Професор Єльського університету Тімоті Снайдер прочитав лекцію з оригінальним заголовком: «Україна: Нормальна країна». Той заголовок був настільки оригінальним, що історикові довелося виправдовуватися через семантичну неоднозначність терміну (бо в нас категорією «нормальний» іноді міряють рівень якості чи навіть рівень дурості) і переходити до синонімів: «типовий», «звичний» тощо.
Втім ідея Снайдера цілковито зрозуміла. Україна – normal country. Як і багато інших європейських країн, її рання історія була пов’язана з вікінгами. Пізніше, як і інші країни Східної Європи, вона вибрала християнство і кириличну абетку. Згодом, як і на багатьох інших сусідів, зі сходу почала тиснути Росія. На політичну культуру українців вплинули традиції Речі Посполитої та Габсбурзької монархії. XIX століття – пробудження, початок XX століття – спроба здобути незалежність, далі – морок репресій і неволі. І це теж було типовим – тобто нормальним – для багатьох європейських історій.
Висновок пана професора: історія України зовсім не складна, і її може зрозуміти людина без спеціальної освіти. За це він отримав комплімент Сергія Плохія, одного з модераторів розмови: це талант – вкласти історію України в неповну годину.
Під час своєї лекції, а також у сесії питань та відповідей Тімоті Снайдер висловив низку думок, пов’язаних із теперішнім конфліктом України з Росією та екзистенційним питанням, котре допікає Путіну: чи Україна існує? Подаємо їх конспективно.
Чому Україна – нормальна?
Ми домовилися, що я маю розпочати свій виступ із виправдань за назву. Коли я кажу, що Україна – нормальна країна, я маю на увазі, що Україна є вкрай цікавою, що вона є дуже плідною для студій. «Нормальна» – означає, що її можна зрозуміти, використовуючи ті самі інструменти, концепти і методи, котрі ми використовуємо для того, щоби зрозуміти інші місця.
Та коли я кажу, що Україна – нормальна країна, я не хочу сказати, що нормальною є та ситуація, з котрою вона тепер зіштовхнулася. Біля кордонів України відбувається дуже велика збройна мобілізація. І це не нормально. Не нормально перебувати у стані війни з набагато більшим, озброєним ядерною зброєю сусідом. Не нормально, що три регіони окуповані цілковито чи частково більшим, озброєним ядерною зброєю сусідом.
Учора я завів своїх дітей до школи. Це було нормально. Два українські навчальні заклади зазнали вчора обстрілів. І тепер число шкіл, обстріляних після 2014 року, досягло 750. Це не є нормально.
Друга частина моїх виправдань за назву пов’язана з тим, що історія України і політика України цілком доступні для розуміння. Їх можуть збагнути люди, які не є спеціалістами з питань України або з питань історії регіону чи історії Європи.
Слова урухомлюють кістки
Конфлікт довкола України пов'язаний із минулим. Тут мушу бути обережним, щоб підбирати слова. Я не кажу, що конфлікт пов'язаний із історією (люди схильні використовувати цей термін вільно). Я б сказав, що конфлікт довкола України радше пов'язаний із пам’яттю, або з мітом, або з меморіалізацією – із вибірковими шляхами, котрі уряди та керівники урядів вибирають для того, щоби говорити про минуле.
Я, зокрема, маю на увазі один неприємний текст – статтю Владіміра Путіна. Цей твір мав назву: «Про історичну єдність росіян та українців». У вступі до книжки «Перетворення націй» я пишу про міт. Братися за міт – те саме, що брати до танцю скелет. Твої рухи, твої слова урухомлюють старі кістки. Отож важливо не братися за міти напряму, тому що ваша життєва енергія стає поживою для продовження міту. Я вважаю конче важливим говорити про історію в такий спосіб, щоб міти зникли або принаймні втратили центральне місце в нашій уяві.
Отож я не буду братися за твір Путіна напряму. Я лише скажу декілька слів про його заголовок. Бо ціла проблема цього твору зібрана у найпершому слові – «про». Коли ви пишете книжку, чи статтю, чи будь-що із словом «про», це означає, що все, викладене після слово «про», насправді існує. Це такий трюк. Коли я пишу книгу «Про тиранію…» (Снайдер направду є автором книги «Про тиранію: Двадцять уроків XX століття», – Ред.) – таким чином я роблю твердження, що вона існує. Або коли я пишу статтю «Про мої численні шахові баталії з Гаррі Каспаровим». Хоча я ніколи не мав численних шахових баталій із Каспаровим. Це трюк. «Про» – це твердження.
Для того, щоб завершити із заголовком, згадаю про ще одне словосполучення – «історична єдність». Нема такого поняття – «історична єдність». Історія не має покликання приносити єдність або ще щось. Коли ти говориш «про історичну єдність Росії та України» – ти приписуєш історії якусь мету, ціль, точку призначення. Так, наче вона рухається у певному напрямі і до певної кінцівки. Це не є правдою. Якщо ти віриш у це – значить, ти не віриш в історію. Це може нагадувати вірування – але це не історія.
І тепер останнє про це. Коли читаємо цей твір, то можемо забути, звідки він походить. А він походить від диктатора сусідської [із Україною] країни. Якби цей твір написав школяр із Новосибірська, це була б інша річ. Але його написав правитель, сусід України. Саме це дозволяє характеризувати його як імперіалізм. Якщо лідер однієї держави стверджує, що іншої держави не існує, – це імперіалізм.
Метод, котрий використовується у цій статті, і метод, котрий день при дні, день при дні використовує російська пропаганда – це етнонаціоналізм. Наприклад, переконання, що люди, які розмовляють російською мовою, є росіянами і мають перебувати у полі російської політики.
Пропаганда у стилі етнонаціоналізму підштовхує до магічного мислення про мову та ідентичність. А ще підштовхує до магічного мислення про мову та репресію.
Я промовляю до вас англійською. Гадаю, для багатьох глядачів англійська мова є рідною. Втім більшість людей у світі, котрі розмовляють англійською, не є англійцями. Це невблаганний і простий факт.
Магічне мислення про політику або про репресію проявляється в думці, начебто носій мови, котрий використовує її поза межами країни, названої суголосно з цією мовою, є репресованим. Але бачимо, що це не так. Російськомовні в країні А можуть зазнавати більше репресій, ніж російськомовні в країні Б, навіть якщо країна А – це Росія. Це правда. Російськомовні в Російській Федерації зазнають більше репресій, ніж в Україні.
Отож яким чином минуле переплітається із теперішнім конфліктом довкола України? Воно переплітається в тих історичних претензіях, або, краще сказати, мітичних претензіях, котрі були висловлені в бік України всередині Росії, а особливо з боку її еліт. Авжеж, важко таке ігнорувати. Хтось скаже: це таки пов’язане з минулим. Але це точно не пов’язане з історією.
Пропагандист-переможець
Щодо теперішньої війни в Україні, то мене вражає те, наскільки незвичною була та перша війна у 2014 році – у сенсі радикальної диспропорції між пропагандою і власне військовими операціями. Польові операції, по суті, були кінетичною частиною пропаганди. Це було незвично. І це показало, як через соціальні мережі можна перемагати у війні. Американські еліти і європейські еліти були попросту переможені. Не просто спантеличені, а переможені.
Росія загубила свою імперію
Очевидно, що опір [імперії] – це щось типове. Сполучені Штати Америки починалися з війни, коли імперія не погодилася з тим, що її колонії відходять. Минули десятиліття, перш ніж у британських офіційних документах почали визнавати, що то інша країна. Можна подивитися на інші випадки з колоніями – наприклад, Франція та Алжир. Довелося перейти через війну, жахливі звірства з обох боків і значний період часу, перш ніж Алжир став незалежною країною.
Радянський Союз був імперською країною з багатьох причин. Але він не був традиційною імперією. Коли Радянський Союз розпався, це виглядало так, наче Росія сама звільняється від того, що росіяни вважали тягарями для себе – периферійних країн. Ця думка дещо некомфортна для всіх, та насправді Єльцин сам витягнув Росію з Радянського Союзу.
Отож зараз ми бачимо регрес у бік імперії – від раннього Єльцина до пізнього Путіна. Цей трек можна простежити через питання: «Чи Україна існує?». Я б сказав, що офіційна російська позиція з цього приводу стала більш радикальною від 1991-го до 2022 року. Я б пішов навіть далі і сказав, що ця позиція більш радикальна у 2022 році, ніж у 1922-му.
Чия Русь?
Якщо я скажу, що походжу з Англійського королівства, то це wow, це вражає. А якщо скажу, що я походжу із рабства? Але обидва ці твердження можуть бути правдивими. Всі модерні явища, котрі ми намагаємося вивести із середньовіччя, є направду сумнівними. Спроба щось пришпилити глибоко в минуле, про котре ми насправді знаємо вкрай мало, для мене не є історичним актом.
Очевидно, що Українська держава має багато спільного із Київською Руссю. Якщо ви станете в центрі Києва, розглянетеся довкола, подивитеся на архітектуру, подивитеся на Софію Київську – ви будете думати про Київську Русь. Але так само очевидно, що Україна пов’язана з Великим Князівством Литовським або із Річчю Посполитою. Або якщо подивитися ще далі – то з хазарами, з іншими утвореннями, про котрі ми знаємо ще менше.
Я не належу до кола, котре каже: давайте візьмемо Україну, візьмемо Росію, візьмемо Білорусь і будемо дивитися, як вони будуть змагатися за те, хто насправді спадкоємець Київської Русі. Кожен із них пов'язаний із Київською Руссю. Хоча Україна, мабуть, найбільше.
Що ж до Росії, то її початки радше мають більше спільного у взаємодії з монголами. До якоїсь міри росіяни теж походять із Київської Русі. Тому що та династія, котра прийшла, – вона належала до правителів із Києва. Та насправді вони не надавали цьому якогось значення. В історію це було експортоване вже пізніше. До XVIII чи XIX століть правителі в Москві не зважали на цю спадщину.
Сама назва «Росія» – це своєрідний акт пропаганди. Це робилося вмисне. Вмисне для того, щоб окреслити претензії на ці європейські території. Литовські правителі теж називали себе князями руськими – що й не дивно. Назва «Росія» виявилася дуже ефективним кроком. Це спантеличує людей постійно аж донині.
Як я вже казав раніше, не хочу бути суддею, який казатиме: «Україна має більшу претензію на Київську Русь, ніж Росія» або «Україна є старшим братом». Перевертання полюсів поміж «старшим братом» і «молодшим братом» – це цікаво, але це заводить нас надто далеко. Що це дасть, якщо я казатиму: «Ти, Америко, є молодшим братом», – куди це нас приведе? Як на мене, розважливо сказати, що моя країна якоюсь мірою походить із Британії – і так само походить із багатьох інших речей.
Не варто гонитися за мітом, а варто почати говорити про історію. Моє переконання: українська історія є набагато цікавіша, аніж розповіді, котрі оповідають про Україну.
Україна – приклад нації для XXI століття
Коли мене запитують, чи Українська держава є життєздатною з тими всіма путами – з олігархами, з багатьма мовами, з цими дискусіями про історію і культуру, з історією, наповненою цими всіма жахіттям, то моя базова відповідь: гадаю, що так. Бо те саме можна сказати про кожного з нас. Якби всі ми мали просту історію, в якій би просто було визначити жертв і злочинців, якби ми мали спільну мову чи належали до одного етносу – навряд чи хоч одна нація досягла б успіху. Я вважаю, що Україна є гіпертиповою у цьому стосунку. Вона добре нам показує, як має виглядати нація у XXI столітті або як має виглядати постмодерна нація.
Більше не існує змоги відділити свою націю від решти світу. Нема закону, який дозволить тобі встановити монополію на знання, як це було 100 чи 150 років. Неможливо досягнути гомогенності через інструменти етнічних чисток, або депортацій, або масових убивств, що було типовим для імперського періоду американської та європейської історій.
Моя відповідь: такий проєкт будівництва нації – можливий.
Візьміть багатомовність. Чому сприймати це як недолік? Чому й американці, і росіяни схильні казати, що це зле – якщо люди розмовляють двома мовами? Хіба не гарно, коли хтось говорить російською до мене, а я відповідаю українською, то він перемикається на українську? Хіба не є щось гарного в тому, що література може промовляти кількома мовами?
Також я вважаю, що українці цілковито мають рацію, коли вважають, що частиною державного будівництва є європейська інтеграція. Ці процеси не створюють напруги. Це ті процеси, які поєднуються у спільній роботі.
Як на мене, вся історія Європейської Унії – це історія відновлення після імперії, так чи інакше. Незалежно, чи хтось був імперською силою, чи периферією імперії. Українці мають повне право поєднувати європейську інтеграцію з процесом державного будівництва.
Що найважливіше у розмовах про НАТО
Я не хотів би применшувати значення НАТО. Та я гадаю, що тут ключове – це питання суверенітету України, те, що Україна сприймається як суверенна держава. Дуже важливо, що американці постійно вживають це слово.
Якщо реалістично подивитися на речі, то вступ України до НАТО залежить від купи факторів, котрі Україна не контролює. Але те, чи Україна хоче кудись вступати, залежить від самих українців. Для мене найважливіше – що кожен говорить про Україну як про суверенну країну, котра може шукати шляхів до будь-яких альянсів, які їй подобаються.
Про мене, то Європейська Унія має значно більше значення, ніж НАТО. Для всіх. Навіть для Путіна. Гадаю, він більше боїться Європейської Унії і загалом ідеї заможних правових демократичних держав. Боїться цього більше, ніж НАТО. Альянс – це простий спосіб змусити нас почуватися винними і перекласти на нас відповідальність.
Україна як момент істини
Не хотів би звучати занадто оптимістичним, та я вражений позитивною різницею між тим, що є зараз, і що було у 2014-му. У мене була купа подібних розмов, як зараз, вісім років тому. Під час Майдану я мешкав у Європі. Я читав американську пресу і розумів, що відбувається щось жахливо, жахливо помилкове. Висвітлення Майдану у головних американських медіях було неймовірно далеким від досвіду, який переживали мої друзі, що були на Майдані. Те саме було під час війни. Як я вже казав раніше, нас пошили в дурні, нас спантеличили, над нами домінували.
Я порівнюю те, що було тоді та що є зараз – і бачу значну різницю. Адміністрація Байдена вчинила дещо дуже цікаве – вони спробували перехопити ініціативу і застати росіян зненацька у наративах. Вони заявляли про речі, котрі Росія могла би вчинити, і змушували росіян на це реагувати. І це дуже добре спрацювало. Принаймні, спрацьовувало до цього моменту.
Для того, щоб наостанок повернутися до назви про нормальну країну, скажу, що тепер ця теза набагато поширеніша, ніж була вісім років тому. Наприклад, про Україну кажуть як про одну з країн на кшталт Литви чи Польщі. Або: про Україну частіше говорять як про демократію, а не колишню посткомуністичну країну. Це набагато більш поширене, ніж у 2014 році.
Якщо ви українець або з української діаспори, то, природно, будете дуже чутливі до всіх тих речей, із якими американці постійно помиляються. І я теж. Бо нема жодного дня, коли б я прочитав The New York Times без роздратування через якусь помилку. Та попри все, основний тренд іде у правильному напрямі.
Що робити? Це ваша воля – дати відповідь на це питання. Як на мене, то в розповіді про Україну найбільш важлива творчість. Люди мають знати, що Україна має оперні театри. Що Україна має літературу. Що Україна має чорношкірого чемпіона Олімпіади. Важливо знайти історії, котрі ви могли б розповідати. Не минуле. Історія – це не розповідь. Це поле Путіна – перетворювати все довкола на байки.
Варто розповідати історії про речі, котрі відбуваються зараз, котрі формують обличчя країни. Це набагато важливіше. Я б тривожився за те, що трапиться з українською історією, якби ми почали мислити про українську історію як ефективну відповідь на російські міти. Тоді ми перетворили б українську історію на український міт. А малий міт завжди поступається більшому мітові.
Україна – найбільш цікава країна в Європі. Більшість цікавих речей, які я міг би розповісти про європейську історію, пов’язані з українською історією. Україна – це місце, котре допомагає нам зрозуміти інші місця. Вона не лежить у якомусь, знаєте, вакуумі. І це не місце, котре визначається Росією. Це місце, котре допомагає визначитися нам самим.
Підготував Володимир СЕМКІВ
23.02.2022