«ЗАПОВІТ» ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
1.
Чеслав Мілош писав у вірші "До Тадеуша Ружевича, поета":
Щасливий народ, котрий має поета
Й у кривдах своїх не бреде у мовчанні.
Таким поетом для українців є Тарас Шевченко (1814–1861) – досі, мабуть, найважливіший та, безумовно, історично перший серед письменників найвищого штибу, котрі спричинилися – й досі спричиняються – до того, що український народ "у кривдах своїх не бреде у мовчанні". З особливою силою це відчувалося на Майдані у Києві – тієї зими гідності на зламі 2013 та 2014 років. Ніхто тоді не вагався, що Шевченко назавжди залишається національним пророком України, що він написав те, що живе й важливе сьогодні, що на його слово можна опертися саме тому, що це слово поета.
2.
У 2014 році Україна вшановувала двохсотріччя від дня народження Шевченка. Його вірші читали, коментували – також і на барикадах у Києві. У мережі досі можна знайти відео з Майдану, на якому Сергій Нігоян, учасник протестів у Києві, на тлі однієї з барикад на майдані Незалежності декламує фрагмент поеми "Кавказ" Шевченка. Запис було зроблено 22 грудня 2013 року. Рівно через місяць – 22 січня, на світанні – Нігояна було застрелено під час зіткнень з беркутівцями на вулиці Грушевського у Києві. Він був одним із перших, хто загинув від куль у вирі української Революції Гідності.
3.
У мене тоді було сильне відчуття, що ця смерть хлопця, який декламує Шевченка, має в собі щось на кшталт послання, що це особливий заповіт, написаний кров’ю. Таке відчуття зобов’язує. І якщо послання чиєїсь смерті досягає нас, на нього треба відповісти. Хоча б символічним жестом.
4.
Шевченко написав вірш "Заповіт" – візійний заповіт, останню волю, розписану на мелодійні строфи. У цьому вірші є палкий, виразно сформульований заклик. Є в ньому простота й велич слів, сказаних перед обличчям смерті. Він містить у собі водночас таємницю й силу заклинання. Йому важко опиратися, особливо якщо пам’ятати про перипетії життя Шевченка, про символічну фігуру його долі.
5.
Шевченко писав прозу та драми російською мовою, вірші – українською. Він був передусім людиною пера, але займався також фольклором свого народу та був політично активним. Народився 1814 року кріпаком. Його викупили з неволі, коли мав двадцять чотири роки. Необхідну для цього суму було отримано завдяки продажу на аукціоні картини, намальованої Карлом Брюлловим, а на картині цій був портрет поета Василія Жуковського. Під керівництвом Брюллова Шевченко навчався потім у Петербурзькій академії мистецтв, яку закінчив 1845 року. Був уже тоді відомим письменником. 1840 року вийшла його дебютна й найвідоміша збірка поезій "Кобзар". Через рік побачила світ поема "Гайдамаки". Через кілька місяців після закінчення студій він написав вірш "Заповіт" – поетичний тестамент.
6.
Через майже півтора року після написання цього вірша – навесні 1847-го – Шевченка заарештувала царська влада. За свої демократичні погляди та непримиренно негативне ставлення до царизму він поплатився – його було засуджено на залучення до карного корпусу царської армії, що фактично означало заслання. Вимушене перебування у війську тривало десять років. Більшу частину того часу він служив рядовим у фортецях на Уралі та Каспійському морі – служив у нелюдських умовах, йому не дозволялося ні писати, ні малювати. 1858 року отримав дозвіл повернутися до Петербурга. Двома роками пізніше – незадовго до смерті – йому було надано звання дійсного члена російської Академії мистецтв.
7.
Понад половину свого життя Шевченко провів у кріпацтві. Десять років – примусова служба у війську. Безмаль чотири роки перебував під вартою або під наглядом поліції. І всього лиш дев’ять років жив як вільна людина – вільна в адміністративному сенсі, бо духом був вільний завжди. Він був вільним, як вільними є написані ним слова. Їхньою волею можна безустанно дихати.
8.
Автор "Кобзаря" помер у Петербурзі 10 березня 1861 року, наступного дня після своїх сорок сьомих уродин. Ця зустріч народження й смерті є щемко символічною. Особливо якщо побачити її у контексті того, що "Заповіт" говорить про похорон поета й народження України, про її розірвані кайдани та хрещення волі.
9.
Через два місяці після смерті Шевченка його останки було перевезено в Україну та, згідно з останньою волею поета, – записаною у вірші "Заповіт", – поховано неподалік Канева, на пагорбі, з якого широчіє безкраїй вигляд на Дніпро та далекі степи.
10.
Є кілька польських перекладів вірша "Заповіт". Не завжди влучні. Іноді передають оригінал лише частково. Тож я переклав його польською заново – з почуттям, що у такий спосіб повторюю заклинання Шевченка, що створюю для його слів акустичний простір, у якому їхня сила вкотре відроджується й здіймається, резонує. Може, це небагато. Однак я вірю, що на слові поета можна будувати, що в ньому є паросль, зерно, живий подих, і що нам не залишиться нічого, якщо це слово покине нас. Вірю також у те, що повторювання слів вірша – це символічний акт, який має реальну дієву силу – як ритуал, як обряд містерії.
11.
Кілька років тому – у січні-лютому 2014 року – я повторював слова Шевченка, відчуваючи, що у такий символічний спосіб підтримую українську Революцію Гідності, що серцем приймаю заповіт, записаний кров’ю Сергія Нігояна. Сьогодні – перед лицем чергової російської агресії проти вільної України – я поновлюю цей акт. Я вкотре записую слова українського поета до польської мови, вслухаючись у заповідь, що лунає у них, у голос надії, що шукає у них опертя.
12.
Вірш Шевченка – його заклик, його поетичне заклинання – звучить у моїх вухах так:
Ostania wola
Kiedy umrę, na kurhanie
Kopcie mi mogiłę,
W stepie wolnym i szerokim
Ukrainy miłej,
Żebym wśród bezkresnych łanów
Dniepr płynący widział,
I jak na porohach huczy,
Żebym dobrze słyszał.
I jak z Ukrainy niesie
Do sinego morza
Krew jej wrogów… Wtedy wstanę,
Porzucę step, wzgórza…
Wszystko rzucę i ulecę
Do samego Boga,
By się modlić… Lecz nie wcześniej,
Wcześniej nie znam Boga.
Więc pogrzebcie mnie, powstańcie,
Kajdany zerwijcie
I krwią wrogów Ukrainy
Wolność swą ochrzcijcie.
Potem w wielkiej już rodzinie,
Wielkiej, wolnej, nowej,
Pamiętajcie wspomnieć o mnie
Dobrym, cichym słowem.
25 grudnia 1845,
w Perejasławiu
13.
Мене інтригує й зворушує проста таємниця цього вірша. Записана в ньому візія вільної України – це водночас обітниця, яку поет складає своєму народові. Обітниця й послання – закарбовані у колективній уяві, повсякчасно живі. Українці пам’ятають цей вірш, багато хто знає його напам’ять, а значить – носить у собі виразно окреслене уявлення про те, що таке духовна свобода і в чому полягає незалежність – національна й суспільна, виражена в державності. Таке уявлення відновлює людську міру земних справ, зцілює гідність принижених, але є в ньому і щось незборимо приголомшливе, щось на болісно високій ноті – наче запекла суперечка з Богом, наче народження, вкорінене у смерті, наче хрещення у крові, що плине водами Дніпра. У такий спосіб – завдяки поетичній візії, в її суверенному акті – починають звучати жахіття безповоротних діянь. І тверезість, якій треба протистояти.
14.
У вірші Мілоша, згаданім мною на початку, є такий фрагмент:
Єдині в радощах всі інструменти,
Коли поет увіходить до саду землі.
Що означає – поет увіходить до саду землі? Йдеться, вочевидь, про саму появу поета у світі, про таємницю цієї присутності та про її відбитий в існуванні слід. Цей слід є словом, – як каже Мілош, – "раз пробудженим у кволих устах", словом, яке "мчить і мчить, невтомний посланець, / До міжзоряних полів, у коловорот галактик / І протестує, кличе, кричить" ("Sens"). Так це можна побачити. Але найдокладніше поет увіходить до саду землі, коли його кладуть у могилу. І тоді його тіло стає, наче зерно. Так я це бачу. Тіло поета, поховане на пагорбі поблизу Канева, довірене українській землі. А його вірш – паросль волі, передвістя.
Переклад з польської Віри Меньок
Павел Прухняк – професор гуманітарних наук, літературознавець, антрополог літератури, літературний критик. Працює у Краківському педагогічному університеті. Дослідник поезії й проблем культурної пам’яті та символічної уяви. Засновник та головний редактор інтернет-порталу: stronypoezji.pl. Керує Лабораторією антропології слова при Осередкові "Брама Ґродська – Театр NN". Редактор щоквартальника "Контексти. Польське народне мистецтво" (Інститут мистецтва Польської академії наук) та видавничої серії "Межі уяви" (видавництво Pasaże). Член Польського ПЕН-клубу та Ради Фонду ім. Збіґнєва Герберта. Член журі літературної премії Nike (2018–2020) та поетичної премії Silesius (від 2022). Співорганізатор Шульцфесту та Другої Осені у Дрогобичі (від 2017). Автор дев’яти книг, присвячених літературі. Остання опублікована книга "Promieniowanie tła. Szkice o wierszach i czytaniu"” (Воловець, 2020).
Першодрук есею польською мовою вийшов у "Ґазеті Виборчій" ("Gazeta Wyborcza") 5 березня 2022 року. Текст написаний на основі лекції Павла Прухняка, виголошеної ним 20 листопада 2018 року під час щорічного літературно-мистецького проєкту "Друга Осінь", що відбувається у Дрогобичі в роковини загибелі Бруно Шульца [ВМ].
Знимка вгорі – Івони Бурдзановської,
внизу – Ігоря Фецяка (Павел Прухняк виголошує лекцію про "Заповіт" Шевченка. Дрогобич, Міська бібліотека ім. В’ячеслава Чорновола, проєкт "Друга Осінь", 20.11.2018).
09.03.2022