Історія хвороби Держави Україна

Есе на тему прочитаної книги Ярослава Грицака "Подолати минуле: глобальна історія України"

Історія – це наука, котра збирає факти про минуле, відслідковує зв’язки між ними і робить висновки. Проте, як пише пан Ярослав Грицак, “минуле – це не тюрма. Воно завжди залишає місце для вибору”. Іншими словами, історія – то не судовий процес, коли за сукупністю фактів виноситься вирок, історія – то більше схоже на анамнез життя людини, історії її медичного стану.

Розпочати анамнез варто з опису батьків. І тут, якщо ми говоримо про державу Україна, то вартувало би починати від козаччини, бо саме у XVII столітті почали формуватися держави у розумінні держави модерної. Проте аби краще зрозуміти походження нас сучасних, варто копнути трошки глибше, до батьків батьків нашої держави, тобто до княжої, ба, навіть докняжої доби. Там можемо виділити ті “гени”, котрі даватимуться взнаки впродовж усієї подальшої історії: аграрна культура, християнство східного обряду, егалітарна культура (концепція рівності між собою), яку б я назвав “ген волі” і тло, на якому ці “гени” взаємодіятимуть, а саме географічне розташування українських земель між Північчю і Півднем та між Заходом і Сходом – іншими словами, таке географічне розташування створювало передумови для взаємодії і змішування “генів” різних культур.

Важлива взаємодія відбувалась між східними варягами і місцевою аграрною культурою. Суттєвим для нашого анамнезу я би виділив те, що саме нормани були носіями егалітарної культури. Наслідком цієї взаємодії було створення тогочасного державного утворення (не плутати з модерними державами), котре нині прийнято називати Київська Русь. Цивілізаційним стрибком цього утворення варто вважати прийняття християнства з Візантії, котре стане власне тим “геном”, що відіграватиме важливу роль у нашому анамнезі. Проте розглядаючи цей вплив у категоріях позитивний/негативний, його можна було б назвати доволі неоднозначим. Зокрема, разом із цивілізаційним стрибком ми отримали і "генетичні" ознаки східної цивілізації стосовно розуміння влади, а також зв’язку релігії, мови і науки.

Стосовно влади, то західна традиція, котра мала тривалу історію протистоянь між церковною та світською владою, змушувала обидві сторони до компромісу, що сприяло побудові системи стримувань і противаг – східна традиція не мала такого досвіду.

Стосовно мови і науки. Римське християнство дало Заходу, крім віри, ще і латинську мову, а разом з нею і цілий теологічний і філософський всесвіт, написаний латиною. Поєднання теології та філософії дало початок науковому підходу сприйняття світу через середньовічних схоластів, котрі сприймали природу фактично як “книгу, написану Богом”, котру, нарівні з Біблією, потрібно не лише читати, а й осмислювати і відкривати. Що, у свою чергу, було передумовою створення середньовічної наукової традиції з її системою науки і освіти. Це стало особливо відчутно у період раннього модерну, коли вчені цього періоду активно відкривали закони природи, що з часом стане фундаментом науково-технічного прогресу і технічного прориву західної цивілізації.

Візантійське ж християнство дало лише віру – ані грецької мови з філософами, ані традиції відкриття світу цей “ген” з собою не приніс. Ситуація почала змінюватися лише у XVI–XVII століттях з реформою православ’я (саме у цей час свою вагому роль в історії України відіграло козацтво). Іншими словами, розвиток освіти і науки у нас “запізнився” на кілька століть.

Революцію Богдана Хмельницького можна розглядати як початок козацько-православної держави, з якої і виросла концепція України як окремої політичної спільноти. Метафоричним “зачаттям” можна назвати 1620 рік, коли козацький гетьман Петро-Конашевич Сагайдачний разом з усім Військом Запорозьким вступив у члени Київського церковного братства, коли “монах подав руку воїну, а воїн – монаху”. Важливу роль у цьому процесі відіграла ініціатива місцевої еліти: як знаті, так і міщанства. Еліта підтримувала освіту і науку й була інтегрована у козацтво. Таким чином два “гени” – запізніло, але все ж реформоване православ’я й егалітарне військове козацтво – дали гібрид, що переконливо заявив про свої права і свободи на цій землі. Аграрний “ген” теж відіграв свою важливу роль на цьому історичному проміжку. Козаками нерідко були селяни, котрі тікали від гніту у вільні землі, де всі були вільними і всі були рівними, там же вони і зустрічалися з нащадками руських князів, котрі теж мали свої візії свободи. Правда, та свобода радше була у розумінні привілеїв для певної групи, за аналогією з гаслом шляхти “нічого про нас без нас”. А далі уже зусиллями поетів і політиків цей “ген свободи” був перенесений на широке поняття “український народ”, а генетиком, котрий сприяв схрещуванню генів, була місцева еліта.

Біда у тім, що цей гібрид так і не спромігся розродитись у повноцінну державу. Іронія у тім, що саме вищеописані “гени” і стали тому причиною. Так “ген свободи” перешкодив Івану Мазепі модернізувати козацьку державу. Наслідком стало те, що та ж воєнна сила, котра ще пів століття тому вигравала битви у однієї з найпотужніших армій світу (Речі Посполитої), стала неспроможною протистояти модерним арміям того часу. “Ген віри” міцно тримав Україну в орбіті Московії, котра сприймала ці землі як “ісконно русскіє” і “православные братья”. “Аграрний ген” з одного боку заважав модернізації (консервативний селянин не любив змін), а з іншого боку був причиною бажання отримувати вигоду з цих родючих земель і тих, хто на них мешкає. Звісно, варто зазначити, що генні взаємодії мали набагато “тонший” характер. Зокрема, на реформу православ’я мав величезний вплив і католицизм, і період реформації у Західній Європі. Так, братські школи стали відповіддю на заснування єзуїтських колегій на українських землях і фактично копіювали єзуїтську освітню програму. Уніатська Церква сприймалась вороже козацьким православ’ям, але саме Греко-католицька церква стала опорою українства на західноукраїнських землях. Егалітарна культура (“ген рівності і свободи”) стосувався спочатку княжої еліти, далі лише певного класу (лицарів або шляхти, якою і намагалися стати козаки), а лише потім перекочував до української нації: “Тарас Шевченко змінив стару козацьку (станову) модель нації на нову, революційно-французьку”. Поняття ж “української нації” дискутабельне і сьогодні. Також важливо розуміти, що всі ці “генні мутації” відбувалися на тлі глобальних світових процесів: таки, як перехід від феодалізму до модерних держав, релігійні трансформації у Європі, перехід світу у глобальний формат (відкриття Америки), поступове переважання християнського світу над мусульманським. І у цих процесах українські землі, а також люди, що їх населяли, були нерідко не лише спостерігачами чи учасниками, а нерідко і вирішальним фактором. Тому годі зводити невдачу створення модерної Української держави у XVII–XVIII ст. лише до “генних дефектів” – ми нерідко опинялись у настільки безнадійній конфігурації, що сьогоднішнє існування України можна сміливо назвати чудом.

У кожному разі, народження української держави відклалося на понад два століття. Разом із проблемами, котрі несли за собою вищеописані гени, саме вони стали передумовою формованого у козацьку добу образу народної утопії “України як вільного краю, де немає соціальних і національних гнобителів”. За наступні два століття, так би мовити, “внутрішньоутробного розвитку” цей міф був оспіваний і описаний зусиллями поетів і істориків.

Справжнім акушером Української держави можна назвати історика Михайла Грушевського, а роком народження 1914-й, оскільки Перша світова війна почалась як війна імперій і монархій, а закінчилась війною націй і республік, посеред яких була і Українська. Правда, новонародженій країні не судилося прожити довго незалежною. Дались взнаки і “спадкові хвороби”, і “хвороби росту”, і “умови народження”.

Зі спадкових хвороб “ген свободи” і “ген землі” гарно звучав у народному міфі й навіть мав відображення у правовій основі УНР, котра була і ліберальною, і соціальною державою. Але, з іншого боку, цей же “ген” тримав селян при власному клаптику землі, а не спонукав їх масово братися за зброю, аби боронити спільну країну, бо ж “хто врожай збиратиме?” “Релігійний ген” теж дався взнаки у вигляді консерватизму і тотальної неграмотності населення, адже, на відміну від протестантів, православні, як і греко-католики, не мусили вміти читати, їм було достатньо “ходити до церкви” і “вірити у Бога”. Тому доносити якісь модерні ідеї, як-от національну ідею чи ідею соціальної рівності, малоосвіченим громадянам вкрай проблематично. Консервативні ж налаштування українського села ще більше ускладнювали ситуацію, породжуючи недовіру до всього нового. Натомість прості гасла більшовиків “Геть війну” та “Землю селянам”, якщо і не призводили до масової підтримки більшовиків, то і не спонукали до активного спротиву.

Новонароджена країна страждала на такі “хвороби росту”, як відсутність державних інституцій, відсутність консолідованої національної еліти і відсутність досвіду у державних справах. Михайло Грушевський, будучи чудовим акушером, виявився нікудишнім неонатологом. Проте годі спихати всю провину лише на пана Грушевського, бо від нього персонально не так багато залежало. У час, коли молодій українській державі була потрібна реанімація у вигляді національного консенсусу з ключового питання – бути чи не бути єдиній українській державі, тотальної мобілізації громадян і негайної модернізації країни, тодішні консиліуми еліт більше були схожі не на наради фахових лікарів, а на пари першокурсників медичного університету: коли один намагається вразити всіх, пропонуючи радикально нові методи лікування, інший наполягає на консервативній терапії, а третій хизується знанням “гомеопатії”. Усе би нічого, якби консиліум не обговорював реанімаційного пацієнта, якби ситуація відбувалась не в умовах світового безумства і загибелі великих імперій (багатих пацієнтів), а у сусідніх палатах не очікували досвідчені трансплантологи в образі лідерів агонізуючих імперій, котрим для виживання власних пацієнтів конче потрібні були органи пацієнта. У кінцевому рахунку консиліум закінчився різаниною між учасниками консиліуму, доля пацієнта сумновідома. Лише чудом можна назвати те, що пацієнт не загинув. Точніше, як незалежна держава, пацієнт, стікаючи кров’ю все XX століття, впав у кому, в підсвідомості тримаючи ідею незалежної України.

Важкі анемії від цих крововтрат (втрачала країна перш за все тих, хто був співчутливішим, активнішим, довірливішим) не минули безслідно і проявляються сьогодні апатією, пасивністю і недовірою.

Відсутність власних речей (приватної власності) зробили нас толерантними до злодійства: “не вкрадеш – не проживеш”. Що сьогодні проявляється у рейдерських захопленнях, аферах і інших економічних злочинах на всіх рівнях – від Офісу Президента до ради невеликої тергромади.

Недоїдання і голодомори нищили внутрішню солідарність, яка була ключовою для “гену села”. Наслідок, знову ж, – тотальна недовіра і до ближнього, і до держави.

Але пацієнт вижив і у 1991 році встав на ноги як незалежна держава.

“Хвороби росту” нікуди не ділись, проте державні інституції, хоч і з надзусиллями і недолуго, проте виконували роботу життєзабезпечення держави. Національні еліти складно було назвати консолідованими, їх навіть складно було назвати “національною елітою”, проте вони мали досвід у державних справах. Але найголовнішим було те, що нещодавно народжена, точніше відроджена незалежна держава мала одне, але ключове усвідомлення – що вона Є! Саме так відповідали громадяни – і на референдумі у грудні 1991-го, і в усі роки опісля більшість громадян України при опитуваннях відповідали, що вони підтримують незалежність України. Подібно до декартівського “Я є, я існую; це напевне”, тема незалежної Української Держави є не дискусією, а даністю, з якої починаються будь-які інші дискусії.

Декілька критичних моментів у новітній українській історії також підтвердили, що Україна є ще й демократичною країною. Підтвердженням цьому є безболісна передача влади у 1994 році, недопущення фальшування виборів 2004 року і вдалий спротив спробі Януковича встановити диктатуру. Свій тест на дорослість Україна остаточно склала у 2014 році, коли відбилася від озброєного маніяка. Варто відзначити, що консиліум у 2014-му відбувався геть за інших обставин, ніж сотнею роками раніше. У вітчизняних лікарів хоч і трусились руки, але вони не влаштовували колотнечі між собою, міжнародні консультанти намагалися втихомирити маніяка і навіть посильно допомагали десь порадою, а десь і медикаментами, а найголовніше – сам пацієнт уже був нехай і кволим та знесиленим, але злим і вмотивованим. Імовірно, було це тому, що і пацієнт, і лікарі, і міжнародні консультанти чітко виходили з розуміння, що Україна – незалежна держава, на яку напав озброєний маніяк.

Проте здати тест на дорослість ще не означає одужати. Бо з хворобами можна жити роками, та так і не наважитися на неприємне лікування. А цим неприємним лікуванням є перш за все побудова сталих інституцій, котрі забезпечуватимуть рівні правила для всіх. Іншими словами, громадянам потрібно прийняти те, що у разі порушення закону кожен невідворотно отримає покарання незалежно від свого соціального і матеріального статусу. Повертаючись до “генів”, котрі зробили нас такими, якими ми є, і тих причини, котрі призвели до наших сьогоднішніх хвороб, маємо ще й дещо інше.

Важкі анемії від крововтрат навчили нас цінувати життя і тих, хто це життя за країну віддав. Сьогодні десятки тисяч українців зі зброєю в руках захищають країну на сході, мільйони ж підтримують їх як волонтери чи як громадяни, що справно платять податки.

Рейдерські захоплення, афери й економічні злочини відбуваються, але вже не сприймаються громадянами як даність, а сприймаються як “зрада” – і призводять до електоральних наслідків для “зрадників”. Тому в Україні нещодавно відбулася чергова зміна еліт. Правда, за декілька років “нової еліти” громадяни знову – прогнозовано – отримали геть не ті результати, на котрі очікували. Проте великої біди у тому, вочевидь, немає: адже, з одного боку, це був промовистий жест для колишніх політиків – а з іншого то була чергова наука для виборця, що спонукатиме уважніше ставитися до свого вибору. Зрештою, сьогоднішні електоральні настрої не залишають сумніву, що невдовзі “еліти” оновлюватимуться знову. Питання лише у тім, аби було на кого їх змінювати.

Недоїдання і голодомори, що нищили внутрішню солідарність у XX ст., в історії незалежної України обернулися зворотнім ефектом. Коли взимку 2013–2014 у Києві стояв Майдан, кияни годували протестувальників гарячою їжею, промовляючи “оце поїжте, поки не вистигло”, а гарячий майданівський чай, розлитий невтомними волонтерами, зігрівав у найлютіші морози, канапки з українським салом, котре привозили з усієї країни, були смачніші за ресторанні делікатеси, бо були від геть незнайомих, але солідарних з вимогами протестувальників громадян.

Сьогодні вже не потрібно народжувати, чи відроджувати, чи створювати країну – бо вона є. Сьогодні потрібно її лікувати від вроджених і набутих хвороб і робити профілактику виникнення нових. Хороша новина у тому, що в нас дуже непоганий генетичний набір, просто варто додати трішки генної інженерії. Так до нашої свободи варто додати “ген відповідальності”, до “гену віри” додати науки і освіти, до “гену землі” додати новітніх технологій вторинної і третинної переробки продукції, а також урбанізуватись і більше уваги приділяти сервісній економіці. Хронічні ж апатію, пасивність і недовіру ми зможемо подолати лише груповими і персональними психотерапіями вдома, на вулиці і на роботі у вигляді простих, але постійних зусиль по цікавості до того, що відбувається навколо вас, по намаганню зробити світ навколо трішечки кращим і по спробах довіряти собі і ближнім.

Підсумовуючи, скажу, що пацієнт під назвою Україна навчився виживати у кризи – більше того, ми стали чемпіонами з виживання. Тепер варто дорослішати і ставати чемпіонами зі сталого розвитку.