На фоні розмов про енергетичну кризу, з невтішними прогнозами щодо відключень електроенергії і виправданнями влади щодо нашої залежності від енергоресурсів, я оце спробував на ресурси поглянути трішки з іншого боку.
Минулий рік у мене великою мірою пов’язаний із наукою. Я відмовився від наукового ступеня кандидата наук з медицини, але здобув ступінь магістра з публічної політики і врядування. Зрештою, наукові ступені не так важливі, як знання, тому по закінченню Київської школи економіки періодично шукаю, чого б розумного повчитись. Благо, в Україні є освітні платформи, а щоб знання структурувались у голові, намагаюсь підсумовувати їх написанням есе. Так, за грудень я мав приємність побувати на чотирьох курсах: щодо історії України з Ярославом Грицаком, щодо соціальної нерівності і сучасних політичних процесів з Іваном Гомзою, щодо свідомості з Андрієм Баумейстером, і щодо міст і інструментів роботи з майбутнім з Юрієм Чудновським.
Мотивований обнадійливими висновками курсу "Подолати минуле: глобальна історія України" , наступне есе я вирішив присвятити майбутньому, озброївшись знаннями, отриманими на вищеописаних курсах.
Серед трьох інструментів роботи з майбутнім (планування, проєктування і програмування) я б зупинився на третьому. Бо програмування – це зв’язок декількох процесів: і проєктування, і планування, та ще й дослідження з аналітикою. Якщо спрощено, то у проєктах зв’язуються інтереси (проєкт “Україна” зв’язує інтереси великої кількості стейкхолдерів пропорційно до їхніх можливостей), а у програмах – процеси. Програми контекстні, вони не можуть працювати поза контекстом. От мені і хотілось би подумати над програмою розвитку держави Україна. У цьому есе я спробую спочатку описати процеси, котрі відбуваються у світі і у котрі залучена держава Україна, а далі намагатимусь подивитись на нашу країну як на спільноту мільйонів громадян, кожен з яких має унікальну свідомість.
Отже, почнемо з процесів. На сьогодні я би виділив такі: науково-технічна революція, глобалізація, зростання нерівності. З курсу Івана Гомзи я зробив наступні висновки. Нині ми перебуваємо у черговій науково-технічній революції. Наслідки таких революцій загалом для людства дають непогані результати. Нас, людей, стало кількісно більше, а тривалості і комфорту життя сучасної людини середнього достатку могли б позаздрити найбагатші людини минулого. Звісно, подібні зіставлення є грубим узагальненням і є доволі умовними, хоча б тому, що немає, та й не було якогось єдиного визначення хорошого чи поганого, як ото тривалість чи комфорт життя. Проте сам факт зростання середньої тривалості життя людини сучасної сумніву не підлягає, як і те, що сьогодні мені сконтактувати з друзями у Києві займає секунду, тоді як ще сотню років тому це би була значно складніша історія. Проте кожна така технічна революція, окрім позитивів, має і наслідки, зокрема зростання загальної нерівності між людьми. І біс би з нею, з тією нерівністю, мене особисто геть не напружує факт, що мої статки незіставні зі статками якоїсь частини співгромадян. Проте, як неодноразово показувала історія, коли нерівність стає критичною, справа закінчується апокаліпсисом, чотири вершники якого: війна, епідемія, революція, крах держави. Іншими словами, коли нерівність заводить суспільство у глухий кут, виходи з цього кута, жоден нічого хорошого нам не пророкує. Причиною глухого кута може бути “ресурсна спіраль”, коли на виробництво благ потрібні людські руки, а людські руки хочуть їсти, чим більше рук потрібно на виробництво, тим більше рук потрібно прогодувати. І тут би саме час радіти, адже з новітніми технологіями є усі шанси, що за якийсь час усе людство буде нагодоване. Проте навіть за умови перерозподілу благ таким чином, аби всі були ситі, виникає набагато складніша проблема – проблема справедливості. Бо якщо нерівність – категорія емпірична (вимірювана), то справедливість – категорія моральна. Спроби забезпечити тотальну справедливість були неодноразово і закінчувались вони не меншим апокаліпсисом, аніж критична нерівність. Зрештою, поняття нерівності і несправедливості, як уже зазначалось вище, то не одне і те ж, проте ідуть вони по історії поруч. Не хотілось би вірити, що і цього разу нас очікує щось подібне, бо, як каже історик Ярослав Грицак, “історія – не в’язниця”, від себе ж додам, що “історія – не в’язниця, але нерідко глухий кут”. Отож, вартувало би пошукати вихід з цього глухого кута. Нерівність і супроводжуюча її несправедливість стосувались якогось скінченного ресурсу (їжі, грошей), але на бесіді з Юрієм Чудновським я почув цікаву тезу, що ресурси нескінченні. До прикладу, ще яких 150 років тому уявити собі, що частоти будуть ресурсом, було неможливо, а 500 років тому складно було собі уявити, що базовим ресурсом людства стане нафта. До використання нафти, чи частот, чи ядерної енергії як ресурсу, людство дійшло своїм розумом. Тобто наш розум – то нескінченний ресурс, котрий нескінченно може придумувати ресурси з того, що раніше ресурсом не було. То, може, спробувати детальніше придивитись до цього ресурсу, бо якщо він нескінченний, то як можна розділити нескінченність несправедливо, а головне, навіщо – нескінченності ж на всіх вистачить.
Отже, маємо в Україні мільйони нескінченних ресурсів, котрі кожен із нас носить на своїх плечах. Далі спробую пошукати шляхи, як ті ресурси примножувати, бо сьогодні, за моєю теорією, ми нескінченно багаті, а практично маємо купу ресурсних проблем.
Про наш розум написано багато ще з часів античності, правда, у ті далекі часи розум людини сприймався частиною розуму космічного, але хоча рецепт підключення до цього аристотелівського космічного розуму був через пізнання самого себе, свідомість у такій концепції апріорі вважається об’єктивною, вона поза людиною.
Епоха модерну усе більше звертала увагу на суб’єктивність свідомості, наголошуючи на тому, що це внутрішній феномен, пов’язаний з “Я”. Так, декартівська “річ, що мислить”, хоч і обмежена у деяких параметрах, але має безмежну волю. У ХХ-ХХІ століттях свідомість намагаються повернути у межі фізичного світу, подекуди описуючи нашу свідомість ілюзією “Я”. Правда, тоді виникає певний парадокс – парадокс знання. Бо знання існує не як фізичний об’єкт, а як символічна (інформаційна) система. Іншими словами, фізичний розум (свідомість) породжує нефізичну категорію. Проте не намагатимусь переконувати у чомусь фізикалістів, бо і у них розум, хай і фізичний, проте не визначений якимись чіткими межами, а отже, безмежний. Натомість спробую зрозуміти свідомість, користуючись знаннями, котрі отримав на курсі “Свідомість з Андрієм Баумейстером”.
Вивчаючи книгу Джона Серля “Відкриваючи свідомість заново”, я з цікавістю переглянув і власний погляд на свідомість і спробував перевести цей погляд на свідомість суспільну. Хотів би розпочати опис свідомості з фону, котрий складається із наших психічних здібностей, диспозицій, установок, манер поведінки, ноу-хау тощо. Кажучи метафорою, фон – це таке собі закулісся нашої свідомості, з якого виринають ті чи інші актори. Акторів тих ми можемо витягати скерованим усвідомленим зусиллям, або недоусвідомленим. Ця здатність скеровувати зусилля щодо власної свідомості зоветься інтенційністю. Іншими словами, ми у тій чи іншій мірі керуємо нашою свідомістю. Я схиляюсь до думки, що робимо ми це зусиллям волі, а воля, як писав Рене Декарт, – безмежна. Ще одним важливим аспектом нашої свідомості є мережа. Мережа – то та частина фону, котра вибудувана у певну структуру у часі і просторі. Поясню написане на власному прикладі. Читаючи книгу "Подолати минуле: глобальна історія України", фоном буде моє розуміння того, що люди здатні створювати історії, що історії відмінні від вигадок, що народ повинен мати свою історії тощо. Мережею ж буде сукупність описаних у книзі методів, підходів, уявлень про історію України, оцінки тих чи інших подій і зв’язок їх з світовою історією. Саме мережа, за Джоном Серлем, має здатність викликати свідому інтенційність. Іншими словами, ми свідомо формуємо з фону мережу, котра впливає на нашу свідомість. Простіше кажучи, історики формують вибудувані у часі і просторі історії, котрі впливають на нашу свідомість, і вплив цей складно описати якимись кінечними категоріями. Те ж саме роблять філософи, поети та інші інтелектуали, зі свідомості яких народжується мислення (тут під мисленням я маю на увазі процес осмисленого інтелектуального зусилля), мислення формує наш світогляд, сукупність наших світоглядів формує нашу культуру.
І ось на цьому місці я бачу нашу слабкість, тут же бачу і можливість слабкість подолати. Слабкість у тому, що інтелектуальні зусилля істориків, філософів і поетів потребують інтелектуальних зусиль і від тих, на кого ці зусилля спрямовані (учнів, слухачів чи читачів). Тоді як перегляд відосиків у TikTok'у чи сварок між політиками у ток-шоу значно менше інтелектуально затратні, натомість емоційно перевантажені. Я не те щоб був проти емоцій, бо ж емоції – то теж невід’ємна частина нашої свідомості, проте, віддаючи провідну роль емоціям, годі сподіватись на те, що розум стане нашим нескінченним ресурсом. Іншими словами, маємо проблему у вигляді культури низькоінтелектуального, проте високоемоційного дискурсу, і це наша інтенційна історія, тобто ми самі так вирішили. Звісно, вирішили ми так під впливом певного фону, як-то загальної недовіри до політиків, разом з вірою у те, що голосувати за політиків потрібно “серцем”, тобто критерієм подобається/не подобається. Ну а куди ж прикладати такий критерій, як не на високоемоційні шоу. От і витягаємо ми з цього фону тих, хто дотепніший, різкіший чи смішніший. У такий спосіб ми використовуємо власний нескінченний ресурс – розум – мінімально, та ще створюємо умови, за яких мислення (під мисленням, нагадаю, я маю на увазі процес осмисленого інтелектуального зусилля) не є конкурентною перевагою у політиці.
Хороша новина у тім, що у нас є середовища з геть іншою культурою спілкування (останнім часом мені таланило періодично потрапляти у такі середовища, і принагідно зауважу, що я практично перестав дивитись політичні ток-шоу). Погана новина у тім, що ми можемо перестати дивитись політичні ток-шоу, ми навіть можемо геть відсторонитись від політики, котра усе більше перетворюється на шоу, проте нам від політики не втекти, бо, хочемо ми того чи ні, але політика безпосередньо впливає на наше життя.
Моєю гіпотезою є те, що якщо в Україні є інтелектуали і інтелектуальні середовища, то, за бажання і докладання певних зусиль, ми можемо змінити і національну культуру, і національну політику. До прикладу, якщо у історика Ярослава Грицака є бажання обговорювати те, що Джон Серль назвав мережею (уявлення про історію України, оцінки тих чи інших подій та їхній зв’язок зі світовою історією), то зусиллям від інших інтелектуалів мало би бути аргументовано обговорювати ту чи іншу мережу, описану у книзі. А уявіть, що це стало би звичкою для інтелектуалів, такий собі принцип “Свій до свого по своє”. Звісно, це потребує зусиль приймати позицію, з якою інший не згоден, але ж кому, як не інтелектуалам, задавати тон у дискусії “Я не можу пристати на Вашу точку зору, але я припускаю її існування”.
Підсумовуючи написане, можу виснувати, що Україну, як і світ, можуть чекати непрості часи. Аби уникнути цього або мінімізувати наслідки, нам може стати в нагоді нескінченний ресурс, яким є наш розум. Для того, аби використовувати цей ресурс, і інтелектуали, і інтелектуальні (освітні) середовища мають докласти зусиль у вигляді взаємообміну думками і взаємоповаги до думок одне одного.
24.01.2022