Ліси зрубали, Христа не знайшли…
(З коляди)
Гора була висока.
Доволі висока і хоч не надто стрімка, а проте зовсім дика – всуціль заплетений при землі ожиною, завалений упереміш напівзогнилим старим та учорашнім вітроломом з острівцями бескидів, безладно тут і там розкиданих рукою божевільного велета, безконечний схил. Вузенькі, леда помітні стежки траплялися, але були звіриними, й тому не всіма міг пройти. Адже був чоловіком.
І з того, здавалося, підйом тривав йому цілу вічність. Точніше б сказати усе одно не зміг – згодом, коли й намагався рахувати, виходило щоразу нарізно. А там, на схилі, думав тільки про вершину: і на загал, і коли зупинявся – із різним ступенем усвідомлености; а коли дерся – про те іще, як його менше подертися, про ожину і берди.
І про звірів, чиїми стежками знехтував. Вони більше не наближалися, але раз-у-раз нагадували про себе тінями у хащах. І цього він їм ніколи не пробачив.
А коли вибрався врешті наверх – усе одно в синцях і подряпинах, скільки б не думав, – зазнав розчарування. Верх був так само заліснений, захований у лісі.
Він спершу навіть не повірив: може, це ще не вершина? Аж поки не пройшов іще ста кроків уперед і не переконався – далі лишень на долину.
Виліз на дерево, роззирнувся. Але нічого, окрім маківок инших дерев, не побачив. Сприкрився остаточно, а потім розсердився, спустився на низ, узяв сокиру й заходився робити з гори кичеру.
Спочатку, щоправда, цілком імпульсивно, без жодного порядку. Просто врубувався у перше-ліпше дерево, яке траплялося, бив навідліг, аж поки те не хилилося, з тугою в рипінні й з тріскотом розірваних волокон не падало долі, обідравши дорогою крони сусідів. Але поволі, коли злість минулася, – усе більш організовано, пляново.
Насамперед обійшов вершину по колу й зарубками означив кордони, відбив межу. А наостанок кожне з повалених дерев було пораховано й обміряно: 156 одиниць; найдовше – 31 м 44 см, найкоротше – 18 м; найгрубший у діаметрі прикоренок – вісімдесят три… Міряв вже, як лежали, – тому повздовж, а не заввишки; тому у діаметрі, а не в обхваті. А самі обрахунки – а іще перед тим розлюченість – допомагали не чуть, як дерева кричать.
Отже, розвиднилось. Стало гарно вдалині, але тут, на місці, панував безлад. Повалені стовбури, купами гілля. А ще ж бо й пні, що продовжували стирчати неоковирно з землі назовні. Відтак наступною епохою стала зачистка.
Усю деревину чоловік попалив – і це було величне видовище, а надто уночі! – пні покорчував, а зайве каміння, що бентежило простір нерівностями, скинув у прірву.
Гарно горіло – три дні і три ночі, як належиться. А попіл розсіяв рівненько й галявину перекопав, принагідно визбиравши з неї іще й каміння з-попід денної поверхні. Й вродив чоловікові газон.
Ось тільки на місці вогнища згарище залишилось – вбирало око чорною огидною плямою з середнім радіусом 2 м 34 см та ще й 3 мм. І тоді згадав про море: про білий пісок, що ним накочуються та відбігають навспак хвилі прибою. Народилася ідея – починалася доба правдивої творчости.
Насамперед, проте, мусив прокласти дорогу. Тим самим диким схилом, що ним був леда видерся. Адже був уже не у тому віці, як то кажуть, аби дертися наново.
Прокладав, утім, також із новим вже мисленням – екологічним. Зрубав щойно 14 дерев, які було важко обминути, та й ті покришив у спеціяльний дробилці, а тирсу розсипав лісом – абис живила.
Дорожнє полотно натомість вийшло пречудовим! Мальовничо звивистим, ну й з гарним, ясна річ, асфальтовим покриттям – цупким, як для гірської місцевости, а також морозо- й вологостійким. А обабіч виклав камінцями, додатково облаштувавши три підземні й два мостові арочні переходи для жаб і їжаків.
Нариті ковшем екскаватора рвані рани на березі моря вітер і хвилі за кілька літ загладили, затягнули. А от кілька скибок газону довелося таки зрізати, аби надати опіку у центрі правильної форми. А від кола до краю піщаними, сяйливими у сонячному світлі на тлі соковитої зелені доріжками – промені.
Потім ще виклав з каміння сад кам’яний; посадив кілька дерев, яким не давав рости. Стирчали скаліченими, вписаними у ландшафт кронами, але чоловік їх за те поливав.
Й аж тоді нарешті знову роззирнувся – на плоди праці своєї – і залишився задоволений.
Назагал. Бо ж річ ясна – немає меж для досконалости. Було іще кілька ідей щодо формування крон у вигляді сердечка; і стосовно перенаправлення потічків із навколишніх джерел, з побудовою водоспадів і водяного годинника з музичними дзвіночками; і кілька нових видів оленів з різних куточків Землі у свій ліс запустити хотів (свої десь поділися геть), а у річку – золотих рибок. А ще американських гномиків помежи японського каменю, а вечорами щоб ліхтарики китайські у небо пускать.
Ну, але то вже на дозвіллі – головне, нагальне зроблено. Міг, отже, й заспокоїтись.
Відтак вмостився по центрі, у білому колі створеної пустелі, й зайнявся йогою…
19.02.2022