8 серпня 2023 року я виїхав на своє крайнє бойове завдання. Ситуація на ділянці відповідальності нашого батальйону була вкрай складною вже давно. Про такі співвідношення втрат, як під Бахмутом (13:1 на нашу користь, про що я детальніше описував у “Жмурі”), годі було і мріяти. Наша технічна перевага над ворогом перетворилася фактично у перевагу ворога над нами. Над нашими головами без упину висіли ворожі БПЛА, котрі не лише фіксували наші переміщення і коригували ворожу артилерію, а й постійно скидали на нас ручні гранати і гранати, заряджені їдким димом, що створював пекельні умови на наших оборонних позиціях. Бували випадки, коли люди виходили з укриття, бо несила було витримати, і потрапляли під вогонь ворога.
старший лейтенант ЗСУ, командир роти “Гонор” батальйону “Вовки Да Вінчі” імені Дмитра Коцюбайла
Ми втрачали бійців і поступово відкочувалися на попередньо підготовлені позиції. Ворог однаково зазнавав більших втрат, ніж ми, але йому вдавалося просування уперед. У якийсь момент суміжний з нами підрозділ був змушений покинути передову позицію, яку швидко зайняв противник. У наших позиціях фактично утворився пролом, через який ворог міг відрізати дві наші роти – для цього йому просто треба було рухатися далі посадкою.
Розв’язання цієї проблеми було очевидним – закріпитися на шляху руху противника. Але по ходу ймовірного руху ворога не було жодної позиції, де б ми могли це зробити. Тобто не було не те що бліндажа, а навіть окопу, де можна було б заховатися від ворожих обстрілів. Більше того, особливо й виходити було нікому – на той час у нас залишилося відсотків 20 особового складу, та й ті переважно тилових професій.
На війні бувають такі ситуації, коли поставлене завдання з точки зору реалізації практично неможливе, але необхідно розв’язати проблему, тому ти мусиш спробувати його виконати. На подібні спроби не можеш просто відправити людей, а лише спробувати повести їх за собою. Чому я наголошую на слові “спробувати” – бо змусити бійця всупереч його волі немає ні можливості, ні потреби. Можливості немає, бо я не готовий принижувати людську гідність навіть за крайньої бойової необхідності. Потреби ж немає, бо я не хотів би бути на ризикованій авантюрі поруч з бійцями, яких затягнув туди силою – адже така людина може зламатись у найбільш невідповідний момент. Іншими словами, поїхали на цю ризиковану авантюру четверо досвідчених бійців (Кліщ, Сало, Торнадо і я), решта ж були або малодосвідченими, або займалися на війні іншими задачами: механіки, повари тощо.
Отакою строкатою командою ми мали в нічний час закріпитися в посадці й перешкодити ворогу, адже його просування ставило під ризик оточення дві наші роти. Закріпитися – то означає викопати яму і накрити її брусами. Лопати і бруси ми мали, а от часу на підготовку позицій не було. Річ у тім, що діло було влітку, коли світає годинка четверта, а підготовка до термінового виїзду зайняла якраз стільки часу, що до позицій ми під'їхали о пів четвертої. Поки вивантажилася, поки розібралися, хто і де готуватиме позиції, вже розвиднілось і ворожі мавіки зафіксували нашу групу. Тобто ми не встигли не те що перекритися брусами – ми навіть викопати яму не встигли. Ба більше – ми навіть не почали, за великим рахунком, окопуватись. Те, що встиг накопати я, було ямкою сантиметрів 30 завглибшки, адже копати доводилося лежачи, в повній бойовій екіпі – та ще й так, аби тебе не помітив ворожий дрон, що постійно висів над нами. Далі по нас почали працювати міномети – найімовірніше, то були “Васильки” 82-го калібру. Ця гадина стріляє чотирма мінами поспіль, відповідно і ризик ураження вищий. Після декількох залпів у нас з’явилися перші поранені. Кліщ окликнув мене у рацію і попросив їх оглянути. Мінометний обстріл не припинявся. Поки я добрався до групи з пораненими, там уже був перший загиблий. Торнадо. Сміливий хлопець, який ще недавно здивував усіх нас на своєму першому бойовому виході, коли потрапив у стрілецький бій і зумів відбити декілька ворожих атак. Уважний читач міг би помітити, що Торнадо в переліку тих, хто виходили на це завдання, був серед досвідчених. Просто на війні досвід здобувається доволі швидко: ти або адаптуєшся до війни і всього, що з нею пов’язано, або ні. Торнадо адаптувався дуже швидко.
Тіло Торнадо було фактично розірвано навпіл. Ймовірно, одна з мін попала прямо в нього. В інших трьох бійців поранення різного ступеня важкості. Ара був важким, із двома турнікетами – на руці й нозі. Він був у свідомості, переляканий, але не істерив. У другого – пана, якого я бачив уперше, – легке поранення в руку, на ній теж вже був турнікет. Гриць мав легкі поранення, що не потребували джгута – це власне він і попіклувався про Арі та того незнайомого мені чоловіка. Я перевірив турнікети, похвалив Гриця за чудову роботу, і ми почали готуватись до евакуації. План був такий: коли під’їжджає броня, Гриць опікується незнайомим мені бійцем, я ж волочу Ару до броні, а вони мені допомагають його туди закинути. Проблема в тім, що над нами постійно висів ворожий дрон, тож провести евакуацію непомітно для противника було майже нереально. Окрім того, потрібно було евакуювати й інших бійців, що були ще ближче до ворожих позицій, тобто попереду нас. У цій групі на цей час уже було декілька поранених – це я зрозумів із перемовин, які чув у рацію.
Як тільки повз нас проїхала броньована “Росомаха”, аби евакуйовувати передню групу, ми приготувалися. Вийти з посадки треба було відразу після того, як на броню загрузяться поранені побратими з першої групи. Ми вчотирьох вийшли з посадки: Гриць допомагав пораненому пану, я волочив під руку Ару, притримуючи його за пояс. Нашому зору відкрилась інфернальна картина: у напрямку до нас на великій швидкості неслася “Росомаха”, навколо якої здіймалися дим і пилюка від вибухів – і, не знижуючи швидкості, буквально пролетіла далі. “Куди ж ти”, – закричав я у розпачі. Буквально одразу почало прилітати по нас. Ми попадали на землю. Я вже не бачив ні Гриця, ні іншого нашого побратима – бачив лише Ару, який лежав поруч непритомний. Основне тепер було заповзти в посадку, аби нас не так чітко розпізнавав дрон. Беру Ару за лямку броніка і волочу. Заповзли в посадку – розриви не припиняються, падає десь геть поруч. Відчуваю різкий біль у правій нозі в районі коліна – все зрозуміло, я 300, нога мінус, сам тепер не виберусь, а ще Ара поруч без свідомості. Затягую його глибше у посадку, де густіше листя над головою. Залягаємо вдвох у місця нещодавніх розривів від мін – захист так собі, адже 82 мм міни роблять неглибокі ями, тому ефект скоріше психологічний. Накидаю собі турнікет, затягую так, що нога перестає боліти в районі коліна, бо біль від накладання джгута перебиває біль від поранення. Правильно наклав, думаю собі. Оглядаюсь. Біля мене з одного боку розірване тіло Торнадо, з іншого боку – Ара, який періодично опритомнює, вимовляє “Ябчаааанка” і відключається. Кажу йому “виберемось”, хоча сам особливо в це не вірю. Бачу Гриця – він встиг заповзти у посадку. А от нашого незнайомого мені побратима міна настигла фактично у крайніх кущах посадки, він не ворушився і не відповідав на оклики, а добратися до нього з перебитою ногою було практично нереально. Розумію, що попереду нас немає нікого, окрім ворогів, і якщо вони зараз атакуватимуть, то в нашої трійки шансів відбитися фактично жодних. Мені починає вчуватися якесь шарудіння, що хтось прямує у наш бік. Пересмикую затвор з дурнуватими думками про останній бій.
Далі відбулося те, що можна би було назвати панічною атакою (я не психіатр, тому тут не претендуватиму на експертність, лише опишу, як я цей стан запам’ятав). Я практично чув голос у своїй голові: “Тікай, тікай звідси, повзи, ти можеш повзти по посадці до села”. Ого, думаю, отакого у мене ще не було. Голос не припиняється. Оце, припускаю, мабуть так виглядає панічна атака. Далі починаю з собою відвертий діалог: “Ну і куди, блін, ти відповзеш? Що це змінить? А як бути з Арою і Грицем?” Сесія запитань-відповідей дала очікуваний ефект – голос зник. Чую в рацію Філю:
– Ябчанка, Філі.
– Ябчанка на прийомі.
– Скільки у вас поранених?
– Усі.
– Ти ходити можеш?
– Хіба на ліктях.
– До вас ідуть двоє бійців, що залишилися з першої евакуації, у них антидронова пушка. Тримайтеся, готуємо евакуацію.
Далі чую голос Перуна: “Давіть їх пушкою, а ми ще спуфінг включимо”. Думаю: “Жесть, але з’являються шанси”. Поставив автомат на запобіжник й уже чекаю шарудіння попереду не з тривогою, а з надією: як-не-як, а два боєздатні бійці з антидроновою пушкою – то вже дуже непогано. Коли з-за кущів виринула перша постать, мого ентузіазму поменшало – пан був блідий як крейда і явно не в боєздатному стані. Я звернувся до нього, як завжди роблю в таких випадках: “Усе норм, друже. Все, що тобі потрібно робити, – це приховатись ось під тим кущем і направляти антидронову рушницю на отой звук від дрона, що у нас над головою”, – другого ж я попросив сховатись під сусіднім кущем. Обстріли припинилися – ймовірно, дрон таки перестав нас бачити. Як мені сказали друзі, що спеціалізуються на радіоелектронній боротьбі, ми вдало скомбінували антидронову рушницю і батальйонний РЕБ. Далі треба було спланувати і реалізувати евакуацію. У нас буде до хвилини часу, аби заскочити у броню і почати рух – адже коли ми почнемо евакуацію, то пан, який працює на антидроновій рушниці, припинить це робити, оскільки евакуйовуватиме тих, хто не зможе добратися до броні сам. Отже, за 40–60 секунд (десь стільки треба міномету, щоби навестись) нам потрібно закинути у броню двох неходячих (я й Ара) і трьом заскочити самим. Хлопці спрацювали ідеально – ба, навіть занадто ідеально.
Оскільки в броні лише одне місце для лежачого пораненого, то воно для Ари. Якщо закинути його першим, мені вже місця не буде – а мене потрібно посадити. Я пам’ятав, що у броні є сидяче місце в кінці салону. Тому план був такий: закинути мене у броню, а далі одразу бігти по Ару, я за цей час маю доповзти (на ліктях я ж можу) до кінця салону і потрапити на те саме омріяне місце. Просто я не розрахував, що повзтиму повільніше, ніж хлопці збігають по Ару – тому побратима вони кинули мені на поранену ногу. Я таки виліз на крісло, Ара лежав на підлозі. Як тільки заскочили решта, почали прилітати міни. Зачиняли ми задній люк уже на ходу, я бачив дим від вибухів прямо позаду нас. Це було як у кіно – але от геть не хотілося в нього потрапляти. Наш подальший маршрут супроводжувався ворожим вогнем уже потужнішим – адже по броні стріляють з чогось більшого за 82 калібр, але цього всього я вже не знав і не хотів про це думати. Мене більше турбувало, як би вмостити ногу так, щоби зменшити біль. Ара ненадовго опритомнів. “Їдемо, братику”, – кажу, а сам ще не до кінця можу зібрати думки докупи.
Відчиняються задні двері – бачу Маріка з Ульфів. Фух, думаю: “Це працює”. То я про таку навколонаукову концепцію, котра зоветься транссерфінг реальності – коли ти проєктуєш реальність, фантазуючи, якою би вона була. Я просто оце коли в посадці лежав і панічна атака вже минула, то, очікуючи евакуацію, собі в таку штуку бавився – виображував, якою я хотів би побачити реальність. І виобразив ситуацію, що бачу когось з Ульфів – так зоветься наша медична служба. Бо якщо ти вже потрапив до них, то справи твої набагато кращі.
А далі ревізія рани і зняття турнікета. Яке ж це щастя, коли з тебе знімають турнікет. Далі були лікарні й негайна операція, після якої я написав отаке у своєму фейсбуку й інстаграмі:
“Вчора нас сильно потрепало. Я отримав третє поранення. Це поранення найважче, тобто відновлюватись буду довше, аніж раніше. Тобто у ЗСУ мінус один боєць, точніше, не один (кількість, зі зрозумілих причин, не писатиму) на невизначений термін. Я, як і мої побратими, обов’язково повернемось і воюватимемо до нашої перемоги, але от чи буде ця сама перемога, питання геть не таке однозначне, як декому здається. Зрозумійте правильно, я у перемогу вірю з першого дня повномасштабки, вірю і дію. Бо ж віра без дії – то не більше, ніж самообман. Адже якщо ми будемо лише вірити, але не діятимемо, то ми гарантовано програємо. Я пишу цей пост, аби ви усвідомили оцей маленький нюанс між вірити, що усе буде добре, і діяти, аби було добре. Зрозумійте, рано чи пізно ця війна вас наздожене чи військкоматом і мобілізацією, чи ракетою посеред ночі. А якщо ми, боронь Боже, програємо, то ворог влаштує тут таке пекло, що злочини 20-го століття здаватимуться лише прелюдією до пекла. Просто уявіть, який у них градус ненависті до тих, кого вони за людей не мали і від кого отримують люлєй уже другий рік. Скажу вам більше, навіть відбившись зараз, нам потрібно готуватись до нового нападу ворога, котрий ніколи не змириться з самим фактом існування держави Україна. До чого цей пост – аби ви усвідомили, що іншого виходу, ніж перемогти у цьому протистоянні, у нас просто немає. І боротьба ця триватиме ще довго: місяці, роки, може десятиліття. А ті, хто може тримати зброю в руках, просто закінчуються. Звісно, я зараз оперую не статистикою сумарних наших втрат, бо доступу до останньої немає, я оперую лише тим, що бачу навколо. А бачу я, що ми фізично закінчуємось, стираємось і виходимо з ладу. За ці неповних два роки нас відчутно поменшало. Хтось пішов у вічність воїном, хтось відновлюється і повертається, хтось не може повернутись, бо таки «стерся» фізично чи емоційно. І нам потрібна заміна, заміна і допомога. Якщо можете тримати зброю у руках – мобілізуйтесь, учіться і бийте окупанта. Нижче посилання на анкету нашої роти https://forms.gle/sKcJ8EzqTUeQi91U7. Буде честю зустріти вас у моєму взводі. Я навчу вас усьому, що вмію, а на бойові ви виходитимете поруч зі мною, така уже у нас традиція у батальйоні: командир не просто дає наказ, він виконує наказ поруч зі своїми бійцями. Якщо ж не можете взяти зброю до рук, то дійте у інший спосіб, який наближає нашу перемогу. Волонтерте, донейтіть, знаходьте технічні рішення для війни і перемоги. Як маєте бажання допомогти нашому підрозділу фінансово, кину коментар під постом (гроші підуть на закупівлю турелей і дронів)”.
19.03.2024