Заключна частина “Жмура” – то будуть мої висновки, рекомендації, а також деякі філософські рефлексії щодо пережитого.
Оскільки текст оприлюднюється через рік після тих подій, ви не зустрінете у тексті ні про FPV дрони, без яких зараз годі уявити війну, а тоді вони були лише експериментальним засобом, ані мої роздуми, як командира роти “Гонор”, оскільки командувати ротою я почав нещодавно. Усе ж інше не те, що не втратило актуальності, а навпаки, було підтверджено веденням бойових дій впродовж 2023 року.
старший лейтенант ЗСУ, командир роти “Гонор” батальйону “Вовки Да Вінчі” імені Дмитра Коцюбайла
Почну з практичного боку справи, оскільки, на мою думку, нам іще воювати і воювати, а отриманий такою ціною досвід може і мусить бути використаним, насамперед для того, аби ми не платили таку непомірну ціну – ціну життів наших побратимів.
Отож висновки
Перший і найголовніший висновок стосується людей, конкретних особистостей, котрі і роблять ведення бойових дій або сучасним і професійним, або архаїчним і недолугим.
Почну з пересічного піхотинця, яким себе і вважаю. Моє офіцерське звання тут не грає жодної ролі, бо переважно виконую функції солдата-піхотинця: або санітара-стрільця, або оператора БПЛА, або піхотинця, що тримає чи штурмує позицію. Основний висновок тут такий: не чекай від ЗСУ розв’язання своїх проблем, бо ти і є ЗСУ!
Що я зрозумів за більш ніж рік служби у війську – то це те, що армія не заважає мені робити корисні для справи речі. Хочеш – на оператора БПЛА навчайся, а хочеш – збирай донати на БПЛА. Іншими словами, умієш літати – літай; не умієш, але хочеш – учись; хочеш, але нема на чому – знайди дрон, навчись і літай. Це ж стосується умов проживання, харчування, догляду за власним здоров’ям. У нашому взводі немає няньок – якщо, звісно, не брати до уваги Таріка (командир нашого відділення, та ще й фактично заступник командира взводу), котрий носиться з нами як з дітьми, і мене, який тих дітей час до часу лікує. Тільки наші з Таріком можливості по догляду за такою кількістю “дітей” сильно обмежені. Тобто якщо до мене звернеться боєць з болячкою, я йому допоможу, а не звернеться – то хворітиме і тихо страждатиме, бо йому ця проблема “не на часі”. Тобто рекомендація наступна: допоможи собі сам, а за можливості ще й ближньому.
Аналізуючи роль командира, я бачу пряму залежність між включеністю командира в процес ведення бойових дій його підрозділом і результатом цих самих дій. Якщо командир веде за собою, а не лише дає наказ, якщо командир зі своїм підрозділом і на етапі планування, і на етапі проведення операції – то і сама операція має більші шанси на успіх, і втрати серед особового складу мінімальні. Більше того, це стосується і командира взводу, і командира батальйону, просто в кожного командира свій ступінь включеності і своя роль у процесі. Тоді як взводний присутній безпосередньо на позиції під час бойових дій, ротний, а нерідко і комбат, особисто їздять на рекогносцировку, й аж потім туди заходить група. Коли відбувається штурм чи утримання зайнятих позицій, то командири всіх рангів мають бути включені у процес за допомогою засобів зв’язку в режимі реального часу. Іншими словами, командири всіх рангів разом із командирами сусідніх підрозділів у ідеалі знаходяться в одному комунікаційному чаті (а часто й не одному), щоби мати змогу безпосередньо впливати на ведення бойових дій. Важливо також зазначити, що командири повинні мати максимальну обізнаність із тим, що відбувається на полі бою, і максимальну координацію з усіма, кого стосується ведення бою на даній ділянці. Іншими словами, командир має все бачити (переважно через БПЛА), чути (від підлеглих) і мати зв’язок з усіма тими, хто може бути корисний у бою (арта, розвідка, сусідні підрозділи тощо). Це ж стосується і включеності командира в процес пошуку мавіків, авто, старлінків й усього решту, що потрібно для сучасного ведення війни. Хто, як не командир, може дістати якийсь потрібний папір зі штабу чи віднайти кулемет, що потрібен для турелі. Ну, і безпосередньо на місці ведення бою командир має якесь метафізичне значення: його упевненість передається навіть деморалізованим бійцям і навпаки – деморалізований командир може стати катастрофічним фактором для підлеглих. Тому практика брати командування на себе цілком виправдана за тої лише умови, що командування бере навчена людина. З цієї причини правило в нас таке: ми або воюємо, або тренуємось. При цьому тренуємось виконувати різні ролі: від командира групи до медика групи чи оператора БПЛА. Іншими словами, сучасний піхотинець має бути універсальним солдатом, аби члени групи були взаємозамінними і взаємодоповнюючими.
Продовжу висновки щодо людського фактора власне колективом. Мені з колективом сильно поталанило, але ж і везіння має людський вимір. Я би сказав так: нам поталанило одне з одним, бо колектив – то і всі разом, і кожен як незмінна його одиниця. Іншими словами, колектив реагуватиме на вас як дзеркало – якщо ви випромінюватимете бажання бути корисним для спільної справи, то і спільнота ставитиметься до вас із максимальною повагою та підтримкою. Зрештою, виходити треба з того, що найкращі люди – то оті, з якими тобі належить пройти найскладніші випробовування у житті, і є тільки оці люди навколо тебе. Тож будь для них найкращим побратимом – і шанси, що колектив відплатить тобі тим самим, куди вищі, аніж якщо ти поводитимешся як мудак.
Завершу ж висновки щодо людського фактору людьми, котрі навколо твоєї війни. Це рідні, друзі, волонтери – шваґро, зрештою)). Це не просто люди, заради яких ви воюєте, – це люди, котрі допомагають вам у веденні війни. Допомагають від щоденного “як справи?” до смаколиків, шкарпеток, термобілизни, дронів, старлінків, авто і турелей на рухомій платформі. Наша неймовірна здатність створювати горизонтальні мережі – то запорука успіху в цій війні.
Другим, що б я виділив, буде фактор технічний. Підрозділ має працювати як єдине ціле. Якщо це вдається на рівні взводу – то це потужно. Якщо ж це вдається на рівні батальйону – то це потужність, помножена на два порядки (перший порядок - употужнення на рівні роти, наступний порядок – употужнення на рівні батальйону). Якщо ж у вас взаємодія між батальйонами або й між бригадами, тоді вітаю: ви – топові ЗСУ. Уся ця взаємодія можлива лише за наявності високотехнологічних засобів. Хороша новина в тому, що переважна більшість цих високотехнологічних засобів – то цивільні штуки, котрі можна придбати особисто або які можуть придбати волонтери: кажу про засоби спостереження, зв’язку і транспортування. Тоді як ворог нав’язує нам жорсткий розмін живої сили на живу силу, практикуючи “м’ясні штурми”, ми мусимо берегти найцінніше, що у нас є у цій війні, – людський ресурс.
Далі я дещо деталізую людські й технічні фактори, виходячи із конкретних цілей, які потрібно досягнути.
Ціль перша – мінімізувати власні втрати.
Найбільше втрат ми зазнаємо від артилерійського вогню. Причини виведення з ладу піхотинця – те, що противник знає, де піхота, і завдає туди вогневе ураження. Ушкодження, яких найчастіше зазнають бійці, – це контузія, вслід ідуть осколкові поранення.
Практичні рекомендації.
– перевага в небі. Перше, що варто забезпечити на передньому краї, – це чисте від ворожих БПЛА небо, натомість тримати під постійним наглядом якомога більшу площу навколо зони ведення бойових дій. Іншими словами, хто краще бачить, той довше живе. Для того, аби мати перевагу в цьому компоненті, мають бути і навчені люди, і необхідні засоби. Мова йде про наявність антидронових засобів і достатньої (з запасом) кількості БПЛА (хоча б одну антидронову пушку й екіпаж БПЛА на відділення). В ідеалі було б знищувати ворожі “крила”, Орлани й ін. Для цього потрібно фіксувати їх у повітрі (маємо відповідні засоби) і знищувати (тут потрібно доступне ППО на рівні роти або, хоча б, батальйону з відповідними засобами ведення вогню).
– екіпа й уважність. Бронік, шолом, навушники – це мінімум, що має бути в кожного. Екіпа має бути одягнута, тому що від навушників у наплечнику користі небагато, а те, що незручно, – то так собі аргумент. Щодо аргументу що “не чутно” – то це уже до якості навушників. Я за свої Peltor віддав більшу частину зарплати стотисячної – і за жодну копійку не жалкую. Іншими словами, не рекомендую економити на навушниках. Маю надію, що якісні активні навушники стануть частиною стандартного забезпечення піхотинця.
Уважність – то коли не ігнорувати правила поводження у зоні високого ризику для життя. Уважність притуплюється або при втомі, або при виникненні ілюзії, що ти “вже норм вояка, і не так уже і страшно те, що ще нещодавно здавалося страшним”. А нерідко воно накладається одне на одне. Звідси наступні пункти:
– маскування. Пам’ятайте - що вас гірше видно, зокрема з дрона, то у вас більше шансів вижити.
– облаштування позицій. Що більше ти окопаний у землю, то менше шансів, що в тебе потрапить осколок. Проте існує ризик, що міна чи снаряд залетить у траншею – тоді ризик загинути навіть окопаним стає неприпустимо високим. Що більше простору над траншеями ми перекриємо брусами, то менша ймовірність, що в траншеї залітатимуть міни. Тут виникає дилема: бо тягати бруси по першій лінії траншей – справа нелегка і доволі небезпечна, а не тягати означає сидіти у траншеї без накриття. Тому варто тягати, але нехай тягають роботи, тобто дистанційно керовані платформи для транспортування (у нас такі вже чотири: дві суто транспортні – і під підвіз майна, і під евакуацію поранених; дві універсальні – і під транспортні задачі, і під турель з кулеметом 7,62).
Було б чудово, якби в структурі взводу було інженерне відділення. Ці люди б відповідали за процес облаштування позицій. Не виконували, а власне відповідали. Тобто вони мали б організовувати процес облаштування позицій від планування до реалізації й перевірки ефективності роботи облаштованого. Іншими словами, ці люди організовують взвод облаштувати позиції. На них усе – від лопати, скоб і брусів до логістики і встановлення. На «Жмурі» у нас було всього чотири бліндажі. Від першого, того, що був при дорозі, нам довелося досить швидко відмовитись, оскільки ворог гатив саме по цьому відрізку дороги, і нам нерідко прилітало прямо у траншею, що вела в бліндаж. При одному з таких попадань загинув Аладін і троє пацанів отримали поранення. На три бліндажі, що у нас залишилися, противник вивалив тонни заліза. Він знав, що коли не бачить нас у полі, то ми в тих трьох бліндажах. Якби бліндажів було десять, то і вороже залізо б розподілялось на десять бліндажів, а не на три. Шансів для нас залишитися неушкодженими було б утричі більше.
– не пересуватися щільними групами і не накопичуватись. У ворога теж є очі в небі, і будь-яке скупчення живої сили чи не замаскована техніка – то бажана для противника ціль. Якщо ж ви сам чи вас двоє – то, ймовірно, їм буде шкода на вас міни чи снаряду.
– програма-максимум – забрати піхотинця з небезпечної зони. Для цього треба використовувати турелі для дистанційного ведення вогню. Сьогодні у нас таких турелей п’ять під кулемет калібром 7,62. Стаціонарна турель, як і будь-яка стаціонарна ціль, є доволі вразливою для вогневих засобів супротивника. Тому ми замовили платформи для того, щоб зробити турелі мобільними. Зараз у підрозділі вже дві такі платформи. Таким чином ми зможемо використовувати турелі й для оборони позицій, і у розвідці, і в штурмових діях.
– обмін інформацією. Командир взводу, що перебуває на позиції, має постійний зв’язок з командиром роти. Командир роти має максимально можливу ситуаційну обізнаність і від БПЛА, і від інших підрозділів, він у постійному контакті з тими, хто потрібен у даній бойовій ситуації (від артилеристів до командирів власних або дружніх підрозділів).
– евакуація. Ми маємо величезну моральну перевагу над супротивником, оскільки своїх виносимо – і поранених, і загиблих. Ворог же нерідко кидає своїх солдат напризволяще. Звісно, що усвідомлення того, що тебе не кинуть ані живого, ані загиблого, добре мотивує. Але є у цієї чесноти і зворотній бік. Виносячи пораненого, група з чотирьох людей з ношами дуже вразлива для ворожої артилерії. Так, під час крайньої евакуації у нас при евакуації пораненого постраждала спочатку група тих, котрі евакуйовували, а потім були поранені й ті, котрі пішли евакуйовувати евакуаційну групу. Так, власне, я і потрапив у лікарню і маю трохи вільного часу, аби писати ці рядки. Отож, поранених мають евакуйовувати роботи – дистанційно керовані платформи, які, як я уже писав вище, у нас є.
Ціль друга – максимізувати втрати ворога.
Найбільше втрат ми завдаємо ворогу артилерійським вогнем, особливо під час його впертих, нерідко фронтальних атак на наші позиції.
– перевага в небі. Що далі ми проглядаємо ворожу територію, то більше у нас цілей для ураження. Відслідкувавши шляхи логістики ворога, ми не вишукуємо супротивника по посадках – ми відстежуємо його пересування, завчасно розуміючи, де і в який час супротивник діятиме. Мова і про денну частину доби, і про ніч – тому БПЛА з тепловізорами мають бути на рівні відділення. Нерідко є потреба в безперебійному спостереженню лінії зіткнення – тоді, за наявності бодай одного екіпажу операторів БПЛА на відділення, легко налагодити безперервне спостереження з дрона в інтересах взводу.
– передача інформації. Що швидше інформація від БПЛА потрапить до артилериста, то швидше арта відпрацює по противнику. Бажано зменшувати шлях сигналу від виявлення до пострілу до прямої комунікації оператора БПЛА й артилериста – у присутності, звісно ж, командира (чи, точніше, командирів). Іншими словами, все має відбуватися максимально швидко і максимально злагоджено: “помітив і одразу знищив”.
– засоби ураження. Що більше засобів ураження й умілих операторів тих засобів, то більша кількість знищених ворогів. Основними засобами ураження залишається артилерія. Ідея у тім, аби та артилерія була якомога ближче до засобів виявлення противника. Іншими словами, якщо у вас і оператор БПЛА, і артилерія на рівні роти – то, виходячи на позиції взводом, можна бути впевненим, що взвод не залишиться без артприкриття незалежно від того, як піде взаємодія на рівні батальйону. Звісно ж, в ідеалі, має синхронно працювати арта і ротного, і батальйонного рівнів, доповнюючи одне одного. Окрім арти, варто опановувати всі доступні засоби ураження: від протитанкових гранатометів до дронів-камікадзе, від підствольних гранатометів до кулеметів і АГС на турелях. Знову ж, що більшим арсеналом засобів сумарно володіють члени групи, то більше засобів ураження з’являтиметься у вашому підрозділі. З власного досвіду можу зауважити, що чим більше попит підрозділу на засоби ведення вогню, тим більше тих засобів з’являються у підрозділі – звісно ж, за найактивнішої участі у процесі пошуку цих самих засобів командного складу.
Усе описане вище було б немислимим без участі небайдужих громадян: волонтерів, інженерів-винахідників, тих, хто донатять із останніх залишків. За це вам величезна дяка і низький уклін.
На останок залишу декілька філософських роздумів навколо історії на «Жмурі».
На війні досить часто задумуєшся над тим, що смертний, і над тим, що людина – то дещо більше, ніж просто смертне створіння. Я оце собі так думаю, що були б ми тільки смертними створіннями, котрі за будь-яких умов хочуть вижити, то вочевидь не робили б дії, які суперечать базовому інстинкту – інстинкту самозбереження. Вочевидь, мною рухають ідеї, що сильніші за бажання вижити будь-якою ціною. Оце я собі й рефлексую, а що ж воно за ідеї. Ідея перша – то ідея справедливості: несправедливо, коли право сили переважає над правом вибору. Звідси наступна ідея – ідея свободи: бо невільна людина не може жити гідне життя. А звідси і третя ідея – ідея гідності. Я писав про це у своїх попередніх есе, тому не повторюватимусь, а дам краще посилання на свої тогочасні роздуми. Додам лише, що пишучи ті рядки до 30-річчя Незалежності, я наївно думав, що “найважче позаду, найцікавіше попереду”. Ну що ж, найважче зараз, а далі, ймовірно, буде ще важче – але це не змінить того, що я і сьогодні підпишусь під кожним написаним тоді словом.
Паралельно з роздумами щодо втрати життя власного, періодично задумуюсь стосовно відбирання життя у тих, хто прийшов забирати моє. Звісно, про якісь докори сумління не йдеться, адже я захищаю себе і тих, хто у мене за спиною. Проте сам факт того, що вбивство людей (нехай навіть і тих, що прийшли вбити мене) приносить задоволення, став для мене неприємним відкриттям. Ну, тобто як неприємним? Звісно ж, у моїй ціннісній системі координат я не лише можу, а й мушу захищати власну країну в разі нападу сусідньої. Тим більше, що сусідня країна підтверджує найгірші очікування щодо нелюдського поводження по відношенню до українців. Проте сам факт усвідомлення того, що вбивство приносить задоволення (дофамінову ейфорію), мене збентежив. Припускаю, гормонально це можна пояснити тим, що саме дофамін є попередником норадреналіну й адреналіну, а вбивати мені ворогів доводилось у доволі стресових ситуаціях. Отже можна зробити висновок, що коли ти в стресовій ситуації ще й знищив причину свого стресу, то радості не буде меж. Воно то так, але ж чому тоді я не мрію про те, аби вбивати росіян до глибокої старості, а мрію про те, аби вони забрались з усіх окупованих територій і мені не довелося більше їх знищувати? Як кажуть учені приматологи, коли найближчі родичі людини шимпанзе ворогують, то більша група повністю винищує меншу за чисельністю групу. Вочевидь, не рефлексуючи, що цього краще було б не робити. А чому б їм на це рефлексувати? Ну, є інстинкт боротьби за територію – от згідно з інстинктом знищив ворожу групу, то й отримуй собі заслужену дофамінову винагороду. Але ж я би не хотів такої винагороди, якби не мусив захищати своє життя. Тобто моє усвідомлене бажання – перемогти у цій війні, у тому числі й для того, аби не потрібно було більше вбивати, незважаючи на те, що вбивство приносить дофамінову радість. То, може, десь тут і схована та невидима грань між приматом і людиною – коли те, що приносить тобі тваринне задоволення, може бути відрефлексоване твоїм людським розумом і волею, сильнішою за задоволення.
Завершити б хотів свої роздуми думками щодо філософії соціальної. Я про те, що багато думав над тим, а що є наше суспільство і яка моя роль у ньому. Наше суспільство, як на мене – республіка, тобто влада належить народу, народ же не належить нікому, бо він і є суверен. Народ – він же суверен і він же суверенний. Більше того, кожен з отого народу є частинкою суверена. Іншими словами, ми самі собі начальники, а точніше - самі собі господарі. І на кожному співгосподарі лежить частка відповідальності за спільного суверена. У Григорія Савича Сковороди є концепція під назвою «нерівна рівність», у якій він зобразив ідеал співіснування людства. Філософ узяв за центральний символ фонтан, з якого наповнюються різні за місткістю посудини. Кожна людина відрізняється від інших своєю внутрішньою природою, проте має достатні передумови для того, щоб реалізуватися в житті – тобто наповнитися водою. Цю можливість забезпечує Бог як «фонтан рівності». Так-от, моя метафора описувала б отой центральний символ фонтан, лише не з нього наповнюються посудини, а він наповнюється посудинами. Фонтан той – то наша перемога, а посудини – то спроможності наповнити той фонтан. Чиясь посудина – то спроможність тримати у руках зброю, чиясь – волонтерити на зброю, а чиясь – задонейтити на зброю гроші. Не так важливо, якого об’єму твоя посудина – значно важливіший сумарний об’єм посудин. Очевидно, що більше посудин, то і фонтан повніший – а за законом сполучених посудин, чим фонтан повніший, тим нам усім від того краще. На сьому уклінно дякую всім і кожному за кожну переможну краплю у тому фонтані!
12.03.2024