Спочатку ми домовилися зустрітися на площі Шептицьких. Я вже туди йшов, проминувши синагогу, вулицею Страчених Націоналістів. Залишалося перетнути Ринок. Тоді він задзвонив, попросив, перепросивши, прийти на Вишиваного, бо не може зорієнтуватися у середмісті. Нічого страшного – це поруч, досить перейти через Міцкевича. Може, триста кроків. Тож був час подумати покрочно, як все химерно складається. Він хоче поговорити про те, як може підтримати Україну у своїй німецькій газеті. Важко вибрати краще місце, як невідомого йому Вишиваного. Ще й перед тим домовившись про Шептицького. І, до того ж, у січні. Якраз у ці дні 1918 року Шептицький, який недавно повернувся із заслання, відвідав Вишиваного у бліндажі під Бродами, на лінії завмерлого в очікуванні фронту з Росією.
А вулиця Вишиваного також адекватна. Коротесенька, без жодної адреси, лиш кілька лавок. Але є інформаційна таблиця. Але є…
У 1947 році радянська контррозвідка була справжнім паном Центральної Європи. Поки інші відділи НКВД займалися монтажем агентурної мережі на майбутнє, смерш робив історію не для внутрішнього радянського вжитку. Треба було встигнути із можливостей легального перебування у Європі. Через надмір роботи і роздутий штат професійний рівень служби був набагато нижчим, ніж у тридцятих роках. Але працездатність нового покоління полягала ще й у тому, щоби підняти передвоєнні матеріали розвідки, давши їм нове життя. Виконуючи у своїй місії історієтворення дві протилежні теми. З одного боку – зачистка, усунення слідів і згадок. І одночасно – подання певних сигналів. Здійснення таємних операцій, чиїм завданням була би акцентація на непроявлених вагомих посланнях.
Викрадення Вільгельма Габсбурґа ідеально вкладалося у такий багатофункціональний акорд. Цей Габсбурґ – Василь Вишиваний – потерпів тільки тому, що був знаряддям ідеального сигналу. Кожен, хто був здатний до навіть поверхневого аналізу, у пропажі члена імператорської родини міг прочитати лаконічне і вагоме радянське послання: Україна наша, кожен, хто ідентифікує себе з українцями, підлягає нашій юрисдикції, кожен, хто займається або намагається займатися українською проблематикою, її порушує, втручається у нашу версію вирішення української проблеми. Відповідно, він буде покараний так, щоби надалі було зрозуміло.
Парадоксально, але саме цим своїм актом НКВД зробив Вишиваного важливим для українців. Бо стало очевидним, що навіть чужак, який попросту залюбиться в Україну, визнавши цим її суб'єктність, одним цим перетворює себе на доказ можливості її існування.
А ерцгерцог Вільгельм Франц Австрійський, здається, Україну дійсно полюбив. В тому числі за так звану – як вважалося у європейській філософії – неісторичність цього народу. Тільки завдяки імпульсивній незбагненній пристрасті може конденсуватися те, що для українців виглядає величчю цього Габсбурґа. Те, що хоч-не-хоч викликає природну симпатію. Певні любовні стосунки. Мало що більше сприяє доброму самопочуттю, ніж усвідомлення того, що тебе хтось та й любить. Просто так. Чомусь.
До того ж любить такий, котрий нічого, окрім себе, любити не мав би. Досить подивитися на ґенеалогію. Не може такого бути, щоб людина з такої родини могла би хоч на мить забути про своє походження. Його рід, тобто він, це сама історія Європи. Все, що він робить, є історією. І цього ніяк не можливо позбутися. Заперечення і зречення своєї долі є лише варіантом продовження визначальної історії континенту. І до цього переконання треться ще один причинок української емпатії до Вишиваного. Ми ж усвідомлюємо – що за один прихилився до нас. Розуміємо, що значить згадка про нас у літописі цієї родини.
Хоч у генеалогію Габсбурґів-Лотаринських краще не вникати. Досить знати, що на всіх тих нюансах тримається ціла цивілізація. І неупокорене сподівання на шанс опинитися на гідному місці, адекватному своїй належності до історії через Божу справедливість стосовно роду.
13.01.2022