Місяць тому у “голландській” статті і в “паризькій” лекції я стверджував, що Путін не планує війни з Україною, тому що загроза санкцій (не проти Росії, на яку йому наплювати, а проти нього і його корешів особисто) занадто велика.
Він грає свою улюблену гру, яку я називаю 4В – bullying, bribery, bluff and blackmail [залякування, підкуп, блеф, шантаж]. У даному випадку йшлося головно про 2В – блеф і шантаж. Ця гра – who blinks first [хто моргне першим] – полягає у змаганні двох відчайдушних автомобілістів, які мчать назустріч один одному з максимальною швидкістю, і перемагає той, хто змушує суперника моргнути, тобто звернути вбік раніше. Захід не любить цієї гри, бо вірить у логіку, глузд і “конструктивний діалог”. Захід вважає, що краще домовитися, хоч би і з відморозками. Авжеж, саме із відморозками й треба насамперед домовлятися. Бо ж ніколи не знаєш, чого від них сподіватися. Моргне чи не моргне? А раптом він – самогубець? Путін чудово це знає, і для більшої переконливості додає про можливість ядерної війни. “Нічого страшного, – пояснює він своїм підданим, – наше діло праведне, тож ми потрапимо в рай. А вони – в пекло”. Ґебешне х**ло, звісно, не вірить ні в який рай і ні в яке пекло, але риторика діє. Імідж нарваного, непередбачуваного, на все (тіпа) готового, ще більш переконує розважливий Захід, що із психом краще не зачіпатись. Ми пам’ятаємо цю ситуацію ще з дитячих вуличних бійок, коли один малий відморозок міг тримати якщо й не в послуху, то принаймні на безпечній віддалі набагато сильніших за нього хлопців.
Цього разу моргання мусило полягати в тому, що Україна сама чи під тиском союзничків приймає “мінські угоди” в московській інтерпретації – з усіма подальшими наслідками. Україна, однак, не моргнула, а почала озброюватись і готувати тероборону. Захід, на диво, не піддався теж. Видно, має вже того Путіна більш ніж досить. Тож залишився варіант “Б” – хапонути бодай Донбас, якщо не вдається (поки що) прибрати до рук усю Україну. Користі від Донбасу Росії мало (скоріш навпаки), але принаймні можна хоч так врятувати обличчя після невдалого блефу (фактично моргнули першими не Україна й не Захід, а таки Путін), а також – продовжити попередню гру вже в нових, можливо, й кращих умовах. Бо серйозних санкцій за “ДНР-ЛНР” проти Росії, скоріш за все, не буде (а буде щось млявеньке і безболісне, на рівні “кримських”, бо ж війни Росія ніби й не почала), натомість плацдарм для подальшої агресії від імені “ДНР-ЛНР” створено, тепер треба лише допомогти “союзникам” відвоювати решту Донбасу і все інше, що тільки вдасться. Цей сценарій виглядає як Новоросія-2, хоч мені це більше нагадує проголошення більшовицької УСРР у Харкові і подальше знищення УНР у Києві під виглядом “громадянської війни”. Багато що, звісно, залежить від санкцій, на які зважиться або, вірогідніш, не зважиться Захід, – бо ж тоді треба було б те саме зробити і за Осетію та Абхазію. Та ще більше залежить від самих українців, від їхньої здатності зробити свою країну сильною – не лише збройно, а й інституційно. З озброєнням Захід нам допоможе, а от з інституціями, з економікою, з верховенством права мусимо вигребати самі. God helps those who help themselves [Бог помагає тим, хто собі помагає]. Союзники теж, як, до речі, і Бог, воліють допомагати не всім, хто потребує допомоги (бо таких на світі занадто багато), а тим, хто вміє і хоче ту допомогу належно використати.
22.02.2022