Зі щоденника моєї війни

24 лютого 2022 року.

 

Мене будять біля шостої ранку і повідомляють, що почалася війна. Я спросоння нічого не можу второпати. Яка війна? Чому війна?

 

Не вкладається до голови все те, що відбувається. Ракети впали на наші летовища. Думалося, що Путлєр обмежиться лише «визволенням» Донбасу, але атака йде на всіх фронтах.

 

Звучить сирена. Ми спускаємося до підвалу. Дружина пильнує документи, картки і гроші. Син відповідальний за транзистор, свічку і сірники. Я хапаю свої гаджети – там все, що нашкрябав, усі проєкти, купа сканів старої періодики і книжок. З нами песик Ларсик і киця Ксеня. З них обох лише киця серйозна і, здається, усвідомлює небезпеку. А може, телепатично вловлює нашу тривогу.

 

Я такий знервований, що не втримався і ще зранку, вийшовши з підвалу, вихилив келишок хрінівки. Потім довелося ще не раз причаститися, бо стривоженість не покидала. Але мусив стримуватися, бо ще того дня мав інтерв’ю для польського радіо і презентацію польського перекладу «Лютеції» у Вроцлаві.

 

В романі (2017 рік), окрім усього, є опис війни на Сході з якимись міфічними звіролюдьми. Таємничі Листарі приносять про неї правдиві звістки.

 

Там є слова, які мовби злетіли з вуст Путіна: «Хіба ви не чули про Велику Битву? Те, чим займаються Листарі, неприпустиме. Вони нахабно оббріхують воїнство, вигадують несусвітні вісті. Їхні звідомлення – суцільні фальшивки! Там і близько того не відбувається, про що вони повідомляють! Це дії ворожі. З цим треба покінчити. Ми будемо дуже жорстоко припиняти всі їхні починання, аж до крайніх заходів.

 

Є певні закони, на яких тримається світ. Порушувати їх небезпечно. Ми стоїмо на варті цих законів. Велика Битва не повинна закінчуватися ніколи. Це умова всього нашого існування. Це, мов те полум’я, що клекоче в надрах Землі. Ми того полум’я не бачимо, але знаємо, що воно є. Так і тут. Але Листарі на боці тих, хто прагне Битву завершити якомога швидше. А це однаково, що загасити полум’я в серці Землі».

 

 

28 лютого 2022 року.

 

Киця Ксеня всі дні випромінює крижаний спокій. Вона британка і без вагань вірить у перемогу. Я не британець, але теж вірю. Я не мав сумніву і під час Революції Гідності, що ми переможемо. Однак щодо цієї війни мене таки долали сумніви. Але тільки у перші два дні.

 

Бо ж і західні аналітики, всі, як на підбір, вважали, що Рашка завиграшки нас проковтне. Та навіть і без них думалося, що не дамо ради, що надто багато у нас людей ватних, готових зрадити, а зброї замало, аби протистояти другій за потужністю армії світу.

 

Та на третій день світ побачив диво. І мене попустило.

 

Коли народ засне, то спить міцно доти, доки не почує, що йому до горла приставили ножа.

 

У підвалі ми занурені кожен в себе і в свою мобілку. Радіо увімкнуте.

 

На перших порах песик у підвалі, як звикле, метушився, кудись ліз, не сидів на місці. Але згодом змирився і під суворим поглядом киці вів себе спокійно. Проте мусив до когось з нас конче горнутися, лизькати. Коли звучать сирени, він уже не біжить до підвалу, поки я не спущуся. Чекає на мене і вихляє радісно хвостом. А там уже сидить, наставивши вуха, мовби теж розуміється на черговості сирен.

 

 

1 березня 2022 року.

 

Пишуть мені з Польщі, Німеччини, Чехії, навіть Австралії: їдь до нас!

 

Мені страшно тікати, страшно покидати рідний дім. Хоча яка з мене користь? З моїми очима я можу хіба ціпом махати.

 

Питаю в знайомого з Тероборони: «Може, чим помогти?» – «Дайсі на стриманє. Пиши. Оце твоя допомога».

 

Зголошуюся ще на один заклик. Відповідь: «Займайся контрпропагандою, як займався. А залучати тебе до цього діла – все одно, що байрактаром цвяхи забивати».

 

Уявляю себе байрактаром і літаю у снах.

 

Сусід садить до авта дружину з трьома дітьми і виїжджає до Польщі. Наступного дня повертається.

 

Киця з песиком досі не надто приятелювали. Коли Ларсик пробував її обнюхати, вона била його лапкою з пазурями. А це вже не б'є, а лапкою без пазурів гладить.

 

 

5 березня 2022 року.

 

Я нічого не можу писати, не можу нічого читати, окрім новин про війну. З садистичним задоволенням розглядаю ворожі трупи, розтрощену і спалену військову техніку. Усе це в повноекранному режимі, так, щоб детально роздивитися їхні спотворені обличчя, рани, кров, прізвища. Вони лежать, безпорадно розкинувши руки й ноги. А ще годину тому з ентузіазмом стріляли по мирних людях.

 

Отже, є люди, в яких живе не якийсь особливий ґатунок звіра, а цілий звіринець. Мене переповнює ненависть. Хоча знаю, що ненависть дуже багато знищила, але не сотворила нічого.

 

Війна триває, і мені хочеться бачити її кінець. Я вірю в нього, але він не так близько, як цього хотілося б. Тут мені спадає на думку одна цікава річ... Путін не зачіпає Західну Україну, з одного боку, тому, щоб біженці мали куди тікати. А з другого – не хоче зачіпатися з країнами НАТО. Він свято вірить, що в Україні живе 17 мільйонів росіян, а на Заході мільйони поляків та угорців, які зіпсували красиву малоросійську мову.

 

Навіщо йому ще і їх на свою голову?

 

Виходжу на горішні Винники. Біля крамниці якийсь чоловік повідомляє кільком жінкам: «Все, Путін капітулювався». – «Слава Богу! Слава Богу!» – проказують довірливі жінки і хрестяться.

 

Я зупиняюся, вмикаю телефон, читаю новини. Озираюся на чоловіка, щоб дорікнути йому за брехню, але він зник.

 

В крамниці розглядаю ряди пляшок із вином. Продавчиня ловить мій погляд і каже: «Спиртне заборонено продавати». – «І своїм винниківчанам?» – «Своїм теж».

 

Ну, нічого, запас хрінівки і калинівки у мене ще є.

 

 

 

8 березня 2022 року.

 

Сьогодні мене порвала якась сила на вулицю. Всюди панує безлюддя. Я виходжу тунелем під кільцевою на запущені городи й пасовиська і рушаю у бік лісу. Щоліта на цих пасовиськах блукало безліч корів, кіз і овець, гелгали гуси, та давно вже ніхто не хоче тримати в себе худоби. Городи теж давно вже покинули обробляти. Вони позаростали бур'яном і вкрилися ріденьким снігом. Наскільки одноманітним був би сніг, якби Господь не сотворив ворон! Вони голосно каркають. Сирена їх не лякає.

 

Ліс стоїть темний і непривітний, у час війни він виглядає не так, як колись. Зимовий ліс проглядається наскрізь, як на рентгені, з суцільними чорними ребрами. Те, що у мирний час для тебе було таким буденним, тепер сприймається інакше. Розглядаєш кожну бадилину, засохлу квітку, каракуваті кущі терену з іще не видзьобаними ягодами, пробуєш на смак його терпкість. Торкаєшся рукою дерев, наче давніх знайомих. Вони не відчувають жодної тривоги. Переймаю від них спокій.

 

Ліс сприймає мене з подивом і настороженістю. Бо що тут зараз робити? Ні глибокого снігу, ні грибів, ні того лісового запаху, який п’янить улітку.

 

Повалені дерева кришаться, розпадаються, зоставляючи по собі багатий перегній, який дає життя молодому лісу. Безліч дрібних паростків клена і граба стирчать з землі, наче військо зі списами. Земля, вкрита опалим зчорнілим листям, м'яка і пружна, надовкола панує сирість, тиша і спокій, який жодна війна не здатна порушити.

 

Природа ніколи нікуди не поспішає, усе, що зобов'язана зробити, робить неквапно і справно. Ми не бачимо, як розпускається квітка, як лускає брунька і як виростає гриб.

 

Коли я прийду сюди у травні, тут буятиме яскрава зелень, на дрібних паростках дерев тріпотітиме листя, вітер гойдатиме широкі вахлярі папороті, а всюди, куди не глянь, майорітимуть різнобарвні квіти. І це вже буде нове життя. Повоєнне.

 

 

 

 

09.03.2022