Нашого теперішнього «рандеву» з Європою не чекали ні ми, ні Європа. Точніше б сказати, чекали, звісно, але, мабуть, не з таким темпами, розмахом, драматизмом і невідворотністю. З усіх мільйонів наших вимушених переселенців західні кордони нашої держави перетинає різноманітний континґент: і ті, що бували вже там неодноразово, і ті, що приїздили туди раз чи двічі, і ті, що ніколи не виїжджали за межі своїх районів і областей, і ті, що уявляють тамтешні правила й здатні порозумітися з іноземцями, і ті, що з об’єктивних причин Європи в досвіді не мали взагалі.
Кожен із наших переселенців для порозуміння з тим світом застосовує рівно стільки енергії та сил, скільки потрібно для того, аби почуватися там якщо не цілком комфортно, то досить стерпно. Не забуваймо, зрештою, про вимушеність цього великого переселення українців до Європи, а не його добровільний характер. Адже ті, хто хотів виїхати туди або для покращення свого рівня заробітків, або для зміни країни постійного проживання – так звана економічна еміґрація кількох останніх десятиліть, – мали всі шанси зробити це задовго перед повномасштабною війною.
Певна річ, це «рандеву» травматизованих зі здоровим, емоційно врівноваженим і ситим світом часто буває травматичним. Передусім, звісно, через незнання мов і нездатність порозумітися – іноді навіть на елементарні теми. І щастя, що існує Google Translate, і добре, що в кожному смартфоні є Duolingo, і чудово, що нас там зустрічають люди, а не – прости Господи – росіяни. Хоч для порозуміння з останніми на елементарні теми в наших людей не виникло би жодних проблем, їдуть – якщо роблять це добровільно – не до них, а на Захід. До росії можуть тільки вивезти. А коли людину вивозять, вона втрачає останні крихти суб’єктности, стаючи або заручником, або злидарем, або невільником. Її там не врятує нічого: ні добре знання російської в російськомовному середовищі, ні гроші, ні навіть консульство Швейцарії в Москві.
Європа – це той Інший для постсовєтської людини, який поволі й мимоволі стає Своїм. А поки не став, як із рогу достатку на наших людей сиплеться новий життєвий досвід цього Іншого з його фрустраціями та розчаруваннями. І, звісно ж, цей досвід витворює певні враження, що в природний спосіб породжують у кожній людині жагу умовиводів, порівнянь і захисних реакцій.
Зрозуміло, що першою нашого громадянина приймає Європа зручностей. І тут у багатьох людей «відкриваються очі». Бо зненацька з’ясовується, що на рівні побуту Україна має низку плюсів, які забезпечують своєму громадянину щось, що Європа або не дає одразу, або не може дати взагалі внаслідок якихось культурних відмінностей.
Так на старі дріжджі гордости совєтської людини за найкращий і найсправедливіший суспільний лад накладаються наративи сьогоднішнього побутового незадоволення Європою.
Раптом наш громадянин у своєму вимушеному переселенні з’ясовує, що Україна зручностей не така вже й погана, а в деяких аспектах навіть ліпша за Європу. Ну, бо де ще знайдеш такий дешевий міський і міжміський транспорт, як у нас? Ніде. Це аксіома. Метро по вісім гривень за поїздку – найдешевше в Європі без жодних дискусій. А кава! Яка в нас розгалужена система кав’ярень! Кава в нас запашна і повсюдна. Де ще таку знайдеш? Може, в Італії? Не смішіть мене. Вони навіть не знають, що таке флетвайт і раф! Україна у своєму кавовому розвитку перегнала всіх і на довгі десятиліття. Господи, а крамниці у вихідні дні! У нас крамниці працюють у вихідні! Як так можна?! Нічого й не купиш у вихідний. І кнайпу не знайдеш. У Чехії в неділю ввечері й від голоду можна вмерти. І в Австрії. А ще в кількох країнах неможливо влітку нормально пообідати, бо тут сієста на пів дня. Спробуйте знайти ресторан на півдні Франції або в Іспанії обідньої літньої пори, якщо це не «Макдональдс». Послухайте, в них такий повільний інтернет і немає всюди, як у нас, вайфаю. А в нас! У нас інтернет – найдешевший у Європі. І він буквально літає за сім доларів за місяць! А «Дія» з усіма документами у смартфоні! Тут у Європі всі нам заздрять, бо в них такої «Дії» немає і, як їм здається, не буде ніколи!..
Приклади наших плюсів на тлі їхніх мінусів можна множити відповідно до конкретного людського досвіду. Всі ці маленькі аспекти побутового незадоволення Європою зручностей плавно перетікають у незадоволення Європою взагалі. І воно на тлі нашого кандидатства в Євросоюзі неодмінно провокує, своєю чергою, в наших людей сакраментальне питання: «А навіщо нам узагалі Європа, якщо в Україні нам зручніше?»
Такий підхід, підшитий гордістю і квасним патріотизмом, був би милою наївністю, якби не завойовував серця і мізки наших людей, тимчасово позбавлених батьківщини. Підхід, що насправді зводить Європу лише до зручностей, затуляючи нашим людям інше, принциповіше питання: «Чому ж тоді Європа просперує? Чому ж люди прагнуть саме туди, а не звідти?»
А річ у тім, що Європа – це не лише зручності. Ми прагнемо Європи не заради швидкого вайфаю і смачної кави. І навіть не заради тотальної диджиталізації чи роботизації промислових процесів. Це ми можемо забезпечити, як показує практика, собі самі. Ми навіть зуміли без жодного ЄС збудувати струнку систему західних АЗС зі зручними туалетами та борщем і солянкою на перше та котлетою по-київськи на друге, вже не кажучи про Приват24 і «Монобанк».
Нам потрібна Європа цінностей. І наше кандидатство в ЄС – якраз про це, а не про змогу пообідати борщем і котлетою по-київськи о другій дня під палючим сонцем французького півдня. Точніше, нам потрібна Україна, яка живе за європейськими моделями співіснування людей і суспільств. Нам потрібна відсутність корупції, бодай як у них. Нам потрібне незалежне і непідкупне судочинство, якого ми не маємо навіть близько. Нам потрібен тотальний контроль громадськости за виконавчою владою. Нам потрібно, аби кожна інвестиція була надійно захищена. Нам потрібно вступити в загальну євроатлантичну систему безпеки, яка нас назавжди захистить від російських бомб. Нам потрібно побудувати своє життя так, аби рівень дитячої смертности і самогубств наблизилися до європейського. Нам потрібно нарешті прибрати свою країну, роками перетворену на один гігантський смітник. Нам потрібно побудувати незалежну систему медій, які би контролювали владу, а не оприлюднювали відверту «джинсу» й виконували роль вічної прокладки між великим бізнесом і владою.
Нам потрібно нарешті побудувати свою освіту так, аби наша людина бачила відмінність між світом зручностей і світом цінностей. І затямити нарешті просту річ: те, що зручно нам, не конче зручно ще комусь. Що Європи як певної уніформованої сталости не існує. Що в Європі є такі різні країни, як, приміром, Фінляндія і Румунія, Данія і Греція. Але всіх їх об’єднує те, чого ми ще не вміємо або не можемо, але мусимо навчитися. Жити за правилами і законами. Поважати ближнього. Розуміти принципи і дотримуватися їх. Бо жодної альтернативи ЄС або якогось «третього шляху» ми не маємо. Що й недвозначно підтверджує наша війна. Ні, ця війна не за найшвидший у світі вайфай і сучасні кав’ярні на кожному кроці. Вона за свободу і життя за одними правилами для всіх.
28.06.2022