Коли московський журнал «Телескоп» у 1836 р. опублікував «Философические письма к Г-же**» без підпису автора, ця публікація викликала великий скандал у Росії. За царським наказом часопис негайно закрили, а Петра Чаадаєва, автора, і 32-річну пані Панову, адресатку листа, оголосили божевільними.
Протягом місяця не було в Москві будинку, де б не обговорювали «чаадаєвську історію». Небіж Чаадаєва Михаїл Жихарєв (1820 – 1882) писав: «Навіть люди, що ніколи не займалися жодними літературними справами, круглі неуки, помічники дяків і службовці, загрузлі й потонулі в казнокрадстві і хабарництві, тупоумні, напівбожевільні святенники, недолюдки або ханжі, посивілі і здичавілі в пияцтві, розпусті й забобонах, молоді вітчизнолюбці і старі патріоти – всі об’єдналися в одному загальному зойку прокляття і презирства до людини, що відважилась образити Росію».
«Лист Чаадаєва потряс всю мислячу Росію», – писав А. Герцен. Цар Ніколай визнав, що таке міг написати лише божевільний.
А, однак, це були думки дуже прозірливої людини:
«Окиньте взглядом все прожитые нами века, все занимаемое нами пространство, – вы не найдете ни одного привлекательного воспоминания, ни одного почтенного памятника, который властно говорил бы вам о прошлом, который воссоздавал бы его пред вами живо и картинно. Мы живем одним настоящим в самых тесных его пределах, без прошедшего и будущего, среди мертвого застоя. И если мы иногда волнуемся, то отнюдь не в надежде или расчете на какое‑нибудь общее благо, а из детского легкомыслия, с каким ребенок силится встать и протягивает руки к погремушке, которую показывает ему няня».
Путін – яскравий приклад такого «рєбьонка», який тішиться «погрємушкою». Історія для нього – лише іграшка, яку можна крутити і сяк, і так. Імперська полова, якою забита його голова, не є чимось оригінальним і виїмковим, бо так мислить більшість московитів, починаючи від безглуздої мантри «ми же братья».
І навіть ті московити, які вийшли на вулиці Петербурга, протестуючи проти війни з Україною, використовують ту саму мантру. Оце нав’язливе братство не має за собою жодних підстав бодай тому, що ніде у світі нема народів-братів. А кожен з народів має свої територіальні претензії до сусідів, і хоча може їх на державному рівні не проголошувати, але завше пам’ятати про те, що «наше».
Україна для московитів – кістка в горлі, яка заважає дивитися на свою історію з певною гордістю. Історія Московії без України недороблена, і самі московити недороблені.
«Что у других народов обратилось в привычку, в инстинкт, то нам приходится вбивать в головы ударами молота, – писав Чаадаєв. – Наши воспоминания не идут далее вчерашнего дня; мы, так сказать, чужды самим себе. Мы так странно движемся во времени, что с каждым нашим шагом вперед прошедший миг исчезает для нас безвозвратно. Это – естественный результат культуры, всецело основанной на заимствовании и подражании. У нас совершенно нет внутреннего развития, естественного прогресса; каждая новая идея бесследно вытесняет старые, потому что она не вытекает из них, а является к нам бог весть откуда. Так как мы воспринимаем всегда лишь готовые идеи, то в нашем мозгу не образуются те неизгладимые борозды, которые последовательное развитие проводит в умах и которые составляют их силу. Мы растем, но не созреваем; движемся вперед, но по кривой линии, то есть по такой, которая не ведет к цели. Мы подобны тем детям, которых не приучили мыслить самостоятельно; в период зрелости у них не оказывается ничего своего; все их знание – в их внешнем быте, вся их душа – вне их».
Недонація змушена вигадувати міти. Звідси і фантазії про перше радіо, про перший паротяг, про перше креслення космічного корабля.
Всі народи Європи мають свою територію і починають свою історію зі своєї землі. Московити змушені починати свою історію не зі своєї території, а з чужої, щоб задемонструвати історичну тяглість своєї нації. Якщо окремі князі і тодішня московська шляхта (цікаво, що саме шляхтою називалася московська еліта) були слов'янами, то цього не скажеш про весь народ, який ними не був.
Але завше можна історію підправити. Цим зайнялися ще Ломоносов і Татіщєв, а з ними і цариця Єкатєріна, яка теж чимало пописувала на історичні теми. Однак фахових істориків бракувало, і вона запросила німців – Йоганна Штріттера (1740 – 1801) та Герхарда Міллера (1705 – 1783). Та ці браві хлопці, пірнувши у першоджерела і поїздивши глибинкою, дійшли зовсім не тих висновків, яких вимагала цариця. У їхніх працях стверджувалося, що в масі своїй московити історично, етнографічно і антропологічно угро-фіни. Це дуже обурило Єкатєріну. Не довго думаючи, вона заявили, що весь, меря і мурома – слов’яни і нащадки давніх роксоланів, а назва «рассеяне» походить від того, що вони «розсіяні». Праці цих істориків були заборонені.
Проте не одні німці піддали сумніву імперську версію історії Московії. Константін Кавєлін (1818 – 1885) писав:
«Раскроем первую нашу летопись, которая писана, во всяком случае, не позже XI века. Составитель ее знает малороссиян и перечисляет разные отрасли этой ветви русского племени; называет северо-западные отрасли того же племени; кривичей (белорусов) и славян; упоминает еще радимичей и вятичей, происшедших от ляхов; но замечательно, что великорусов он вовсе не знает. На восток от западных русских племен, где теперь живут великорусы, обитают, по летописи, финские племена, частью существующие и теперь, частью уже исчезнувшие. Где же были тогда великорусы? Об них в перечислении племен, живших в теперешней России, не упоминается ни слова. Если б они существовали уже в то время, когда составитель летописи писал свои этнографические заметки, то, наверное, он знал бы эту отрасль русского народа и упомянул бы об ней. Из его совершенного молчания следует заключить, что в то время этой, теперь самой многочисленной и по исторической роли самой значительной ветви русского племени, еще не существовало».
Далі він робить висновок, який перевертає з ніг на голову усталений міт про «старшого брата»: «обрусевшие финские племена внесли новую кровь, новые физиологические элементы в младшую (!) ветвь русского племени».
Ось воно одкровення: московити – наймолодші з трьох народів. Російський письменник Осип Сенковський (1800 – 1858) теж дійшов висновку, що «великорусы – не что иное, как обрусевшие финны».
Навіть якщо облишити на боці антропологію, виміри черепа і таке інше, а звернутися лише до етнографії, то бачимо, що московити мають такі особливості, яких не мають інші слов'янські народи. Вони не мають свого національного прапора, свого герба і свого гімну. Вони фактично не мають кличного відмінку, не мають власних назв місяців, чимало загальних для решти слов'ян обрядів, звичаїв і традицій вони ніколи не прийняли. Росіяни не знали і не знають коляд. Бо угро-фіни тривалий час були язичниками, а багато сіл, навіть неподалік Петербурга, ще на початку ХІХ сторіччя не розуміли московитської мови.
Все це пояснюється тим, що коли усі слов'янські народи йшли до самоусвідомлення і до своїх національних символів та надбань знизу, себто від народу, імперська самосвідомість московитів насаджувалася згори. Тому й усі символи не національні, а самодержавні.
В Україні за царя коляда була заборонена, колядників затримували, вертепи конфіскували і трощили. Натомість, як згадував Вадим Щербаківський, «з Синоду приходили рекомендації запроваджувати ялинки по церковних школах під час Різдвяних свят». Один зі священників організував таку ялинку в своїй школі та запросив Щербаківського з його батьком, теж священником. «На цій ялинці о. Іван прочитав якусь проповідь із Троїцьких листків, а потім хор школярів, під його орудою, заспівав «Что ти спиш, мужічок, ведь весна на дворє». Приїхавши додому, батько дуже сердився: «Це ж образа для нашого селянства. Нехай собі кацапи сплять і п’янствують, але наші селяни ніколи не сплять навесні, а працюють... Нащо нам ялинку робити, коли в нас є своя коляда і свій вертеп».
Батько Щербаківського змушений був організовувати вертеп всупереч законам. Таке святкування Різдва селянам дуже сподобалося, бо після самого вертепу відбувалася декламація: «Це були українські вірші, й люди зразу ж почали реагувати дуже жваво, то сміялися, то сумували, бо в нас селяни не плескали в долоні».
Московити зі шкіри лізли і лізуть, щоб не втратити свого «слов’янства», а тому підтасовують історію на свою потребу, що й з успіхом довів Путін. Не дарма чеський поет Карел Гавлічек-Боровський писав, що «панове російські панславісти починають всюди замість «російський» казати і писати «слов'янський», аби потім замість «слов'янський» могли також казати «російський».
Якщо давні історики не мали жодних сумнівів щодо походження московитів, то вже в совєтську епоху стали фальшувати або замовчувати. З приходом до влади Путіна шовінізм і гігантоманія відродилися. Ще минулого року Путін написав трактат, у якому висловив сумніви у праві України на самостійне життя. Цей плід його божевільної мислі розіслали у всі військові частини, і солдати вивчали його, як ми колись «Малую зємлю» Брєжнєва. Таким чином Путін готував громадську думку, готуючись до агресії.
«Мы принадлежим к числу тех наций, – писав Чаадаєв, – которые как бы не входят в состав человечества, а существуют лишь для того, чтобы дать миру какой‑нибудь важный урок».
Усе своє існування Московія тільки те й робить, що дає уроки – уроки терору, Голодомору, Соловків, Колими. Нічого іншого вона не несе.
«Одинокие в мире, мы ничего не дали миру, – писав далі Чаадаєв, – ничему не научили его; мы не внесли ни одной идеи в массу идей человеческих, ничем не содействовали прогрессу человеческого разума, и все, что нам досталось от этого прогресса, мы исказили. С первой минуты нашего общественного существования мы ничего не сделали для общего блага людей; ни одна полезная мысль не родилась на бесплодной почве нашей родины; ни одна великая истина не вышла из нашей среды; мы не дали себе труда ничего выдумать сами, а из того, что выдумали другие, мы перенимали только обманчивую внешность и бесполезную роскошь».
23.02.2022