Війна підриває людську свідомість: від глибинного відчаю до бажання вбивати. Маріуполь, Ірпінь, Суми, Волноваха – скільки смертей, болю та сліз, а водночас злості та ненависті. Дві крайності щодня борються десь всередині, і лише дитячі бажання уваги та їжі повертають до буденної реальності в тилу.
Багато переселенців заповнили знайомі вулиці. Вони щось питають, часто російською мовою. Відповідаю: «я Вас не розумію». Мовчать. Так, я знаю, що багато наших захисників розмовляють російською, а ще я знаю – вони стараються не робити цього. А тут в тилу, в україномовному місті, не бояться говорити російською (не такі й страшні ми бандерівці!). Та коли, як не зараз, викорінювати з себе ознаки нападника на рідну хату, на власне життя й життя дітей? Чи й далі ми толеруватимемо ворожу мову, в тому числі завдяки якій «нас, один народ, прийшли визволяти»? Невже війна, залита кров’ю, – не остаточний аргумент, щоби вчити та розмовляти українською мовою? Досить уподібнюватись ворогу, досить йому вірити – він безжальний до нас.
Волонтери клопочуться по місцях збору гуманітарної допомоги. Люди сортують зібране благодійниками з-за кордону: їжу, одяг, гігієнічні засоби, ліки... Величезна кількість привезених товарів із Польщі, Франції, Румунії. Нам допомагає весь світ, поки ми боронимо його від рук загарбників і вбивць. Ціною власних життів. Ця війна стосується всього світу, в якій наша земля вкотре стала кривавим фронтом між добром і злом.
Зараз кожен намагається щось робити. Навіть те, що, здавалося б, нереально – просто неможливо. Поміж стареньких бабусь з останніми грошима в руці на армію, поміж жінок, котрі щоденно готують їсти чи плетуть сітки для військових, знаходяться й ті, хто наживається на благодійності. Кожна війна тягне за собою мародерів. Але ж не мародерів у тилу – тих, хто використовує обстріли та смерті за декілька сотень кілометрів від дому для наповнення власної кишені. Не лише ті, хто збільшує орендну плату за здану квартиру переселенцям; не лише ті, хто перевозить їх до кордону за захмарні суми; не лише ті, хто збільшує ціни на продукти. А й ті, хто створює благодійні фонди, збирає кошти на армію під прикриттям – бо насправді для себе. Для відводу очей, для створення фальшивої діяльності. Вони є – як, на жаль, були і в час Майдану. Вони такі ж самі загарбники, як і ті вбивці. Фальшиві благодійники, що обкрадають свій народ, обкрадають весь світ, який тепер як ніколи вірить нам і в нас. Але тепер весь світ не забуде їхньої ненажерливості – на все свій час.
Ракети над рідним містом дають знати, що війна – не за сотні кілометрів. Ворог хоче залякати та зламати, але для нас це лише ознака його відчаю та божевілля. Страх вже не паралізує – адреналін загострює системність дій. Та досі, коли лунає сирена, люди продовжують тинятись по вулицях, сидіти на лавках, автомобілі й автобуси їздять. Не всі спускаються в укриття. Схоже, для них війна ще не тут – розслабилися чи збайдужіли? Ніколи не можемо бути певним, чи наступна ракета не поцілить саме в нас.
14.03.2022