Маленька планета

Це була маленька планета.

Не знати ані назви напевне, ані яка за ліком, якщо од зірки рахувати, але припустімо, що третя. Тим більше, це гарно пасуватиме до кількости населення – то була настільки маленька планета, що мешкало на ній тільки троє.

Перший, Другий і Третій – у сусідстві. І хоч воно й не буває, ясна річ, нічого однакового з природи, але на сумірних, скажімо так, обійстях та угіддях. В одного, може, гір трохи більше – місцина більш гориста, в иншого рівніше, а в третього у лісі бук над ялицями переважав. А проте в кожного були північ і південь, захід і схід, ба навіть вихід до моря.

Тільки річка одна на трьох – та яка велика, та що Ріка. Перший замешкував у верхній її течії, од витоків і до злуки з більшим із лівих допливів, Другий – від цього місця й до гирла правого, а Третій – ізвідтам і просто до гирла. До речі, саме через те вони й звалися у відповідній послідовности аритметичній – за розташуванням уздовж течії, для зручности, а не за правом першородности, старшинством, а чи иншою якою важністю. Ба навіть і Ріка ніби навмисне, ніби й собі на тій рівности наголошуючи, робила на своєму шляху кілька поворотів визначних, скочувалася до моря звивисто, у кількох керунках, а тому й мешкали усі ув одних і тих самих вимірах широтних.

Ріка, отже, об’єднувала – єдність було закладено у самій природі тієї планети. І так воно й було попервах. Бо коли хто з верхів’я не хотів до моря пішки йти, але мав настрій річкою прогулятися або й просто з сусідом потеревенити, сідав такий у човна й рушав за течією. А позаяк поговорити-побалакати любив і сусід із низу, а надто той, що у самій дельті, а гребти проти течії було значно важче, аніж нею пуститися, був вельми радий гостям і він, і завжди тримав для такої нагоди доброго гостинця.

І тривало воно так аж до початку модернізації. Бо усі оті приключки, що траплялися бува й перед тим, за межі збору шишок у чужому лісі не виходили. А це, отже, коли людство на тій планеті електричну енергію опанувало, а її переваги стали для всіх очевидними, Другий вигадав гідроелектростанцію у себе збудувати. І загатив Ріці річище. Між найбільшими лівим та правим допливами було якраз місце зручне для відповідної маніпуляції – природній каньйон, що з нього він чималого ставочка зробив. А надлишки електрики генерованої став сусідам за дружніми цінами продавати.

І воно б мо’ й нічого, та сусідам дуже скоро не стало її за що й купувать. Тому що до Третього, що в нього перед тим фрукти пречудові у саду родили, а на городі городина, влітку, коли саме поливати, стала вода у кількости достатній не доходити – Другий її для зими затримував, а риба нерестова на шляху своєму до верхів’їв, а відтак до Першого, у греблю впиралася.

Виникла суперечка. Другий їм ціну на надлишки удвічі дружню запропонував, а тоді й втричі, але що їм те одружнення цін, коли ані риби, ані персиків.

Довго сперечалися, мало до бійки не дійшло, аж врешті Третій із Першим заходилися канал обвідний обіч каньйону копати. Прокопали трохи більш як на половину, заким Другий не повірив, що подужають – здався. Перестав воду громадити, а для риби спеціяльні тунелі прохідні пробили абощо.

А недокопаний канал так і залишився канавою чималою, поволі обсипався краями, згладжував форми, а звався межи трьох відтак Сухим Потоком або ж Ринвою Непорозуміння.

Першого з більших. Бо й наступне не забарилося. А річ уся в тім, що Першому якось із економікою не велося. Риба то добре, а щодо всього решта, ну ніяк. І ніби й працював із ранку й до вечора, може навіть більше за сусідів, а внутрішній валовий продукт усе колесами немащеними на одному місці пробуксовував. А в Третього навпаки, саме із випічкою хліба заладилося. І піч гарна, і хліб нівроку – на самий тільки вигляд скоринки жовтаво-запеченої дивитися смачно. Отож і експорт без надмірних зусиль у логістиці запрацював справно. Одне турбувало – багато часу тратив. Й ото придумав він винести виробництво за межі країни – запропонував Першому піч у нього поставити, йому й пекти, а кожну десяту хлібину з того собі залишати.

Домовились, перенесли-винесли, й Третій на радощах іще кілька жерделів посадив, грушку, а для запилення й меду з прополісом пасіку розвів. Радий був і Перший спершу – мав бо свіжий хліб не лишень у свято. Та швидко зрозумів, що працює відтепер іще більше, що роботи додалося на десять хлібів, а має з того буханець. І став бігати – став економічним біженцем.

Приносив отой хліб, що не його, і Другому (по дорозі, за угодою про економічну співдружність), і Третьому – віддавав, але додому не спішився. Не хотів вертати, адже знав, що окрім важкої, марудної праці вола високоорганізованого, нічого там на нього не чекає. Вже й звечоріє бува, і споночіє, а він все сидить і не йде. Аж поки його не депортують ввічливо.

А далі більше – став обурюватись. Другому просто жалітися – на Третього, а Третьому вимоги виставляти – надання притулку.

Знову мало не побилися, але й цю проблему – проблему біженців – мусили вирішити. Розібрали велику піч і збудували три маленькі – кожному по одній. А витоптана Першим стежка Дороги Сліз назву отримала.

Була й кумедна історія. Тоді ото, як запустили супутники штучні на орбіту. Нібито як для зв’язку, але врешті з’ясувалося, що усі троє через них один за одним підглядають.

А була й планетарна. Другий потім стверджував, що причинком її виверження надвулкану на островах десь у морі стало – а наслідком, відтак, спершу усілякі струси й цунамі, а потім шість років суцільної зими із охолодженням клімату ще на довше. Але Третій наполягав – промислова революція. А наслідком, отже, парниковий ефект і потепління із втратою передбачуваности в погоді. А Перший завше слухав спершу одного, потім іншого й тільки посміхався сумовито. Аж тоді підсумовував: це було дві окремі історії.

А проте, як би там не було, обидві вони пережили. І тоді, на самім початку, коли вулкан і зима, і потім, коли викопна промисловість. А пережили, бо виробили звичаї взаємодії й допомоги. Узвичаїли людяність. Потім було забули, а тоді знову винайшли й встановили – на законодавчому рівні ув одному пакеті.

А инакше б померли усі. Ну, може один би і залишився, але один би він усе одно довго не витримав.

А відтак і ці всі проблеми виявились поточними лишень, й за наявности волі та напруження глузду сякого-такого цілком вирішуваними. Правдива ж біда сталася тоді, як воля на манівці збилася, конем понесла. А глузд у розрішенні виявився безпорадним: з’ясувалося, можливости глузду до того тільки й придатні, аби гори пересувать.

А було так – один учинив иншому спецоперацію. Геноцид, голокост, і голодом мор, і пацифікацію, утиски в правах і расову дискримінацію, аншлюс, анексію й просто завоювання, із освоєнням сибіру та решти америк ув обох напівкулях, а може то було на відьом полювання або ж конфлікт цивілізацій, хрестові походи, джихад, інквізиція, зоряні війни – згодом чимало слів на означення вигадали. А досить було й одного – кривда. Один одного скривдив.

І скривджений пішов. Аж так, що скільки вони потім не шукали за ним, знайти не змогли.

Хоча й не зрозуміло, куди він міг і подітися на такій ото планеті маленькій? Кривдник, осьо, вчинок свій приховати намагався – але як ти його приховаєш, коли планета така? А третій, який усьому був свідком, волів щосили очі затулити, дивитися деинде й не бачити. Та як не помітиш? І коли кривдник виправдовуватись почав, вибріхуватись, із того не вийшло нічого. Адже збрехати можна мільйонам, але не одному.