Неясить

Потрапивши на Юкатан, – насолоджувався своєю пристрастю спостерігати за птахами. Це метафоричне відчуття крил і польоту, здається, і є головним стимулом задирати голову, аби вишукувати на синій емалі неба темні цятки. Цього разу мою увагу привернули фреґати та пелікани. Були навіть горобцеподібні пересмішники, ґракли та чайки. Чайки вишукували, що де погано лежить. Ґракли також могли поцупити залишену помаранчу або ж навіть медову пахлаву. Пересмішники нипали краєм берега – вони були зайняті своїми справами. Ранок розпочинався з ораторії звуків, у якій спліталося воєдино посвитування, пощикування та якісь джазові синкопи, схожі на зойки. Зрозуміти, звідки ці ранішні звуки, цей проспіваний пташиною мовою гимн життю доноситься, непросто, бо усе було схоже на стереосистему, на опуклий звуковий ряд невідомих й невидимих оркестрантів та солістів. Потім це все якось стихало. Достатньо було задерти голову, як відкривалася зовсім інша картина – без жодного звуку. Там, у височині, справді надто високо кружляли птахи-фреґати. Інколи їх кілька – п’ять-шість, а деколи – до двадцяти. Це кружляння нагадувало своєрідний танець. Повільне ловлення повітряних потоків, на які можна зіперти своє серпоподібне крило й протриматись у цьому постійному небесному танці, схожому на закручену спіраль. Так було кожного дня: фреґати були уже на висотах до того, коли я виходив на берег, щоби позаглядати за ними. Пелікани не злітали так високо, як фреґати, і були майже поруч. Інколи вони всідалися на поодинокі палі й чистили своє пір’я або, зануривши голову з дзьобом-сачком у густе пір’я, дрімали. Звісно, вони навіть не здогадуються, що в різних мовах їхні назви читаються по-різному. Пелікан відомий з біблійних текстів – в ряду тих птахів, яких не рекомендується вживати. У церковнослов’янській традиції пелікан іменується як неясить. Про неяситя розповідається дві версії: у першій, мовляв, до гнізд, в яких виростають пташенята пелікана, доповзають змії, які умертвляють їх. Коли батьки бачать своїх убієнних пташат, то великим дзьобом розпорюють свої груди і, змащуючи кров’ю, повертають їх до життя. Тому образ пелікана – це образ Христа, який власною кров’ю відкупив нас, грішних. Друга твердить, що це самі пелікани вбивають своїх дітей, а потім, змилосердившись, воскрешають. Такі повідомлення зафіксовано ще у александрійському «Фізіологу», «Азбуковнику» чи «Сказанію інока Максіма Грека». В ісламі пелікани священні, бо, за легендою, вони допомагали у Мецці будувати різні споруди, переносячи у своїх дзьобах каміння. Так уже повелося, що природне життя пеліканів давно має книжну традицію та вписані вони в релігійні практики. Не проминув цього птаха й Хорхе Луїс Борхес, згадуючи й інтерпретацію Данте і Леонардо да Вінчі. Хоча якщо завдати собі труду дошукатися інших книжних описів про пеліканів, то у Плінія старшого знайдемо про другий жолудок цих птахів у дзьобах, або ж у Ізидора Севільського, який сповіщає нам, що це єгипетський птах, який гніздиться в низов’ях Нілу і називається канопос, за назвою древнього міста, яке розташовувалося в західній частині річкової дельти. Існує чимало зображень пелікана як чадолюблячого птаха на рисунках, що тепер зберігаються в бібліотеках та музеях Європи та Америки. У лос-анджелеському J. Paul Getty Museum можна відшукати кілька рисунків під назвою «Пелікан годує своїх дитинчат». Два – 1270 року з Франції, ймовірно з муніципалітету Теруанн, темпера, сусальне золото і чорнило на пергаменті. Інший походить з острова Крит із 1510–1520 рр. Перо, червоне олово, акварель, темпера, позолота на папері, переплетеному на дереві, яке покрито коричневою телячою шкірою. В обидвох випадках автори невідомі. Від давніх часів, коли пелікани наділялися певними властивостями, до наших часів, коли орнітологи вивчили ареали та способи поведінки цих птахів, минуло чимало часу. Та все-таки милі ці блуди давніх письменників та філософів, в яких вони пізнавали довколишній світ – а чого не знали й не розуміли, то доповнювали вимислами та вигадками, своєрідною мітологією прикрашування невідомого і незнаного. Нам залишається пірнути у глиб їхнього часу, щоби такими ж дитинними очима, сповненими жаги пояснення довкілля, прочитати їхні записи та роздивитися їхні малюнки. Навіть знаючи, що все насправді не так – тобто не умертвляють пелікани своїх дитинчат і не повертають їх до життя, розпанахавши собі груди, – все одно не відступає спокуса піддатися давнім тлумаченням, повірити у це, бо саме таке трактування робить з пеліканів загадкових і мітичних створінь. Бажання їхньої самопожертви становить глибший сенс, аніж відсутність його. Вони пролітали наді мною, розкривши міцні крила, якими на мить могли затулити грудневе мексиканське сонце. Звісно, що тільки на мить. Уклавши таким чином свій власний атлас мексиканських птахів й зосередившись на пеліканах, я продовжував щоранку наслухати екзотичні голоси, сховані в зеленому листі невідомих мені дерев. Чайки, як правило, уже сиділи на поручнях дерев’яного пірса. Ґракли визирали, не боячись, з кущів, що були укороновані червоними квітками, а пересмішників могло й зовсім не бути. Але фреґати трималися за незримі повітряні нитки. У мене склалося враження, що вони так висять у своїй повітряній невагомості цілими добами, що, звісно, не так, бо чей же мусять десь перепочивати? Інша справа з пеліканами – їх потрібно було очікувати. І раптом невідь-звідки дужими крилами, що нагадують шелест прибережних хвиль, птах розгрібає ранішнє повітря. Він летить, прозираючи зеленаво-синю морську воду, і раптом, знижуючи політ, кидається туди стрімголов. Око та інстинкт пелікана натреновані бачити морську рибу. Поснідавши, птах злітає й, зробивши кілька кіл, всідається на сіру палю. Не знаю, чи використовували мая пеліканів для ловлення риби, але зображення птахів з упізнаваним пеліканячим дзьобом трапляються у їхньому мистецтві та декорі їхніх будівель. У Флорентійському кодексі, в одинадцятій Книзі «Природних речей»,  зафіксовано цікаву розповідь про ловлення пеліканів на озері Тескоко. Це ацтекські джерела, в яких розповідається, як мисливці на пеліканів очікують сприятливого моменту протягом кількох днів, щоби вполювати птаха. Вполювавши, вони розрізають його жолудок, щоби знайти там дорогоцінні камені. Якщо ж в жолудку пелікана знаходять деревне вугілля, то це знак, що мисливець помре. Майже кожного дня мені доводилося спостерігати за одинокими польотами мішкодзьобів. Придумавши для них нове слово, видавалося, що в якийсь спосіб віддячився їм за милування їхніми польотами та граційним пірнанням у воду. Та ось одного надвечір’я, коли з глибини Карибського моря насунулися густі грудневі сутінки, я побачив пеліканячий клин. Біля двадцяти птахів на чолі з вожаком розтинали надвечірнє повітря. Вони летіли углиб сутінок. Можливо, до якихось своїх місць, в яких переночовують. З кожною секундою темний клин поглинався пітьмою. Десь в глибині з навколишніх островів поверталися прогулянкові катери та яхти, поблимуючи жовтими вогнями. Нарешті пелікани розчинилися в пітьмі. «Ну, що ж, – подумалося, – сподіваюся, що хто-небудь із них повернеться».