Вас не має дивувати такий характер московського вторгнення в Україні. У нього сувора логіка простого пітєрського гопніка, яка описана чудесно у хіті Шнурова «В Питере пить».
Михайло Савчин,
доктор юридичних наук, професор, Ужгородський національний університет
З чим ми стикнулися?
Це звичайнісінький корпоративістський режим, заточений на лідера у суспільстві, з моменту заснування якого існує культ сильного вожака. Чим він характеризується?
Ідея Гіпербореї, тобто вищості нібито «арійського» за духом «русского міра», майже чи не батьківщини слонів та найбільш дивних артефактів, які може придумати хвороблива уява людини, помішаної на ідеях месіанства.
Корпоративізм як система урядування, де бізнес-інтереси поєднуються з державою, тобто держава як патрон має за клієнтів бізнес-структури. Це цілком посвідчує дія економічних санкцій на економіку цієї країни. При цьому структура економіки доволі примітивна, оскільки зорієнтована на нещадну експлуатацію багатих ресурсів. Багаті природі ресурси буквально розбещують країну. Хоча масштаби її економіки близькі до економіки штату Тексасу.
Мілітаризація. Як виявляється, після розпаду Радянського Союзу філософія розвитку цієї країни серйозно не змінилася у цій частині. Будучи розбещеним суперрентою від нафтогазодоларів, диктатор і далі нарощував мілітарну потугу. Хоча для того, окрім ядерної зброї, у країни немає сучасної інфраструктури, свідченням чого є нездатність побудувати новий авіаносець.
На цій основі базується інший фактор – мобілізація країни, оскільки така ґрунтується на світогляді «оточеної фортеці». Зворотна медаль корупції – патрон-клієнтелізм формує ієрархічні патерни урядування.
Це обґрунтовується розмірами країни. Для збереження її цілісності необхідна концентрація влади. А тому ідеї конституціоналізму, тобто деконцентрації влади та поваги до гідності та прав людини, там не знаходять суспільної підтримки.
Православ’я московського толку. Цей народ претендує на особливий набір моральних цінностей. Ми вже зацінили цей «джентльменський» набір через численні бомбардування лікарень, дитсадків, шкіл, інших об’єктів соціальної та критичної інфраструктури в Україні. Це відверто геноцидні практики та злочини проти людства, оскільки атакують надбання людської цивілізації та правила людського співжиття.
Рашизм. Імперськість у крові цього народу, він виражається у невизнанні права інших націй на існування та самовизначення. Формально будучи федерацією, ні Радянський Союз, ні Російська Федерація такими не є, – це суперунітарна держава, яка намагається поширити сфери впливу далеко за свої межі: «мальчик, границы России нигде не заканчиваются».
Realpolitik та цінності
Такий вислів правителя будь-якої держави вже формально заслуговує принаймні на ноту протесту з точки зору дипломатії. Але це проковтнули. Не зреагували. Хоча насправді це відвертий ревізіонізм.
Поширення серед московської еліти концепту Realpolitik цілком зрозумілий із наведених вище міркувань, зокрема месіанізму та рашизму.
Концепт Realpolitik заточений на дискусії щодо розуміння етики відповідальності (Verantwortundsethik), яка має дуальний характер. Її дуалізм полягає в дилемі вибору: універсального – кінцевою метою якого є забезпечення загальнолюдських цінностей (людська гідність, свобода, цілісність індивіда тощо).
Друга версія полягає у забезпеченні кінцевого результату як відповідальності перед самим собою у досягненні поставлених цілей.
У практичній площині концепт Realpolitik заточений переважно на другий аспект Verantwortundsethik – звідси такий відчайдушний перехід російського імператора Ніколая І, який придушив угорську революцію 1848 року під час «Весни народів». І на тлі такого «досягнення» вирішив розв’язати Кримську війну (1853–1856 рр.), кінцевою метою якої було встановлення контролю над Дарданеллами, після поразки в якій імперія впала у глибоку кризу.
Таким чином, на тлі певних уявлень про світопорядок як арену зіткнень різносторонніх сил робиться висновок про досягнення насамперед національних інтересів без огляду на загальнолюдські цінності.
З точки зору верховенства права це ніщо інше, як ситуація, коли певна особа є вище закону, а її інтереси переважають право. По суті, концепт Realpolitik, зароджений у Прусії, виник на тлі дебатів про поновлення єдності Німецького райху та трансформації концепту поліцеїстики до Rechtsstaat.
Росія, яка не знала правової традиції, зокрема влада якої весь час була самодержавною, взявши на озброєння концепт Realpolitik, обрала найбільш радикальний варіант його прояву. Оскільки в Росії не існує механізмів демократичної підзвітності й підконтрольності, еліта не має чіткого уявлення про багатоманітність інтересів у суспільстві.
Це виливається в перманентному утриманні населення в юридичних режимах підневільного стану на кшталт кріпацтва, колгоспників без права отримання паспортів до 1974 року чи проголошенням того ж кріпацтва «духовной скрепой» «русского мира».
Акти зовнішньої агресії та криза світового правопорядку
Попри дискусійність поняття агресії у міжнародному праві, я би хотів тут наголосити на певних моментах, які випливають із природи сучасного міжнародного правопорядку. Як відомо, на сьогодні діє Вестфальська система, в основі якої лежить концепт держави-нації. Зокрема, саме на цій юридичній основі було визнано незалежність республіканських Нижніх провінцій (Нідерландів), що було парадоксальним для 1648 року із домінуючим на той час династійним підходом для визнання держав.
Що це означає?
Це означає, що попри ціннісний підхід чи концепт Realpolitik, принцип національного суверенітету безумовно має поважатися і не може піддаватися сумніву з боку інших держав. Вчинення силових акцій, які виражають неповагу та ліквідацію певної суверенної держави, є актом агресії. Заперечення національного суверенітету України з боку Росії за своєю постановкою є вже актом агресії. Я вже не говорю про вторгнення, яке було поновлено у 2014 році після поразки у національній революції 1917–1920 років у результаті колапсу царської Росії.
Згідно з класичним юридичним підходом, будь-які акти потурання, сприяння та підтримки дій агресора також виступають формою співучасті агресії. Такі дії демонструє Білорусь, оскільки саме з її території відбувається вторгнення частини російської армії, а також ведеться обстріл території України й авіанальоти на об’єкти, що розташовані на території України.
Оскільки агресія стосується встановлення контролю над частиною чи всією територією суверенної держави, то таким наслідком є примусове позбавлення належного захисту прав громадян їхньою державою. Зокрема, наслідком агресії з боку Радянської Росії стало встановлення маріонеткового уряду Української соціалістичної радянської республіки. Структури цієї фактично окупаційної влади пізніше стали провідником московського уряду в організації та проведенні Голодомору 1932–1933 років.
Сучасний правопорядок спирається на міжнародні інституції у рамках Організації Об’єднаних Націй, ядро якої складає Рада безпеки. Це специфічна структура, зусилля якої переважно проявляються у різного роду консультаційних механізмах, які часто втрачають сенс при шантажі одних держав з боку інших та неспроможності ефективно реагувати на факти агресії.
Парадоксом є також те, що останнім часом один із постійних членів РБ ООН, Росія, порушуючи Статут ООН, накладає вето на резолюції РБ. Це блокує можливість реагування на акти агресії. Росія, по суті, анексувала частини територій суверенних держав – Абхазію в Грузії та частини Донецької та Луганської областей в Україні, роками підтримує сепаратизм у Придністров’ї, а раніше у Нагірному Карабасі.
Розгортання війни з Україною, яка фактично розпочалася із незаконної анексії Криму, своєрідно «вінчає» оцей сюрпляс відвертого ігнорування вимог міжнародного права. А спираючись на право вето як постійного члена РБ ООН, Росія брутально топчеться по засадах міжнародного правопорядку.
Йде мова про його кризу і про майбутню трансформацію.
Російська війна проти України. Як мають діяти інститути влади у час війни
Реакція міжнародного співтовариства на російську агресію наразі мені нагадує розвиток подій у республіканській Іспанії 1936–1939 років. Є підтримка гуманітарною допомогою та військовим спорядженням України, однак НАТО відмовилося забезпечити Not Fly Zone, вважаючи це за ґрунт виникнення Третьої світової війни. Хоча така практика застосовувалася у Боснії під час гуманітарної катастрофи у 1990-ті.
Водночас – на відміну від подій 2014 року, пов’язаних з анексією Криму, – і Президент, і Верховна Рада оперативно зреагували. Коли зранку 24 лютого розпочалося повномасштабне вторгнення, по периметру всього кордону з ворожими країнами було оголошено воєнний стан на всій території України.
Україна перейшла на воєнні рейки.
Можуть виникнути різні обставини, коли певні інститути влади не здатні діяти з єдиного місця у силу процедурної вимоги зібрання за певним місцем його проведення (зала судового засідання чи парламенту).
Ми тепер спостерігаємо численні акти тероризму, залякування мирних жителів, коли бомбардують цілі житлові квартали, нещадно нищиться соціальна і критична інфраструктура, що цілком підпадає під поняття геноциду мирних жителів.
Однак цьому можна зарадити через електронне урядування. Зокрема, змінити процедуру розгляду справ у судах, які потрапили у зону військових дій, які б могли розглядати справи у формі відеоконференцій.
Так само можна передбачити механізми ухвалення ключових рішень Верховною Радою, внісши відповідні зміни у Закон про регламент.
Такі процедури викликають певні заперечення стосовно правомірності функціонування органів влади в екстраординарних умовах, як-от теперішня війна.
Це вічна дискусія про те, що коли треба боронити державу, то право, згідно з міркуваннями Карла Шмітта, тимчасового перестає діяти – або насправді конституціоналізм містить достатньо потенціалу, щоби знайти відповіді на ці виклики.
Я схильний до останньої версії. За іронією долі, напевно, природа чи якісь інші обставини два роки тому нам прислали пандемію коронавірусу – і ми вже частково відчули, що органи влади можуть діяти дистанційно у режимі online та відеоконференцій. Тепер просто масштабується таке явище.
Якщо ж ми говоримо про такий представницький інститут, як парламент, то він і так діє фактично у режимі відеоконференції стосовно виборців через медіа. І я не бачу кардинальних відмінностей, якщо депутати парламенту в режимі відеоконференції вестимуть дебати щодо змісту законопроєктів та приймуть рішення, які нагально необхідні для збереження цілісності та національного суверенітету України.
Превентивний механізм проти агресій та цінності
Якщо ми говоримо про превентивний механізм, то маємо на увазі запобігання агресії.
Якщо почитати уважно Статут ООН, то різного роду консультації й переговори, які він передбачає, нічого спільного з цим не мають.
Також нічого спільного із bona fides не має укладання Будапештського меморандуму з країною, що мала третій ядерний потенціал у світі, по якому оці запевнення (assurances) навіть не були підкріплені певними фінансовими інструментами – хоча їх варто було надати відродженій державі Україна після колапсу Радянського Союзу з його безпорадною економікою.
Неспроможність таких підходів також підтверджується теперішнім гарячкуватим плануванням, як будуть діяти США і ЄС у раз,і якщо все ж таки Московія повністю окупує всю територію України. Хоча все більше отримує підтвердження інформація про те, що у московської ґєбні склався консенсус поновлювати «велич» імперії ще зі середини 1990-х років, і вони готові продовжити вторгнення принаймні у Польщу та Балтію. Говорять про ті чи інші форми підтримки уряду України у вигнанні та повстанського руху.
Це доволі дивна риторика. Це дико звучить, коли допускається офіційна риторика з боку керівника однієї країни щодо того, що інша країна не має права на існування, що пропустили повз вуха у 2008 році на Бухарестському саміті НАТО із вуст Путіна.
Превентивний механізм полягає в оновленій системі міжнародної юстиції, підтриманні миру та урядуванні.
Міжнародна юстиція щодо злочинів агресії проти людяності і миру повинна мати універсальний характер і не потребувати згоди з боку держави, яка порушила вимоги міжнародного гуманітарного права. Держава-порушник має втрачати право голосу в міжнародних інституціях у разі проведення розслідування такого роду порушень. Тобто не може існувати такої ідіотської ситуації, коли представник агресора має два тузи у рукаві – будучи постійним членом Ради Безпеки ООН, та й ще головуючим на її засіданні.
Система підтримання миру дійсно має зберегти механізм консультацій і переговорів. Але коли має місце акт агресії із вчиненням силових дій, які поєднуються зі злочинами проти людяності і миру, то має включатися прямий механізм стримування з метою зупинення насильства.
Трагедія геноциду в Руанді, прояви терористичних бомбардувань жилих масивів у багатьох містах України повинні були мати і силові механізми попередження. Скоєння таких злочинів, попри шантаж правителів на кшталт Путіна, є достатньою підставою для втручання структур на кшталт НАТО чи на двосторонній основі, якщо не буде досягнуто консенсусу щодо наявності поліцейських та мілітарних структур на глобальному рівні, який нині репрезентує ООН.
Тут можна використати виконавчу модель екстраординарного захисту конституції, коли виконавча влада вживає невідкладних заходів оборони країни з наступним парламентським та судовим контролем за зверненням уповноважених осіб. Це якраз ситуації, які потребують невідкладного й оперативного втручання, зволікання з чим може призвести до непоправних жертв серед цивільного населення – якщо не до геноцидних практик, якими так багатий досвід урядування нашого північно-східного сусіда.
Тепер підходимо до проблеми світового уряду – цієї страшилки диктаторів на кшталт Путіна, Кім Чен Іра чи Фіделя Кастро.
Насправді тут виникає проблема демократичної підзвітності та підконтрольності світового уряду. Однак впровадження електронного урядування може дещо врятувати ситуацію, хоча не повною мірою. З іншого боку, проти світового уряду виступатимуть завжди національні компрадорські уряди, де панує корупція і клієнтелізм, оскільки такі практики урядування суперечать засадам демократії та поваги до людської гідності. Зазвичай диктатори спираються на такого роду публічну адміністрацію. Тому стоятиме питання щодо розгортання ключової соціальної інфраструктури – освіти й охорони здоров’я, а також сил забезпечення миру і правопорядку.
Якщо говорити про розгортання сил стримування та військової поліції, то легітимною метою запроваджуваних заходів є захист прав людини, запобігання злочину геноциду, злочинам проти людяності і миру.
У цій площині має існувати миттєва реакція із наступним парламентським та судовим контролем на глобальному рівні.
Залишається трансформувати для цих цілей міжнародну юстицію та національне представництво на глобальному рівні.
Слава Україні! – Героям Слава!
Тримаємо стрій!
06.03.2022