Молодий скульптор Мар’ян Антоняк прибув до Станіславова у 1902 році з Бохні коло Кракова. Прибув через Варшаву, де на будові велетенського опухлого російського собору Олександра Невського два роки опановував мармур. Цей ємкий храм, де кожен мав би демонстративно молитись на очах у всіх – тобто займатись окозамолюванням – споруджували 17 років з розмахом і з розмаху, і при зрості 70 м він став найвищою будівлею столиці. Але провисочів лише 15 років – і не тому, що в нього поцілила бомба, а тому, що він поцілив у польське око, але не в серце, і будувався у Варшаві на честь 100-ліття захоплення Варшави(!) І почали розбирати його одразу після утворення другої «Жечі Посполитої», як тільки закінчилась окупація Варшави росіянами і «московським патріархатом». МП вийшов із ЖП – так і виглядав. Все надуте кудись звіюється, або скочується, «jakie życie – taki skon».
Для прискорення ліквідації собору держава, вже відновлена, але ще бідна, випустила спеціальні облігації, підкріплені його ж цінним каменем. Купуючи їх, кожен поляк міг інвестувати в цю святу для католика справу. Тобто кинути на прощання грудку мармуру в спину евакуйованого окупанта і його попославія. У відповідь нащадки окупанта через 30 років висадили посередині зруйнованої Варшаві утричі вищий фак – «палац культури і науки імені Сталіна», який залишався найвищим аж до самого нинішнього року – поки неподалік не добудували Varso Tower.
У Станіславові Антоняк влаштувався в авторитетну майстерню цвинтарного скульптора Яна Бебновича. Його родина, переїхавши зі Львова, тоді майже монопольно контролювала потік покійників на успішний Сапєжинський цвинтар, збираючи замовлення пам’ятників у вісім вправних рук: самого Яна та його брата з двома синами. Цей цвинтар був на 4 роки старший за Личаківський: першу погрібальну інвестицію внесли в його землю у 1782 році. І, здавалось, такий signum temporis мав добрі перспективи. Як і підприємливий бохнієць, Антоняк вже у 1909-му він став власником однієї з двох цвинтарних майстерень своїх працедавців Бебновичів. Бо родина раптом «посипалась»: один із синів і обидва брати померли, їхня погрібальна справа пішла прахом услід.
Саме в цей час у Станіславові з’явився архітектор з Відня Фредерик Януш. І одразу розімнувся на тій же вулиці Сапєжинській, проектуючи для неї перший будинок Гаусвальда, заради чого він сюди і приїхав. Розминка закінчилась появою першої в місті п’ятиповерхівки у 1909 -му і тріумфальним отриманням великого замовлення від Хованців – тут же, через дорогу. Хоча перша кам’яниця Януша вийшла порівняно традиційною: він ніби розписав перо.
Щоб знайти скульптора для посилення наступних проектів, теж далеко ходити не треба було: з могилами в Галичині працювали кращі, бо в умовах блукаючої державної приналежності її частин пам’ятники на майданах і фасадах зводили в рідкісних випадках, тому замовники викладались на кладовищах, де пам’ять – це пальне внутрішнього згорання. Отже, там було де розгулятись скульптору по-справжньому, навіть якщо його потягувало знизу вгору і хотілось так ліпити, щоб обліпити щось значне.
Януш і Антоняк були молоді, модерні, продуктивні й винахідливо борзі, тому швидко знайшлись і знайшли спільну мову, скріплену новизною ар-декових підходів. І ця спільна мова їх пережила, і досі мелодійно звучить з обох боків вул. Незалежності на самому її початку.
Скульптури розміщені незвично високо: тоді ще можна було дивитися вгору. Вони позбавлені одягу, прикриттям служать висота і фауна. Видно, місто тоді було ще не настільки «християнським», як, за свідченням мера, тепер, бо скандалу це не викликало, кримінального покарання за таке тодішнє «Porto-Franko» жоден бургомістр не вимагав. Мало того, за кілька років один із замовників, Вацлав Хованець, сам став бургомістром, при чому не Содома, а Станіславова. І прожив в пошанівку 98 років, уникнувши навіть кари божої за таку «антихристиянську» провину. Може тому, що в демонології хованець – це дух збагачення, якого іноді зображають у вигляді малого хлопчика. І може тому на фасаді кам’яниці Хованця є кілька підозрілих пупсів, що не без умислу тримають за крила більших від себе птахів.
Відірвавшись на якийсь час від кладовища, як території сумоізоляції, винісшись з цвинтарної тисняви у просторову гущу, Антоняки (співавтором був брат Фелікс) отримали новий, негнітючий вид на свої роботи, місто – теж. І це був вихід, не лише за територію заповідника смерті, а й вихід з екзистенційної пастки: бо твір мистецтва цінний не лише глибиною означуваного, а й шириною впливу, який йому вдалось справити, «результативністю», пов’язаною з об’ємом привернутої уваги.
З обох сторін вулиці (наступним був ще один дім Гаусвальда) скульптури різного ступеню життєвої зрілості встановлено на різних висотах, але рівномірно рядочками – з цвинтарним вишколом – тільки без прив’язки до хрестів, оповитих корінням.
Ці напружені персонажі – не просто частина нерухомості, вони гіпнотично застигли нерухоміше за самі будівлі. Азартні каменярі уміли вводити свої фігури в раж завмирання. Саме через завмирання ті зібрано взаємодіють між собою, на противагу розповзлій розлізлості людей знизу, яким своєю маєстатикою вони сповіщають, що робота над собою – це питання витримки, а не виправки. Їм не до сміху, на їхніх лицях не сири.
Їм важливо щось означати, а не кимось бути: від хлопчика, що терпить до нестерпного мислителя, який вже відзамишляв своє, а тепер схожий на туманного альбіноса – кожна скульптура є отесаним наріжним каменем, з якого відсічено все зайве, але залишено наріжність.
На них неможливо дивитись, можливо лише з ними переглядатись. А відповідають вони меморіальним поглядом, який більше не мусить впиратись у сусідню могилу, бо винесений у відкрите небо, тому отримав нове значення. Як і ми: проходячи під ними, стаємо експонатами діарами, побудованої для них. Їхні очі невтримно працюють, критично прокручуючи нас і промотуючи наш час: під ними він минає швидше.
І якщо, наприклад, дивлячись на персонажів Пінзеля, ми бачимо упійманий виверт, за секунду до, коли все зірветься, зніметься і зміниться, і у нас в головах шастають секундні стрілки, то тут всі стрілки сумістились і злились, як зупинена невловимість. Ми розуміємо, що нічого не зміниться: так було до, так буде після.
Мар'ян Антоняк був не лише майстром відтворення алебастрово-бетонного смутку, а й майстром професійного промо. Наприклад, привертав увагу пересуванням на завидному «Harley-Davidson», рекламуючи мотоцикл як важливе джерело своєї клієнтури. А їздити мав куди, бо був ще й громадським діячем, судовим присяжним і підскарбієм Польського Товариства. І слава таки розкотилася далі, ніж сягали рокотливі вихлопи з-під його байку: отримував замовлення з багатьох міст, навіть створював бічні вівтарі Вірменського храму у Львові та на нові скульптури для Вірменського Станіславівського, і став автором солдатського пам'ятника, який кілька разів клонували для різних міст.
Тим часом його старший син Казімєж, захопившись ширянням (у первісному сенсі), став рекордсменом Польщі, злетівши планером на висоту 3435 м у 1936 році. Рекорд протримався 10 років. Отже, хлопець вмів відмінно опиратись на повітря без допомоги вихлопних газів, батько – тримати вертикаль, обидва вміли видобувати з життя миті ризику. Хоча бувають же люди, для яких кожна нова мить – це вже ризик, і вони вступають у неї, роззираючись. Але більшість правильно реагує лише на найпершу мить – кричить, щойно появившись на світ, а далі змирюється і звикає.
Словом, Антоняки на місці не стояли, розшивали простір, хто вздовж, хто впоперек, поки не прийшли совіти. Польоти думки заборонили, польоти тіла сакціонували. Родина звіялась на захід. "Холодних озер блакить, куди їздив колись старенький Харлей" залишилась у згадках. Українські землі в 1939-му, може, й привозз’єднались, а люди – навпаки.
Будинок Антоняків з великою робітньою і житлом визволителі націоналізували. І навіть продовжили там його справу, як могли: майстрували червоні дерев'яні тумбочки з бронзово-бляшаними зірочками для своїх надгробків. Але смерть, поставлена на конвеєр, потребувала промислових підходів. Тож створили Похоронний комбінат, а будинок передали Спілці художників (Незалежності, 69).
Мар'ян Антоняк і Фредерик Януш померли кожен у віці 70 років. Сапєжинський цвинтар трохи не встиг дожити до свого двохсотліття: комуністи вирішили, що він заважає позитивному мисленню. Але десь у Польщі залишилась велика фотоколекція його гробівців. Бо молодший син Мар’яна Тадеуш був бухгалтером. І, як ділоохоронець батька, з бухгалтерською скурпульозністю робив перепис могил та документував їхні зображення. І писав статті, видобуваючи з себе та зі співвітчизників довоєнні спогади. Бо першу половину життя ми робимо все, аби щось змінити, а другу половину – все, аби стало як раніше. Тож Тадеуш до кінця зазначав себе, як stanisławowianin, попри те, що 70 років з 89-ти прожив за кордоном, хоча й в Галичині – отже, був нашим співвітчизником наполовину – піввітчизником.
Жоден з семи будинків Януша не був пораненим навіть під час нищівної для міста першої світової. Ніби він, як геніальний гравець у морський бій, вдало розмістив кораблики. Але гравець не міг врахувати, що в майбутньому ворог приходитиме сюди не обов'язково зі зброєю, а зі шпателем, краном і грошима. Першим з чудової сімки попався «Дністер». Тільки тепер це вже точно не гра.
08.02.2022