Кремль не розуміє суті України. Тому втручання Путіна після Євромайдану дали зворотний результат: Україна більше, ніж будь-коли раніше, орієнтована на Захід. Але Путін так багато вклав у свою конфронтаційну політику, що не може просто відступити. І українцям, і Заходу слід залишатися непохитними, щоби змусити його засумніватися, поки не пізно. Яка сторона кліпне першою в цих зимових неолімпійських іграх?
З посиленням російського політичного тиску та військового шантажу, що їх евфемістично звуть “українською кризою”, численні рецепти можливих “розв’язків конфлікту” надходять з різних кутків. Вони дуже різняться – від традиційних закликів погодитися з Росією, задовольнивши її “занепокоєння безпекою” (наче то Україна загрожує Росії, а не навпаки), і змусити Київ дотримуватися досягнутих “компромісів”, – до менш популярних, хоча набагато резонніших закликів колективно протистояти бандитській державі, яка тероризує своїх сусідів і відверто руйнує міжнародний порядок.
До України ставляться як до об’єкта
Україна практично не має впливу в цих дебатах, до неї ставляться радше як до об’єкта, ніж суб’єкта геополітичного розвитку. Експерти типово припускають, що якщо Заходу та Росії не вдасться досягти якогось “компромісу” і мирно нав’язати його Україні, то Росія вирішить “українське питання” силою.
Історія краю, однак, показує, що ні мирне, ні силове нав’язування не пройде гладко. Україна радше чинитиме опір, як Польща в 1939-му, ніж поступиться, як Чехословаччина в 1938-му. Двадцяте століття дає принаймні два приклади українського опору – в 1918–1921 проти більшовиків, і в 1945–1949 роках проти совітів у західній частині країни.
Українські націєтворці, незалежно від їхніх ідеологічних преференцій, не мали іншого вибору, ніж схилятися до Заходу й дистанціюватися від Росії. Відокремитись або загинути – то був єдиний спосіб вижити в протистоянні Російській імперії, яка ніколи не визнавала окремої українсьої мови, культури та ідентичності і наполегливо намагалася їх зруйнувати – репресіями або асиміляцією.
Захід як modus vivendi для виживання
У певному сенсі, українці мусили бути “західниками мимоволі”: вони мали прийняти західні цінності і дискурси, навіть якщо не завжди з ними комфортно чулися.
Західна орієнтація України не є чимось накинутим ззовні зловісним Заходом (який насправді був радше байдужим або й узагалі несвідомим її існування) чи українськими мітологізованими праворадикалами (досить маргінальними насправді). Українська прозахідна позиція є її modus vivendi, її sine qua non для виживання проти ворожого сусіда, який так і не змирився з суверенним існуванням України.
Варт нагадати, що то зовсім не мітичні “радикальні націоналісти”, а перший посткомуністичний президент Леонід Кравчук (і домінований комуністами парламент) ухилилися від повного членства України в Співдружності Незалежних Держав на початку 1990-х, а згодом і від багатьох інших інтеграційних ініціатив, які просувала Москва.
Не “радикальні націоналісти”, а Леонід Кучма, другий посткомуністичний президент (російськомовець із Дніпропетровська, якщо хтось забув), підписав у 1998 р. постанову “Про підтвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу”, а п’ять років по тому – закон “Про основи національної безпеки України”, ухвалений українським парламентом. Його стаття 6 стверджувала, що Україна “прагне інтеграції до європейського політичного, економічного та правового простору з метою членства в Європейському Союзі, а також до євроатлантичного простору безпеки з метою членства в Організації Північноатлантичного договору”.
Прикметно, що прем’єр-міністром Кучми на той час був колишній донецький губернатор Віктор Янукович, котрий зрештою й сам згодом у ролі президента працював над Угодою про асоціацію з ЄС і зрезиґнував з неї лише після потужного тиску Москви. Що, власне, й спровокувало масові протести і врешті падіння Януковича в лютому 2014-го.
Кінець “двовекторності”
Всупереч поширеному на Заході уявленню про глибоку “розділеність” України, певний консенсус щодо європейської інтеграції існував в українському суспільстві задовго до революції 2013–2014 рр. Інша річ, що багато хто сподівався (наївно) зберегти при тому й добрі стосунки з Росією. Саме тому більшість населення, підтримуючи гіпотетичний вступ України в ЄС, не підтримувала вступу до НАТО, розуміючи дражливість цієї теми для Кремля. Проте мало хто сподівався, що й суто економічна угода з ЄС спричинить подібне роздратування. Щоби задобрити Москву, Янукович офіційно надав Україні у 2012-му позаблоковий статус і продовжив російському флотові оренду Севастопольської морської бази ще на 25 років. Не допомогло. У 2014-му росіяни окупували Крим та інсценували фейкове “повстання” на Донбасі.
Путінські прорахунки
Російське вторгнення не змінило налаштування українців щодо ЄС, оскільки воно й до того було позитивним, зате істотно вплинуло на їхнє ставлення до НАТО. Сьогодні 73% респондентів у загальнонаціональних опитуваннях підтримують вступ України в НАТО, в той час як 21% є проти членства. Цифри різняться за реґіонами, демонструючи абсолютну підтримку членства на заході і лише відносну на сході; так само різняться ці показники й серед різних мовно-етнічних груп, проте й тут ідеться лише про кореляцію, а не каузацію. Ще відчутніше зросла підтримка національної незалежності – вона коливається нині від 92% на заході до 68% на сході і від 90% серед україномовних та 70% серед російськомовних. І ця підтримка має досить практичний вимір: за останніми опитуваннями, 50% українських громадян налаштовані захищати свою країну проти російського нападу (в тому числі 37% зі зброєю, включно з нібито “проросійським” сходом, де таку готовість декларує 26%).
Етнічна приналежність стає другорядною
Незалежна Україна постала 1991 року як політична нація з інклюзивним громадянством та широкими правами меншин, і саме такий тип ідентичності підтримується сьогодні як державою, так і громадянським суспільством. Це робить поняття етнічної приналежності дедалі несуттєвішим у політичних термінах, зводячи його до суто приватної справи, як релігія чи партійна приналежність. Москва, як здається, не може або й не бажає визнати, що етнічні росіяни і русофони в Україні – це насамперед українські громадяни, які мають не лише широкі мовно-культурні права, а й немислимі у сьогоднішній Росії політичні та громадянські свободи. Вони вільно обирають собі президентів і депутатів на конкурентних виборах, безбоязно їх критикують і відправляють у відставку, і не бажають ані найменшою мірою в Україні диктатури московського типу.
Україна – демократія, хоч і не досконала. Це означає, між іншим, що хоч би хто був президентом країни і хоч би яку б політику Захід або Росія, або ті й ті, намагалися йому (чи їй) нав’язати, він/вона мусить насамперед слухати своїх громадян і виконувати їхні побажання, чи принаймні переконувати їх, що запропонована політика – слушна й доцільна.
Компроміси завжди можливі – якщо вони не ставлять під ризик суверенітет та дієздатність нації (як це роблять, наприклад, Мінські угоди в російській інтерпретації). Українці могли б відкласти свої поривання до НАТО на певен час, коли б натомість отримали чіткіші перспективи на членство в ЄС – тобто виразний сигнал, що вони не покинуті Заходом і не полишені на милість Росії. Неясно, однак, чи ЄС готовий на такий компромісний жест, а тим більше – чи здатне це задовольнити Росію.
Божевільні переконання
Адже навряд чи російські політики вірять у власний міт про “загрозу НАТО”. Головна загроза для них – не Захід, а вільна, демократична, заможна Україна, яка підважує путінізм самим своїм існуванням, пропонуючи росіянам альтернативу – європейську модель розвитку.
Російську політику супроти України визначають два фундаментальні ідеологічно-психологічні комплекси: (а) незадоволення глобальним порядком після холодної війни (включаючи особистий ресентимент Путіна) і відтак бажання його переглянути, особливо у Східній Європі, та (б) щире, хоча й божевільне переконання, що українці є лише реґіональним різновидом росіян, а тому їх треба повернути назад у російське лоно, не зважаючи на їхні власні погляди і бажання.
Перший комплекс робить Росію небезпечною ревізіоністською силою, яка намагається повернути Європу назад до Ялти і сумнозвісних “сфер впливу”. Другий комплекс робить одержимість російської еліти, зокрема Путіна, “українським питанням” майже такою ж параноїдальною, як і одержимість німецького керівництва в 1930-х роках “єврейським питанням”.
Між цими двома параноями є, звісно, істотна різниця: на відміну від нацистів, які вважали всіх євреїв нечестивими і приреченими на знищення, російські ідеологи гнучкіші: вони “діалектично” розрізняють “хороших”, “правильних” українців, котрі визнають “однаковість” із росіянами, і тому заслуговують не лише пощади, а й промоції, – та українців “зіпсутих”, “неправильних”, котрих треба однозначно знищити.
Цю “діалектику” дуже добре окреслив один із путінських геополітичних ґуру Алєксандр Дуґін улітку 2014-го, коли українці неочікувано зустріли російських прибульців на Донбасі не квітами, а кулями: “Я не вірю, що це українці. Українці – чудовий слов’янський народ. А це якась раса покидьків, що вилізли з каналізаційних люків… Україну треба очистити від цих ідіотів. Геноцид цих кретинів напрошується сам собою...”
Іншими словами, українці мають шанси вижити лише тоді, коли вписуються в уявлення Дуґіна про “чудове слов'янське” плем’я чи уявлення Путіна про “один народ”. А ні – хай готуються стрінути долю “покидьків із каналізаційних люків” – чи, як недавно пообіцяв їм ведучий російського державного телеканалу Антон Красовський: “Ми нападемо на Україну. Ми візьмемо вашу Конституцію і спалимо її на Майдані, і ми спалимо вас [українців] також. Україна – наша земля!”
Чи готові європейці пожертвувати кількома доларами?
Два імперативи – російське бажання підкорити Україну й українське бажання зберегти суверенітет та європейську орієнтацію – роблять будь-який реальний компроміс між Москвою та Києвом практично неможливим. Москва усвідомлює це і тому намагається проводити переговори безпосередньо зі США, а не Україною. Не усвідомлює, однак, іншого: ані США, ані загалом Захід навряд чи зможуть виконати вимоги Москви, тому що (а) українці готові захищати свій суверенітет незалежно від допомоги Заходу, тож Захід не може занадто тиснути, не наражаючись на спротив. А по-друге, (б) надто великий тиск суперечив би базовим західним цінностям і принципам й означав би остаточну втрату обличчя.
Захід мусить таким чином, nolens volens, реагувати на заклики Києва про допомогу – і у вигляді постачання зброї, і у формі найжорсткіших можливих санкцій проти Росії (та російських еліт зокрема) у разі агресії.
Мантра, що санкції не працюють, брехлива. Вони не працюють лише тоді, коли вони занадто слабкі, поверхневі й непослідовні. Росія не Іран і не Північна Корея. Російська еліта тримає свої гроші і власність, своїх жінок, дітей і коханок на Заході й насолоджується dolce vita на західних курортах. Вони дуже вразливі насправді до реальних, не суто декларативних санкцій.
Єдина проблема – що санкції мають ціну для всіх, не лише для Росії. Санкції можуть завдати кожному громадянинові США та ЄС кільканадцять чи навіть кілька десятків доларів збитків. Чи життя тисяч українців варте такої самопожертви – радше етичне, аніж фінансове питання, що його жителі заможного Заходу мають поставити самі собі.
Опортуніст Путін
Путінський режим надзвичайно опортуністичний, хоча й полюбляє грати ідеологічно одержимого і непередбачуваного. Путін і його свита – авантюристи, проте не схильні до надмірного ризику; вони розуміють, що серйозна поразка може стати кінцем режиму. А тому перш ніж на когось напасти, вони мусять мати певність, що перемога буде легкою, втрати – мінімальними. Українці спільно із західними партнерами повинні змусити їх у цьому сумніватись.
Путін вклав надто багато у конфронтацію, тож йому важко просто від усього відмовитись і піти з порожніми руками геть. Імовірнішим за таких обставин виглядає не повномасштабне вторгнення, а локальний наступ, як у 2014–2015, під виглядом донецько-луганських “повстанців”. Якщо “трактористам і шахтарям” вдасться досягти Придністров’я чи Криму, буде чудово, але якщо й не вдасться, то “визволення” решти Донбасу теж буде непоганим результатом. Тим більше, що у запасі завжди є ще й можливість введення “миротворців” для захисту “співвітчизників” від не раз уже згадуваного московськими пропагандистами “геноциду”.
Головне – західні санкції за таких обставин будуть мінімальними (якщо будуть узагалі), натомість пропагандистський ефект, принаймні для внутрішніх консументів, буде значним. Адже Путін знову привернув до себе увагу світу, показав, що він рівня Байдену, а Росія – рівня Америці, і що подальше існування України – це лише питання його доброї волі. А принагідно можна ще дужче закрутити в Росії гайки і продовжити своє політичне виживання ще на кілька або й кільканадцять років у ролі безстрашного супротивника гегемонії Заходу, рятівника східних слов’ян та незамінного захисника обложеної фортеці під назвою “Росія”.
Авторизований переклад з англійської Христини Семанюк.
Англійський текст опубліковано в Raam op Rusland
Портретна знимка вгорі авторства Лізет Вінклер
01.02.2022