Вертепи по трохи зникають у малих селах. Діти з року в рік все більше «встидаються» йти колядувати. У містах часто не відчиняють малим колядникам двері. Куди й подівся запал, з яким за часів комунізму організовували підпільні вертепи, за які можна було поплатитися свободою і життям. 50 років, як провели сумнозвісну кадебістську операцію «БЛОК». Театр УКУ «На Симонових стовпах» організував вечір пам’яті людей, які в день Нового 1972 року ходили Львовом з колядою і були арештовані в ніч на 12 січня. Творчий захід назвали «РозБЛОКування».
Вертепи у Львові ходили в ніч на 1 січня. Так було безпечніше, і можна було навідати товариства, які збиралися на новорічні святкування. У вертеп гуртувалася молода інтелігенція. Інтелектуали не боялися грати кумедні ролі. Наприклад, майстриня гобеленів, художниця Стефа Шабатура перебиралася на цигана. Душею львівської коляди була Олена Антонів, колишня дружина В’ячеслава Чорновола, до неї у Львові горнулися дисиденти, як у Києві довкола Івана Світличного. Вона збирала учасників дійства в своєму помешканні на вулиці Спокійній, 13 на репетиції. Метою колядників був не лише опір комуністичній ідеології, а й збирання коштів для політв’язнів, адже починаючи з 1965 року були арештовані брати Горині, Чорновіл, Осадчий, Мороз, Зваричевська, Косів та інші.
«Ми тепер згадуємо останню, трагічну коляду, – каже на вечорі Олександра Рудавська (Стадник). – Першу коляду Олена започаткувала в 1966 році. Вона збирала молодь на репетиції. Ми свято ходили, бо мали можливість доторкнутися до тих велетнів – Чорновола, Калинця, Горинів – там збирався цвіт. На Спокійній 13. Я була студентка першого курсу медінституту. Там я запізналася, власне, з тим цвітом. Оленка була надзвичайний організатор, вона думала наперед, бо треба було допомагати грішми і на адвокатів, і на пересилки, і на відвідини тих, які вже були арештовані. Ті зустрічі формували молодь. Родині Калинців я безмірно вдячна, бо вони щосуботи робили цікаві літературні вечори, на які приїжджали надзвичайні люди з України. Це все було ризиковано. Ніхто не знав, що його чекає завтра, а ці люди були велетні відваги». Додам, що Леся Рудавська була солісткою ансамблю «Медікус», який під керівництвом Ігоря Хоми перший заявив світові, що в радянському Львові грають джаз.
Ядром львівського вертепу були такі молоді родини, як подружжя Калинців. Українські патріоти, націоналісти – як охарактеризував сам Ігор Калинець, притягували на ці зустрічі студентів, молодь і так формувалися нові, протилежні радянським смаки в поезії, мистецтві, музиці. На вечорі спогадів Ігор Калинець згадував, як під час одного вертепу дружина Ірина зробила гецу: замаскувалася під негра, бо мала бути в той день в Києві, а що не полетіла і ходила з вертепом, то хотіла, аби Ігор її не впізнав. Молоді, сміливі, веселі – а в ящиках і столах чи не кожного був захований небезпечний самвидав.
«РозБЛОКування». Театр УКУ «На Симонових стовпах».
«Я радий, мало не плачу, що відбувається подібне дійство, – подякував організаторам вечора пам’яті народний поет Ігор Калинець і спростував кілька міфів про вертепи 70-их. – Журналісти поєднали ходіння вертепу по Львову і арешти 12 січня. Однак, ті, що були в списках, все одно були б заарештовані: чи ходили би з вертепом, чи ні. Слідство вже велося і всі мали бути заарештовані, як дисиденти – так тоді нас називали і називають дотепер, хоч то не конче правильно. Ви знаєте, що дисиденти – то люди, які відлучилися, відійшли вбік від якоїсь ідеології. В радянський період дисидентами були ті, хто відлучився від комуністичної ідеології. Наприклад, це міг бути Іван Дзюба, але багато з нас не були дисидентами. Ми були українськими патріотами. Націоналістами. Я себе теж до таких відношу, тому в моїй творчості не було ніяких радянських ідейних віршів, чи «паровозів», які мали би витягувати мою поезію…
Ми ходили завдяки Олені Антонів. Вона впродовж кількох тижнів перед Новим Роком збирала великі громади молодих людей і вчила нас тих колядок, яких ми тут в Галичині не знали (родина Олени Антонів походила з козацького роду Кочубеїв). Ми знали переважно церковні колядки, а вона вчила нас тих, що співали на сході чи в центрі України. Нас називають «вертепом», але вертеп – це твір, літературна дія, написана для конкретних осіб. У нас було стихійне свято, або стихійне лихо (жартує): ми і колядували, і щедрували, і маланкували.
Ми ходили ватагою. Багато товариств боялися себе проявляти, але під Новий Рік, а це було державне свято, вони збиралися в певних місцях, щоб трохи забавитися. Переважно ті забави були безідейні, бо всі знають, як то тяжко було ті ідеї поза кухнею творити. Ми йшли від Олени з вулиці Спокійної аж до Порохової вежі. Мусіли оминати всілякі небезпеки, пости міліціонерські. Але коли так багато людей, то тяжко пройти тихенько, не розбудивши місто співом. Однак ми не мали тоді конфліктів з владою.
Приходили до тих людей, яких хотіли відвідати. Люди приймали нас в різних умовах. 50 учасників – то треба було мати великі апартаменти, тоді мало хто з української інтелігенції мав такі. Наприклад, професор Нудьга (не знаю, чи він вже тоді називався професором, але для нас він ним був) взагалі нормального помешкання не мав. Але ми його не оминули. Як не оминули і нашого доброго вченого – колишнього ректора університету Лазаренка. В нього, звичайно, були гарні апартаменти. І якась частина могла зайти у помешкання, подивитися на ялинку і випити шампанського.
Були різні люди, які не мали, де нас прийняти, але ми хотіли їм зробити приємність. Товариства художників, архітекторів тощо збиралися в Пороховій вежі. Це було єдине приміщення, де вся наша ватага могла увійти. Думаю, що всі були почастовані. В кожній точці, де ми зупинялися чи співали, нам в торби кидали фляшки, пампухи і давали гроші. Потім ті гроші зійшлися до мене. Багато людей було арештовано, треба було оплатити адвокатів. Радянський захист нічого не допомагав, а ті адвокати, які могли щось мудрого сказати на захист, були в Москві і вони вже не їздили до нас. Хіба у виняткових ситуаціях».
«РозБЛОКування». Театр УКУ «На Симонових стовпах».
Ігор Калинець уже був відомий за збіркою віршів «Вогонь Купала», єдиною, яку видали за радянською завісою. Тож, коли 11 січня у Брюховичах біля Львова мав відбутися зліт творчої молоді, запрошення отримав і він. «Виступали перед нами деякі ідеологічні керівники, які скаржилися на львівську молодь, що не вся вона є ідейна. Є, мовляв, багато таких виродків, які ганьблять честь молодого комсомольця, назвали їх, серед них і мене… Багато знайомих тоді підходило, вітало мене, хоч я казав, що нема чого тут вітати. Після того ми збиралися в коридорі і там співали, мали забавлятися. То свято мало бути довго. Але чомусь пан Косів (Михайло Косів – громадсько-політичний діяч, учасник опозиційного руху – О.Ю.) був незадоволений і каже: «Я їду до Львова». А я й собі кажу: «Я також їду до Львова, бо мені щось тривожно». Доїхати було тяжко, бо не було тоді відповідних автобусів. Ми, певно, добиралися на випадкових автах, вже не пам’ятаю. У всякому разі я прийшов додому, відчиняю хату, а там погром. Є тесть, теща, маленька Дзвінка, мала тоді 8 років. Все розкидано, бо був обшук. Вони мене обманули. Щоб я не бачив того всього, власне, мене й забрали до Брюхович. Коли я повернувся, Ірини вже в хаті не було…».
Шок і обурення чоловіка, якого в такий спосіб розлучили з дружиною, могло стримати лише одне: дитина, яка щойно втратила маму і залишалася під опікою хіба тата. Звенислава Мамчур-Калинець розповіла організаторам вечора, що сталося того ранку, коли тато був у Брюховичах, та спершу згадала своє дитяче захоплення від вертепу 1971 року, на якому були і діти українських націоналістів. «Той вертеп 1970/71 року можна розпізнати по фотографіях, де Ірина Калинець замаскована чорною панчохою і грає роль негра. Вона мала летіти до Києва, а рейс відмінили і мама повернулася. І вирішила з коліжанками – Стефою Шабатурою і Марією Качмар – зробити таку гецу. Тато вже підозрював, що щось не так. Що то хтось не чужий. Але довго їй вдавалося від тата приховати, що вона не полетіла. То з розповідей мого дитинства, бо я була дуже цікава і то все фіксувала, записувала. Більше фотографій є з вертепу 1971/72 року, коли Стефа Шабатура була циганом, і де є більше дітей, бо на попередні вертепи нас не брали. Там хіба був Тарас Чорновіл. А на другий вертеп ми дуже довго вмовляли своїх батьків і вони, слава Богу, нас взяли. Ось стоять мами, і ми діти: я, Оксана Гель, Тарас Осадчий, Валентин Мороз-молодший (батьки – Михайло Осадчий, автор антирадянської повісті «Більмо», Валентин Мороз – один з найрадикальніших представників руху опору, автор «Репортажу із заповідника імені Берія», «Серед снігів» та ін. – були арештовані під час першого «покосу» у 1965 році – О.Ю.). Ще вертеп з 1971 на 1972 рік ознаменувався тим, що на ньому був Василь Стус. Ми, діти, були від нього в захопленні, бо він вмів оповідати чудові казки. Нам дозволили зустріти Новий Рік, ми були в панства Садовських вдома. А потім нас відправили туди, на Тарнавського, в нашу хату спати, а я знаю, що вони ще з колядою ходили досить довго».
Обшук у Калинців проводили при батьках Ірини. Не пошкодували, навіть, 4-річної Яринки Мороз, яка з татом саме прийшла того ранку до друзів. «Пам’ятаю, що тато напередодні вагався, чи їхати в Брюховичі, чи ні, але все таки поїхав. Мама вже щось передчувала, бо, коли вони 9 січня відпроваджували Стуса на летовище, то бачили, що в будинку на Дзержинського, де було управління КДБ, всі вікна освітлені. Мама сказала: «Полювання на відьом розпочинається». Оскільки тато їхав на той зліт творчої молоді, попросила бабусю – Ганну Стасів – прийти на ніч до нас, щоб ми не були самі. І зранку, о 7 годині, різкий дзвінок в двері: телеграма. Мама зблідла, переглянулася з бабусею Ганною – нам вже все було зрозуміло. До хати ввійшло восьмеро людей, серед них жінки з назвою «понятиє». Почали обшук. Зайшов дідусь Стасів, бо мамині батьки мешкали у Львові. Дідусь Онуфрій мав завдання відвести мене до школи. Не дуже дозволяли кагебісти, але чого ж дитині школу пропускати, я була в другому класі. Мама мені прошепотіла, щоб я забігла до Стефи Шабатури і попередила про можливий обшук. Стефа жила через один будинок на тій самій вулиці, на першому поверсі. Коли ми йшли, то побачили, що всі вікна освітлені, і багато постатей. Зрозуміли, що там теж відбувається обшук. Ще в той день до нас прийшов Степан Мороз з малою Яриною (дружина Степана і мама Ярини – Мирослава Зваричевська проходила в одній справі з Горинями та Осадчим у 1966, була ув’язнена на 8 місяців. Вони з Іриною Калинець були кумами – О.Ю.) Ярині було 4 роки і вона мусіла маринуватися в нас в хаті, бо їх не відпускали, поки не закінчився обшук. Був жахливий трус: трусили кожну книжку, кожну сторінку, перевіряли баняки з їжею. Забрали дуже багато речей. Я виставила в інтернеті креденс, який фігурував у маминій справі, бо там були фотографії Алли Горської і Валентина Мороза, екслібриси Богдана Сойки».
Того ранку – 12 січня 1972 року – у такий спосіб вривалися ще до кількох квартир. На вечорі про це згадував Зорян Попадюк, якому на момент обшуку було 19 років. Послідовник крайового підпілля, яким був Український Національний Фронт, Зорян Попадюк від школяра брав участь в антирадянських акціях. «В цю історію я попав тому, що моя мама (Любомира Попадюк, викладачка німецької мови у Львівському університеті – О.Ю.) брала участь у тих різдвяних колядках. В 7 ранку світло з вулиці, ми мешкали на 7 поверсі. Телеграма. Приходять «понятиє» з торбами. А за ними КДБ. Поклали торби під стіл. Від 7 до 4 вечора тривав обшук. Маму затримали на 3 доби і відпустили, вона прийшла перед північчю. Цікава була історія: моя мама не з тих, хто буде кадебістам помагати, але дивлюся пішла з ними на кухню, а там ящик поштовий. «Що там? – Картопля». І так – раз! – висипає ту картоплю, а ящик рукою притримує. Коли вже її забрали, ми до того ящика, а там самвидавські матеріали».
Власне, всіх обіцяли відпустити через три доби. Офіцер КДБ, який затримував Ірину Калинець, дав слово її мамі, що вона буде вдома ще до півночі. У ту ніч її не дочекалися. «Полягали, але яке то вже було спання. Я ледве дочекався ранку, – провадив Ігор Калинець. – Поїхав на вулицю Миру, тепер Бандери 1, де КДБ вело свої розслідування. Прийшло ще кілька родичів. Здається, прийшла Галя Чубай. Їй сказали, що Грицько ще затриманий, чекати до 3 днів. І мені так сказали, що 3 доби вони мають право затримувати. Грицька Чубая відпустили. Всіх інших затримали, декого на 9-10 років. Я тим часом писав протести, ходив там під вікнами кагебістів, колядував, їм то все не подобалося, але ще мене пів року не брали. Родина не знала, чи я буду арештований, чи ні, бо є ще маленька дитина. Хтось мусить лишитися, якщо мама не вийшла через 3 доби, ні через 3 місяці, ні 3 роки. Та було очевидно, що є черга й на мене".
Далі шок чекав на органи КДБ. Після двох «покосів», а таку назву дали історики арештам 1965, 1972 років, за кордоном виходить «Український вісник» з публікацією про погром 12 січня. Отже, не всіх взяли…
«Ми з Ігорем справді приїхали вранці: і в нього вдома обшук, і в мене вдома, – згадує заслужений діяч мистецтв України Михайло Косів. – У мене на столі якийсь том Леніна і «геніальна» праця Леоніда Брежнєва. І мій конспект з тої «геніальної» праці. Слухайте, як кагебісти лаялися! А я кажу: «Та чекайте, я ж готуюся до політзаняття, іншої літератури в мене немає!» Вони таки справді нічого в мене не знайшли…. З 1970-го року у Львові виходив унікальний журнал, який організував В’ячеслав Чорновіл, – «Український вісник». У 1970-71 роках це видання з’являлося, і тут же Кендзьор робив знимки на мікроплівку, яку ми передавали за кордон. Ви собі можете уявити: цілими днями, а ще більше вечорами цей журнал готувався українською, англійською, німецькою, французькою, навіть, італійською. Він був надрукований на папері, який ми називали «цигарковий». Тонюсінький, щоб можна було закласти 10 аркушів. І тут обшук 12-го січня. У мене були старі видання Франка, Шашкевича, але в хаті нічого з того не було. Ми з В’ячеславом Чорноволом домовилися: коли його заберуть, то «Вісник» все одно має вийти. От він сидить, січень – оці погроми, а в лютому я слухаю кожен вечір «Голоси»: передають! Передають, що з’явився «Вісник» з передмовою «Арешти і обшуки»! Не міг же Чорновіл у тюремній камері написати про це!
Від чергового арешту (вперше Михайла Косів затримали у 1965 р. – О.Ю. ) мене врятувала Марта Приймич, хірург поліклініки при медінституті. Мені не конче треба було йти в лікарню, але вона мені зробила операцію і ногу підвісила на ті залізні палиці, з якими лежать на витяжці. Бачу: прийшли слідчі. А вона каже: «Ви можете його забрати хіба отак, бо він ходити не може». Не виписує мене, я так пролежав десь до травня. Потім Герой Радянського союзу Терентій Новак, директор Львівського історичного музею, каже: «Михайле, я комуніст, я твоїх націоналістичних поглядів не розділяю, але, як підпільник підпільникові, я тобі мушу допомогти». Він пройшов те комуністичне підпілля. Тоді дуже знаменитий був чоловік, а я в нього в музею працював. Він мене взяв на поруки. І так мені вдалося врятуватися. Тоді, у 66-му мене скоро звільнили, як такого, що відсидів термін тюремного покарання, а особливо, як такого що, «перебуваючи на свободі, не становитиме суспільної небезпеки» (здоров’я Михайла Косіва було підірване – О.Ю.).
Ми все таки ту суспільну небезпеку становили. Оте, що ми робили в 60 –70–80 роках, бо ж епоха шістдесятництва аж до 1990, коли вже була Декларація про державний суверенітет України, – майже нічого не досліджено. «Український вісник» – там було все: поезія Ігоря, моя публіцистика, мистецтвознавство, рубрика «Положення релігії в Україні» в кожному номері… От би хтось з молодих почав це досліджувати».
«РозБЛОКування». Театр УКУ «На Симонових стовпах».
У 1976 році з вертепом на Новий Рік ходили вже у Києві. Про це згадувала на вечорі дружина політв’язня Мирослава Мариновича – Люба Маринович. Дисидентська коляда була пов’язана з іменем Леопольда Ященка, композитора і диригента, який відроджував у Києві традиції календарного фольклору. В коляді брали участь Мирослав Маринович і Микола Матусевич (арештовані разом у 1977), Наталя Яковенко та інші. Люба Маринович провела аналогію між тим, як порушувалися права людини і нації тоді й тепер.
Через онлайн-зв'язок у вечорі пам’яті взяв участь багатолітній політв’язень, поет та громадсько-політичний діяч Микола Горбаль. «Я написав кілька колядок на Уралі, передавав через друзів Ігоря Калинця. Сумний був святий вечір в ув’язненні, але ми старалися і там його якось відзначати. Надзвичайно радий бачити Ігоря на цьому вечорі і вітаю його з присвоєнням звання народного поета! Виріс я на Тернопільщині, але сам лемко. Ходив зі сільським вертепом, колядував… Ось вже сім років займаюся тим, що власним коштом реставрую старий костел при в’їзді в моє село, з якого вже були зробили смітник».
Вертепи арештованих націоналістів мали продовження, коли вже виросли їхні діти, а потім і внуки. Так, у 1988 році Товариство Лева вийшло з вертепом на вулиці Львова. Їм після довгих переговорів з владою дозволили виступати, щоправда, без ангелів. «Ми відроджували традиції гаївок, обжинок і вертепів. Змушені були ходити, перевдягаючись в кожній квартирі, за нами їздили «воронки», десь попадалися, але згодом нас відпускали, та разом з тим вертепи ставали щораз активнішими, – розповів на вечорі Ярослав Кардаш. – Спочатку робили вертепи традиційні, а згодом вони ставали революційні, один зі сценаріїв нам писала Ірина Калинець. Одного року ми з вертепом були в Києві. Від Фонду культури, який очолював Борис Олійник, організовували так звані «новорічні свята», і ми тоді виступали на сцені палацу «Україна». Василь Качмар, син учасниці львівських вертепів – відомої скульпторки Марії Качмар, грав роль козака, а зі Львова ми привезли гармату».
«Ідея з гарматою була невиважена і на нинішній день я би був категорично проти, щоб щось стріляло, – зізнається Василь Качмар. – Але ми були молоді, хтось з Фонду культури заступився за нас і ми таки витягли ту гармату на сцену. Виникла спонтанно така імпровізація: падає сніг, вовтузиться всяка нечиста сила і ми, два козаки, виходимо, придивляємося і з тієї гармати – бах! – стріляємо. Нечисть зникає, а через весь зал заходить величезний вертеп. Не вийшло нам слабенько стрельнути і ми стрельнули голосно…»
Вертеп. Театр УКУ «На Симонових стовпах».
«Іншого разу ми виступали в Івано-Франківську, – продовжує Ярослав Кардаш. – То теж був такий цикл новорічних свят, Христина Стебельська проводила все це дійство в театрі, де ми виступали. Було багато колективів з Карпат і з Тернопілля, які співали тоді ще радянські колядки. У нашому дійстві брали участь Остап Патик, Тетяна Лисенко, і ми відмовилися надати сценарій, сказали, що виступаємо «по пам’яті». Коли гуцульські колективи відспівали змінені на радянський манер коляди, ми вийшли і заспівали оригінальні тексти. Після нас пішла традиційна коляда. Керівник одного з колективів казав, що його виженуть з роботи. Ми давали поштовх до зрушення, зароджувалася відвага. Моя дружина Оксана Микулин, донька полів’язнів, очолила перший хор Товариства Лева, який згодом став називатися «Вірли».
У 1979 році у Львові зародився театр «Мета». До десятиліття вертепу, після якого почався «БЛОК», театр організував новітній вертеп. «У 1982 до нас звернулися артисти з ТЮГу: Ярослав Загальський і Роман Біль. Вони запропонували зробити вертеп і принесли сценарій», – розповів голова «Мети» Володимир Кривдик. Згодом «Мета» виступав разом з театром «Не журись». Мали серед сценаріїв вертеп Валерія Шевчука, а з Києва привезли в Галичину колядку Сковороди «Ангели знижайтеся». Далі у сім’ї Кривдиків вертепи почали ставити уже діти та внуки, організувався домашній театр. Дотепер їхній «Мистецький простір» лідирує у Львові з різдвяним дійством.
Театр УКУ «На Симонових стовпах».
23.01.2022