Я не знаю, де розташований район Дехбурі.
А проте саме у цьому районі Кабула “прогримів вибух”. Про це повідомило Іnterfax-Україна з посиланням на інтернет-видання Afghan News. І вибухнув, вочевидь, не газовий балон, тому що “з місця події чути звуки пострілів”.
І все – “подробиці не повідомляються”, “Талібан” не коментує. А було ще 12 грудня. І я тоді прочитав, подумав, що треба буде згодом поцікавитись, – і забув. А втім, коли й нагадався, оце аж тепер, знайшов усе одно лишень те саме.
А межи тим навіть коли вибухає балон або ж газова колонка, як ось у будинку на вулиці Замарстинівській у Львові наступного дня, 13 грудня, також бувають жертви: трьох людей шпиталізовано, пошкоджено помешкання.
І я так само не знаю, де саме у Малайзії знаходяться ті сім штатів, які 2 січня вже цього року накрило повінню. О цій порі року в тих краях завжди сезон мусонів, але цього разу дощі, які розпочалися ще 17 грудня, набули “надзвичайної сили”. Загинуло щонайменше 50 людей, а “Малайзія запросила в Зеленого кліматичного фонду ООН три мільйона доларів на розробку національного пляну адаптації до зміни клімату”.
І також, до речі, все на цьому. Бо й тут, коли у Google запитати – принаймні українською, – посилання на новини все з того ж таки 2 січня. Хоча 2 січня повідомлялося, що негода триватиме ще кілька днів.
І байдуже, що Малайзія – не Кабул. Бо ж і що з того, що у Кабулі вибух і постріли, чи не так? Адже там війна без упину літ вже понад сорок. Зрештою, саме через те ми й знаємо про місто бодай на рівні назви – орієнтуємось, де воно знаходиться.
Бо ж іще й війна, властиво, така, що сприяє: на різні акти, яко гарна франшиза – не дає про себе забуть. Тому що у всіх инших випадках і про війну говорять тільки на самім початку – як от із нашою, на сході; або ж наприкінці – як оце для американців та решти їхньої коаліції у тому ж таки Афганістані. Незрозуміло у підсумку, для чого й прилітали, а проте відлетіли голосно.
Та що там штати малайзійські, що Дехбурі? Також у січні, але минулого року, біля берегів Туреччини затонув суховантаж Arvin. Одразу після трощі повідомлялося, що з 12 членів екіпажу шестеро врятовано, двоє загиблих й іще чотирьох шукають. І протягом кількох наступних днів я намагався дізнатися про долю цих чотирьох, але усе, що зумів з’ясувати – у турецькій провінції Бартин не багато тепліше, як у нас: із мокрим снігом.
Врешті припинив шукати – зрештою, у холодній воді, нехай і у гідрокостюмі, стількох днів не вижити… А між тим, ішлося ж бо не лишень про те саме Чорне море – цього разу десять із дванадцяти моряків були громадянами України. А проте не допомогли навіть запити иншими – англійською, російською, турецькою – мовами.
Допіру згодом з’ясувалося – з огляду на природу медіаактивности, на її особливости у розумінні “топ-новин”, зарано я пошук облишив. Знайшов публікацію від 9 лютого – понад три тижні опісля аварії, – у якій врятований другий помічник капітана оповідає про подію. Принагідно згадано й про чотирьох уже загиблих – двох так і не знайшли…
Ба навіть, ось і пожежа в житловій багатоповерхівці у Бронксі, вже у самім Нью-Йорку 9 січня, у якій загинуло 19 осіб, ані пожежа за кілька днів перед тим у Філадельфії з дванадцятьма загиблими особливої уваги не привертають. Мабуть, через те, що не є терактом...
І обвал стіни каньйону на прогулянкові катери з туристами на озері Фурнаш у Бразилії 8 січня – теж не теракт. Байдуже і десять загиблих, і пошуки водолазів, ба навіть і те, що основний удар припав на човен із назвою Jesus…
Що вже й казати, відтак, про смерть моє тітки Катерини у якомусь-то селі Велика Севастянівка, що на Уманщині? З особистого: після того, як не стало батьків, а ми всі, троє братів, роз’їхалися світами, вона залишалася тією ланкою живою, унаявленою, яка із цим селом поєднувала… Цього літа був у тих краях – ніби як у справах. Нічого не вирішив, але і їздив, бач, не за тим – встиг поспілкуватися востаннє.
А проте й причина смерти – рак, за кілька тижнів перед тим виявлений на останній стадії, – хіба не привід для ширших узагальнень? Про рівень медицини як такої, довіру до неї, її досяжність?
Але ні. Ця смерть сьогодні не цікава навіть для статистики. Бо статистику – а, отже, й медіа, а через медіа і нас – цікавить нині, здається, тільки один різновид смерти. І то, властиво, статистично – на рівні смерти, смертей, а не життів; на рівні смертности і яко її рівень.
І ця інформація переслідує тебе на кожнім кроці – по телебаченні, в стрічці новин, у бічних “вікнах” інтернет-ресурсів, незалежно від того, про що ти читаєш. Про це стільки пишуть і говорять, що починають втрачати сенс. Аж до обмовок у повідомленні про іще один вибух – у районній лікарні: “Одна людина загинула від хвороби COVID-19, троє – від пожежі”…
І хоча, зрештою, вибух четверту свою жертву таки надолужив – від отриманих опіків померла медична сестра – я ж бо не про це…
_________________________________
А відтак про життя. Бо я дуже люблю роздивлятись супутникові знимки у Google Maps.
Звідтоді, можливо, як дитиною мені пощастило на літаках літати. Твердження на позір дивне, либонь, як на сучасну людину, а проте, припускаю, більшости сучасників із щастям оцим – щастям подивитися на Землю згори – не поталанило й досі. А коли згадати, що допіру ще сто років тому, ба навіть за п’ятдесят яких до мого народження, герої-піонери на кшталт Антуана де Сент-Екзюпері тільки-но шляхи повітряні прокладали, слід визнати – мені таки пощастило.
Тим більше, як на те, що дуже довго потому міг і собі щойно уві сні практикувати. Аж донедавна, коли знову. І летіли то хвилин, може, з п’ятнадцять – невеличке коло над місцевістю, я навіть гаразд усвідомити не встиг, – але було зате на маленькому двомісному літаку. Майже як і в пана Антуана!
І я саме про такий політ мріяв – з дитинства, властиво. Тому що з ілюмінатора авіалайнера можна бачити щось увиразнене, пізнаване тільки під час злету або ж посадки. Решту часу літак тримається висоти у десять кілометрів – лишень хмари або ж узагальнений відблиск океану десь у недосяжній далині… А втім ні, не зовсім так: насправді і вони, оці хмари на споді, й отой океан – це з отих самих прикрощів особистих, що й ведмеді з китами. Бо за десять літ дитинства на узбережжі Охотського моря я так і не спромігся побачити жодного, оскільки більше переймався натомість індіянами з книжок – віртуальною віртуальністю…
Ну та гаразд – я ж бо про супутникові знимки. Про плетива річок, які бачив з літака; про весняні потічки вздовж дороги, які мали звідтоді відповідний вигляд; про досягнення технологій, які можуть возити бомби і надавати перевагу, а можуть і перспективу. Зорову.
Спочатку, коли з висоти десятків кілометрів – це захоплює масштабом, співвіднесеністю країн, які зазвичай знаєш по окремости. Із наближенням до кілометрів – заворожує абстракціями. Особливо у пустелях, як от і того разу, адже споглядав Мавританію. Аж врешті помічаєш населені пункти, розрізняєш окремі споруди, а хвилі Атлантики, виявляється, витворюють біля мавританського узбережжя ті ж самі звивисті коси, пересипи, що й море біля берегів буджацьких.
Це були терени національного парку Банк-д’Арґен. А селище – про те, що воно рибальське, неважко було здогадатися – має назву Івік. І хоч я довго не міг знайти про цих кілька будиночків при купці додаткової інформації вже просто через Google, врешті-решт вдалося натрапити на сторінку селища у Facebook. А там – на допис Даніели Джуфрі, італійки, яка відвідала Івік у квітні минулого року.
Ніби як туристка, а проте у її дописі ані про рибні смаколики (“гастро-тури”), ані про краєвиди. Ідеться натомість про 7–8 річного хлопця на ймення Дедан. Того дня, либонь, він супроводжував батька, а чи, може, діда у його невеличкому плаванні з туристами. Ув окремій спеціяльній статті про місцевих рибалок прочитав згодом і про труднощі зі зменшенням улову через роботи потужних европейських траулерів у водах Мавританії та водночас через вимоги ЕС, Іспанії насамперед, щодо контролю за нелегальною міґрацію від її узбережжя, з огляду на які саме ті ж таки рибалки – власники транспортних засобів, підпадають під категорію підозрюваних. Але цього разу дідові, отже, а чи батькові пощастило – трапився заробіток у такому ось вигляді.
Вочевидь, Даніела мусила до хлопця говорити, тому що екскурсовод пояснив жінці – Дедан глухонімий. Утім, вона припускає, що з голосовими зв’язками в дитини все гаразд – проблема тільки у тому, що він не чує. І коли б народився у “потрібному місці”, підсумовує, мав би сучасний слуховий апарат і можливість говорити, ходити до школи…
І все ж таки вони спілкуються. Хлопець вітається з односельцями під зустрічними вітрилами, а до жінки він дуже уважний – допомагає пересуватися човном, подає руку на східцях. А ще пригощає її печивом. І коли жінка всміхається, він усміхається у відповідь.
І ось тут уже техніка безсила. Адже все, що вона може сказати про світлину Даніели: “на зображенні може бути море, човен, люди”. Навіть про Cонце не скаже, бо ж не бачить кружала. А усмішку потрібно відчути.
Знимка Даніели Джуфрі
29.01.2022