Невдовзі враження від дебюту перетворяться на особисті історії, які кожен, хто зможе, буде переказувати з особливою детальністю. І з цього моменту – від ранку 24 лютого – кожному почне здаватися, що так, як він чинить, є найправильніше. Оскільки всі роблять тільки те, чого не робити не можуть. Попри велику спокусу робити так, як усі, з'являється ще більша спокуса – зробити по-своєму.
Дуже скоро виявляється, що ти все ж зробив щось неправильно. Скажімо, не відсунув ліжка, на якому спав з дитиною, від самого вікна. Хоч знаєш, що не тільки вибухи, а передовсім шкло з вікон може бути для дитини найтравматичнішим. Такий перший урок. Може, завтра варто його відсунути. Але: по-перше, як це зробити так, щоби не залякати дитину, а по-друге, правдоподібно, того, що сталося цього ранку, ближчим часом вже не буде. Війна завжди війна, але прогрес полягає в тому, що вона щораз інша. Хоча в цьому випадку заспокоює якраз те, що все, як колись – нема у продажу хліба, натомість функціонує мобільний зв'язок. Це дуже важливо, бо туди перенесено таку неймовірну частку кожного, що втрату чинного телефону можна спокійно прирівнювати до часткової деперсоніфікації. Однак є й інший бік проблеми – цілком відомо, як безперебійний телефонний зв'язок та інтернет можна використати у новітній війні, яке там можливе паскудство, щоби заплутати і зморити. (В кожному разі, найкращою преапокаліптичною практикою мало би бути встановлення альтернативних контактів з тими, з ким слід буде бути ближче чи дальше, але разом).
Загалом треба усвідомити, що цією війною (можна без цинізму сказати «войнушкою») веде передовсім сюжет. Як колись казали непрóсті. Те воно творить літературу, сюжет. Якісь свої биліну, сказ, песнь, лєтопісь, всєопщую історію і велику енциклопедію. Не має значення, як це все оцінюється збоку. Воно пише своє, бо «право славити не відбереш».
Тож шкіц повісті виглядає так. Все дуже чисто. Дві горді і стражденні незалежні держави, чий суверенітет встановлений всенародним референдумом, ось уже вісім років потерпають від режиму, який катує народне волевиявлення усією своєю потугою. Врешті самостійники, зневірені у подвійних стандартах так званої світової спільноти, звернулися по допомогу до єдиної сили, яка є гарантом правди на землі. Звичайно, що добро летить рятувати добро. Так само робили навіть ті злі сили, які підступно добром себе називали. Їм можна було за цим гнилим кодексом, то тепер поготів. Тим більше, що одна з найкращих і найагресивніших армій Європи (українська) якимось дивом виявилася на середині території незалежних визнаних світом держав, несучи із собою смерть. І так далі…
Знаючи тривання російської літератури, можна собі уявити наступні абзаци про руку допомоги, безкорисну участь, про те, що ворог має бути знищений. І про справедливий устрій світу, коли армію агресора не просто буде нейтралізовано на підступно окупованих територіях, а й добито провід у його ж лігві.
Їхня історія війни таким чином розпадається на два крила – красиве і корисне. Красиве – це блискуча операція оточення української дієвої армії на чужій землі. Корисне – звільнення українського народу від кровожерної фашистської хунти. (Найнебезпечнішою метафорою у російському тексті є згадка слова «денацифікація». Після вимушеного росіянами Нюрнбергу воно може означати будь-що ).
Як в Україні у 1918, як свого часу у всіх, чию історію намагалася вписати у світову Росія у Закавказзі, Середній Європі, Афганістані, Латинській Америці, Африці і ще десь, невдовзі має з'явитися найбільша спокуса – робіть Україну такою, про яку ви мріяли. Мусить об'явитися – як учив старий Корлєоне – хтось, хто запропонує лагідне вирішення проблеми. Аж до ЗУНР включно. І це буде хтось із тих, кого ми вважаємо нашим.
Як ніколи наповненим є заклик – за правління і військо. І без параної – диверсантів повно. А списування історії, на щастя, чимось подібне на тенісний матч. Хтось ніби пише, а інший редагує.
24.02.2022