треба переносити війну до ворожого краю. Мосх тільки в Московії може бути подоланий, як Ганнібал у Африці».
30.03.2022