Третього не дано

«Едешь ты, дочка, в санаторий… И запомни: живьем не давайся. Чуть что – бей в морду… Или жалуйся. Потому что самое главное – выжить».*

Колись наприкінці 1980-х, і в 1990 роках, і трохи на початку 2000-х я читав досить багато російської літератури. І класики, і сучасної. Далеко не лише її, певна річ. Десь на початку 2010-х років я її читати перестав узагалі, але добре запам'ятав дві останні прочитані мною російські книжки – "Журавли и карлики" Лєоніда Юзефовича і "Метель" Владіміра Сорокіна. (Про них можна окремо поговорити, але нині є набагато цікавіші заняття.)

Одразу мушу перепросити за цей довгий і нудний запис. Особливо тих з вас, хто обов'язково прийде в коменти і скаже про те, що ось знайшовся ще один мудак, який у важкий для країни час "тягне це гівно в нашу культуру". Я це роблю тільки з однієї причини: ворога треба знати. Ворог програє цю війну – і програє саме з тієї причини, що він про нас нічогісінько не знав. Ні літератури нашої, ні культури, ні історії – ніфіга. Вони весь час самі собі творили різні некомпліментарні й несимпатичні образи українства в дусі своїх звичних імперських практик. І всі ви ці образи знаєте. Зрештою, це зіграло з ними лихий жарт, за що вони вже дуже дорого платять, а заплатять ще дорожче. Вони заплатять сповна. Не одразу, але сповна.

Реальний українець зразка 2022 року виявився для них повним сюрпризом. А ми їх перемагаємо і переможемо, бо добре їх знаємо. Як облуплених. Ми знаємо їхні базові цінності та розуміємо їхні цілі. Ми в мить ока розрізняємо їхні справжні бажання і знаємо, що від них не можна чекати нічого доброго. Але якщо нам здається, що це щось добре, то згодом з'ясовується, що нас ошукали. Ми знаємо, як працюють їхні інстинкти, і дуже добре відчуваємо слабкі місця. Ми вже нарешті навчилися не довіряти нікому з них. Оскільки з часом переконалися, що будь-який прояв чиєїсь довіри вони сприймають як слабкість. І потім безжально і підступно грають цією довірою у чапаєва.

І от саме знання їхньої літератури, як на мене, особисто в моєму житті є ключем до їхньої потьмареної душі.

Недавно мій польський приятель Нікодем Щиґловський розповів, що серед росіян, які на початку їхньої останньої могилізації виїхали до Європи, набуває досить великого поширення певний цікавий поведінковий тренд.

Усе частіше росіяни в Європі вдають українців.

Білоруси теж, але вони мене не цікавлять у цей момент. Бо там трохи інша історія. Цікавлять росіяни.

Якщо добряче вдуматися, то відбувається дещо унікальне. Ви колись спостерігали, як титульний народ імперської метрополії десь у третій країні вдає представника поневоленого тобою століттями народу? Я – ні. Тобто я, звісно, припускаю, що колись із кимось таке могло трапитися і, певно, траплялося. Теоретично міг, наприклад, англієць вдавати ірландця у США, коли припре. Але це ніколи не було якоюсь помітною тенденцією. І навпаки: коли колонізований вдає представника метрополії – бувало часто. Бувало в нас. І тепер, ходячи Києвом, неможливо позбутися враження, що тут, в Україні, ця тенденція мімікрії під "сильнішого" досі жива в певних формах.

Але те, що відбувається нині з росіянами в Європі – такий карколомний зсув у свідомості, що в мене від цього буквально терпнуть п'яти. Отой молодий йолоп з москви, який записав відео, як вдати перед грузинами українця – лише початок великого й цікавого шляху. Ці "інструкції" будуть множитись і набувати поширення. Їм здається, що це легко – вдати перед іспанцем чи норвежцем українця. Це їхній рятунок перед ганьбою й остракізмом. "Іронія судьби".

Але вже нині це тектонічний зсув.

Уявіть: росіяни намалювали собі образ українців самі, а тепер – без жодного знання і розуміння нас – грають нас на всю Європу. Вони "изображают жертву", як у відомому їхньому фільмі й романі якогось – не пам'ятаю, якого – автора. Ще вчора вони були імперською "білою кісткою" під панциром своїх скрєп – історичних і культурних, геополітичних і економічних, реальних і віртуальних. Вони навіть могли бути противниками путіна, але імперський апломб сильного ніколи не дозволяв їм навіть на мить про око людське попрощатися зі своєю звичною ідентичністю. Ох, ні. Навпаки. Росіян завжди було видно за кілометр. Вони демонстративні й нахабні, вони кличуть своїх "нікіток" через весь пляж матом-перематом, вони голосно розмовляють і відверто хамлять. Вони – пани. За їхніми спинами завжди стояв надійний захист. Ну, не знаю, фаєрвол або такий собі імперський каспєрскій.

Що ж змінилося? Жах ситуації в тому, що нічого. Тобто в них самих нічого не змінилося. Те, що відбувається, було описано в одному тексті – і тут я повертаюся до російської літератури – який пояснює про них якщо не все, то точно головне. Цей текст пояснює і їхню поведінку до війни, і після її початку, і нині, у 243+ добу війни. Якщо завгодно, його можна би було назвати істинним російським євангелієм.

Я не знаю, як тодішні читачі ще в 1960-ті роки сприймали оповідання Юрія Мамлєєва. Їх можна було трактувати як завгодно – і як ґротеск, і як соціальну критику, і як психоаналіз, і як горор, і як сатиру, і, звісно ж, як наругу над совєтським народом і ладом. Одне слово, як літературу.

Сьогодні я згадав одне його оповідання якраз у контексті найновішої російської мімікрії під українців, перечитав – і буквально сторопів.

Воно називається "Только бы выжить". І от після всього, що з нами сталося за останні 9 років, а особливо і спеціально – за останні 8 місяців, а найособливіше і найспеціальніше – за останній місяць ексодусу чмобілізованих, я стверджую: це не література.

Після того, що ми побачили від них і почули, я стверджую, що все написане Мамлєєвим – ніяка не література. І не публіцистика. Це звичайне побутописання, в якому немає жодного ґротеску. Там і соціальної критики немає, а вже сатири і поготів.

"Только бы выжить" – водночас геополітична доктрина і Євангеліє, де викладено головні принципи життя. Їх рівно два. Останню фразу вони могли би сміливо використовувати замість "Отче наш". Останню фразу можна записати в їхній конституції як головний закон. Остання фраза – це те, чим вони займаються на цій війні. Остання фраза – це кожна промова путіна. Вчора вони ще били в морду, а сьогодні вже жаліються. Остання фраза – це вся їхня суть: або бити в морду, або жалітися. А потім знову бити в морду – дайтє только срок. А потім знову скиглити і жалітися. Все – третього не дано.

І все лише заради одного: "Только Бы Выжить".

Я цю останню фразу поставив епіграфом. Скажу більше: росіяни з оповідань Мамлєєва – симпатичніші та ліпші за реальних. У них є сліди людяності. Так, вони вигадані соціально-культурні монстри і мертві сутності, але все-таки люди. Тоді як живі росіяни – значно інфернальніші за описаних Мамлєєвим. Я ніколи не думав, що такого висновку дійду.

Ну, але ви прочитайте це оповідання і самі переконайтеся. Або не читайте. Діло ваше.

Только бы выжить**

 

Домишко, о котором идет речь, расположен по Пищезадумчивому переулку, во дворе. Его давно пора снести, ан нет — он держится. На второй этаж ведет лестница с шизофреническими углами и провалами. В квартирке под седьмым номером двадцатый год живут четыре семейства. У каждого из них свои привычки, психопатии, выкрики; если бы описать все их многолетние отношения, то получился бы длинный роман наподобие «Войны и мира», но с психоанализом, чертовщиной, мордобитием и одиноким заглядыванием в самого себя. Но мы опишем лишь один день.

 

Утро начинается здесь с того, что одинокая старушка — Пантелеевна выходит умываться. Хотя в кухне никого нет, но она входит туда бочком, предусмотрительно повернувшись задом к окружающему пустому пространству. Когда же появляется народ, то она почти совсем встает на четвереньки, так, что квартирантам виден только ее огромный, в ворохе платьев, зад. Двадцать лет назад она появилась таким образом на кухне.

 

— Не пужайте, мамаша, обернитесь, — сказал ей тогда громадный лысый инвалид-сосед.

 

Мамаша спокойно и плавно, как лебедь, обернулась и вымолвила:

 

— А вы, граждане и лиходеи, иное, чем мой зад, и не достойны зреть. Личико мое вы никогда не увидите.

 

И опять спряталась.

 

С тех пор на долгие годы она замолкла перед соседями и во все общественные места входила пятясь задом к окружающему люду.

 

Теперь ей уже восемьдесят лет, она стала выгнутая, иссохшая, позабыла все слова, кроме детских, но ритуал свой исполняет так же вдохновенно и напористо, только кряхтя и опираясь на клюку. Все к этому привыкли, и один раз был даже скандал, когда Пантелеевна по простуде позвоночника не повернулась к соседям задницей.

 

Вслед за Пантелеевной в кухню выпрыгивает шестидесятилетняя пенсионерка Сонечка. Завидев старухин зад, она фыркает: Сонечка — единственная из обитателей, кто до сих пор не признает права Пантелеевны.

 

— Я Льва Толстого, елки-палки, каждую ночь читаю, — часто орет она поутру, стуча кастрюлей по плитке. — Я вам не Наташа Ростова… Запахами тут издеваться…

 

Огромный лысый инвалид успокаивает ее, лапая своими чудовищными руками. Вскоре вылезает и его молодая увесистая жена. От томительных, многолетних злоупотреблений половой жизнью у нее мертвая пустота под глазами и голодный, опустошенный взгляд, как у облученной кошки. Оба они с мужем эротоманы. И врачи в один голос говорят, что это кончится только с их смертью.

 

Последним на кухню втискивается Кузьма Ануфриевич Пугаев, солидный отец семейства, в составе равнодушной, хлопающей себя по лбу жены и жирной, откормленной тринадцатилетней дочки. О его-то состоянии сегодня и пойдет речь. Суть в том, что месяц назад в мозг Кузьмы Ануфриевича засела стойкая, богатая, с метастазами мысль: «Только бы выжить». Это пришло ему в голову после того, как он увидел на улице, что широкий, с окно, лист стекла, упавший с пятого этажа, разрезал пополам дюжего дядю с орденами.

 

Пугаев тогда страшно затерялся, струсил и бегом, оглядываясь на облачка, пустился к первому попавшемуся трамваю. С течением времени эта идея «только бы выжить» разрослась у него и нашла применение ко всему миру в целом, во всех его деталях и нюансах. Сначала он даже испугал свою равнодушную, вечно хлопающую себя по лбу жену тем, что часто ни к селу ни к городу стал повторять: «Только бы выжить!» Пойдет в уборную, обернется и скажет, трусливо так, переморщенно: «Только бы выжить!»

 

Все окружающее у него стало поводом к этой идее. Обволок он ею и свою дочку. Насильно кормил ее мясом, салом и щупал, раздулся ли у нее живот.

 

— То-то, дочка, — приговаривал он, — самое главное — выжить… Бойся мальчишек, двора и воздуха. Лучше всего бывает под одеялом.

 

Дочка надувается его мыслями, как молоком, и уже часто не ходит, а пробегает мимо людей на улице. Но жена мало реагирует на его духовные поиски. За это он иной раз бьет ее, но от инертного умиления, оставшегося от первых лет любви, считает все же, что она понимает его… Сегодня Пугаев вышел на кухню голый, в одних трусиках. Это от озабоченности. Ведь дочка уезжает в санаторий.

 

Сонечка вспыхивает и выкатывается к себе, запершись на ключ. Из-за тонких стен доносится ее голос: «Хулиганье!.. Толстого надо читать. Толстозадый!» Лысый инвалид удивляется про себя, почему живот у голого мужчины бывает так похож на женский. «Пощупать бы его», — медленно думает он, опустив чайник на пол.

 

Только Пантелеевна, кряхтя, пробирается мимо всех, задевая задницей живот Пугаева…

 

Наконец Кузьма Ануфриевич, одетый, выводит дочку за руку во двор. Все смотрят на него из окон.

 

Он положил свою тяжелую руку на голову девочки и тихо внушает:

 

«Едешь ты, дочка, в санаторий… И запомни: живьем не давайся. Чуть что — бей в морду… Или жалуйся. Потому что самое главное — выжить».

________________________________

* «Їдеш ти, доню, до санаторію… І запам’ятай: живцем не давайся. Якби щось – бий у морду… Або жалійся. Тому що найголовніше – вижити».

** Тільки б вижити

Домочок, про який іде мова, розташований на Харчозамисленому провулку, у дворі. Його давно пора знести, але ні – він тримається. На другий поверх ведуть сходи із шизофренічними кутками та провалами. У квартирці під сьомим номером двадцятий рік живуть чотири сімейства. В кожного з них своїх звички, психопатії, вигуки; якби описати всі їхні багаторічні стосунки, то вийшов би довгий роман на кшталт «Війни і світу», але з психоаналізом, чортівнею, мордобоєм і самотнім зазиранням у самого себе. Але ми опишемо лиш один день.

Ранок починається тут із того, що самотня бабуська – Пантелеївна виходить умиватись. Хоча в кухні нікого нема, але вона входить туди боком, завбачливо повернувшись задом до порожнього довколишнього простору.

Коли ж з’являється народ, то вона майже зовсім стає навколішки, так, що квартирантам видно тільки її величезний, у купі суконь, зад. Двадцять років тому вона з’явилася таким чином на кухні.

– Не лякайте, мамашо, оберніться, – сказав їй тоді велетенський лисий інвалід-сусід.

Мамаша спокійно та м’яко, наче лебідь, обернулась і промовила:

– А ви, громадяни й лиходії, інше, ніж мій зад, і не удостоєні зріти. Личко моє вам ніколи не побачити.

І знову сховалась.

Відтоді на довгі роки вона замовкла перед сусідами і в усі громадські місця заходила рачкуючи задом до людського оточення.

Тепер їй уже вісімдесят років, вона стала вигнута, висушена, забула всі слова, крім дитячих, але ритуал свій виконує так само стокрило і наполегливо, тільки крекчучи та спираючись на ковіньку. Всі до цього звикли, й одного разу був навіть скандал, коли Пантелеївна через застуду хребта не повернулася до сусідів задом…

Вслід за Пантелеївною на кухню вистрибує шістдесятирічна пенсіонерка Сонічка. Побачивши зад старої, вона форкає: Сонічка – єдина з пожильців, що досі не визнає прав Пантелеївни.

– Я Льва Толстого, йолки-палки, щоночі читаю, – часто кричить вона вранці, стукаючи каструлею по плитці. – Я вам не Наташа Ростова… Запахами тут знущатись…

Величезний лисий інвалід заспокоює її, мацаючи своїми монструозними руками. Незабаром вилазить і його молода опасиста дружина. Від млосних багаторічних зловживань статевим життям у неї мертва пустота під очима й голодний спустошений погляд, як в опроміненої кицьки. Вони обоє з чоловіком еротомани. І лікарі в один голос стверджують, що це закінчиться тільки з їхньою смертю.

Останнім на кухню залазить Кузьма Онуфрійович Пуґаєв, солідний отець сімейства у складі байдужої дружини, що постійно ляпає себе по чолі, й жирної відгодованої тринадцятирічної дочки. Якраз про його становище нині і піде мова. Суть у тому, що місяць тому в мозку Кузьми Онуфрійовича зав’язла стійка, багата, з метастазами думка: «тільки б вижити». Це спало йому на гадку після того, як він побачив на вулиці, що широкий, розміром з вікно, лист скла, який упав з п’ятого поверху, розрізав навпіл дужого дядю з орденами.

Пуґаєв тоді страшенно розгубився, злякався й бігом, озираючись на хмаринки, подався до першого-ліпшого трамваю. З плином часу ця ідея: «тільки б вижити» – розрослась у нього й знайшла застосування до всього світу в цілому, у всіх його деталях і нюансах. Спочатку він навіть злякав свою байдужу дружину, що постійно ляпає себе по чолі, тим, що часто ні сіло ні впало став повторювати: «тільки б вижити!» Піде до кльозету, обернеться і скаже, боязко так, зморщено: «тільки б вижити!»

Все довколишнє в нього стало приводом до цієї ідеї. Обволік він нею і свою дочку. Силоміць годував її м’ясом, салом і мацав, чи роздувся в неї живіт.

– Отож бо, доню, – примовляв він, – найголовніше – вижити… Бійся хлопчаків, двору й повітря. Найкраще буває під ковдрою.

Донька надимається його думками, як молоком, і вже часто не ходить, а пробігає повз людей на вулиці. Але дружина мало реагує на його духовні пошуки. За що він інколи б’є її, але через інертне зворушення, що залишилося від перших років любові, вважає усе ж, що вона розуміє його… Сьогодні Пуґаєв вийшов на кухню голий, в одних трусиках. Це від стурбованості. Адже дочка від’їздить до санаторію.

Сонічка спалахує і викочується до себе, зачинившись на ключ. З-за тонкої стінки долинає її голос: «Хуліганщина!.. Толстого треба читати. Товстозадий!» Лисий інвалід дивується про себе, чому живіт у голого чоловіка буває так схожий на жіночий. «Помацати б його», – повільно думає він, опустивши чайника на підлогу.

Тільки Пантелеївна, крекчучи, пропихається повз усіх, зачіпаючи задом живіт Пуґаєва…

Нарешті Кузьма Онуфрійович, одягнений, виводить дочку за руку у двір. Усі дивляться на нього з вікон.

Він поклав свою важку руку на голову дівчинки й тихо її напучує: «Їдеш ти, доню, до санаторію… І запам’ятай: живцем не давайся. Якби щось – бий у морду… Або жалійся. Тому що найголовніше – вижити».