У п’ятому класі на уроці української літератури вчителька, яку ми прозвали Клізмою, поцікавилася:
– А хто з вас, діти, пише вірші?
І я підняв руку. Досі не можу збагнути, чому я це зробив, бо за душею не було жодного вірша. Та мене не збентежило навіть те, що вчителька попросила написати щось для шкільного свята.
Вдома я розповів, що збираюся написати вірша. Чомусь це нікого не здивувало. Але тут справу взяв у свої руки тато. Він був відомий у нашій родині поет – писав вірші у стилі Степана Руданського. Та й не лише він. Його мама, а моя бабця, мала нахил до епічних творів і присилала довгі віршовані листи з Сибіру. Стрийко писав віршовані привітання на всі випадки життя. Його син, а мій брат Андрій Винничук, який помер у 28 років, писав теж.
І ось тато запропонував, що напише для мене дуже гарну гумореску, а я її прочитаю як свою. Я й погодився.
Тато написав цілу історію про лінивого хлопчика, який погано вчився і не слухав батьків. Я її вивчив напам’ять і прочитав на святі. Мені били браво, а гумореску надрукували у шкільній стіннівці. Я прийшов додому і з гордістю розповідав про свій шалений успіх. І тут тато пожартував:
– Ото! Коня кують, а жаба й собі ногу підставляє!
Я розревівся, мама мене заспокоювала і сварила тата, що він таке бовкнув, а я плакав і казав, що більше ніколи-ніколи не буду читати його гуморесок.
Після цього я сів і вшкварив зо два десятки співомовок сам. І теж у стилі Руданського – брав народний анекдот і завіршовував. Вся оригінальність полягала в тому, що анекдоти я черпав з довоєнних часописів, отже вони були маловідомі. Їх радо публікувала стіннівка, а мене постійно витягали на усілякі читання. Тато намагався вклинитися і знову пропонував перлини своєї творчості, але я навідріз відмовлявся.
До дня Пабєди 1965 року я навіть сподвигся на серйозний твір – баладу про партизана. Там не уточнювалося, що то був за партизан, але помирав він «за синє небо й золоті лани». Не уточнювалося там і те, з ким він воював. Але вкінці була змальована атака партизанів, які з криком «Слава!» розбивали ворогів.
Клізма прочитала і зауважила, що «Слава!» треба замінити на «Ура!», але я нагадав їй Павла Тичину:
Як упав же він з коня
Та й на білий сніг, —
Слава! Слава! — докотилось
І лягло до ніг.
І вона змирилась. Вірша надрукували в стіннівці. Та довго він не провисів. Директор школи особисто його заклеїв. Причина була поважна: з вигуком «Слава!» йшли в атаку лише війська УНР, січові стрільці та УПА, більшовики волали «Ура!». Що дозволено було Тичині, не дозволено такому піцикові, як я.
Вірші я писав рідко та й не дуже любив їх тоді читати, перебуваючи у полоні пригодницької літератури. Українською класикою я зацікавився найбільше у дев’ятому класі і став читати геть усе підряд, а відтак і вірші полилися в стилі Бориса Грінченка та Дніпрової Чайки, цілі балади про козаків, а в десятому класі я написав повість про козаків. Відтак я став читати зарубіжну літературу і з’явилися шотландські балади.
У десятому класі ми з кількома хлопцями створили Українську Народно-Демократичну Партію. Було виготовлено партійні квитки і герб. А я написав буржуазно-націоналістичний гімн, як потрактувала б його тодішня репресивна машина:
Нашу волю кують триста років підряд,
Мліють руки в залізних кайданах
І гримить їхній дзвін
Із-за ґрат, із-за стін:
– Повстаньте, повстаньте, краяни!
Наша партія складалася з чотирьох осіб. Мабуть, завдяки такій нечисельності про неї ніхто більше не довідався. Але я як відповідальний керівник відділу пропаганди УНДП одним віршем не обмежився і написав ще зо два десятки таких самих запалювальних віршів.
Ціле щастя, що мені вистачило розуму подати їх у зошиті як переклади з чеської і відповідно все замаскувати. Клопіт був лише з «Бандерою», бо він був заримований, відтак я мусив його замінити чимось однозвучним – і не вигадав нічого мудрішого від «Вазери», додавши примітку, що це чеський герой Ґрюнвальдської битви.
Коли згодом у мене відбувся обшук, каґебісти уважно вчитувалися у ці вірші, але так і не здогадалися, що це ніякі не переклади.
Коли ж я поступав на філологію, то там уже знали, що я поет, і запросили на літстудію. Та я не мав з чим туди йти. Не міг же я принести дитячі гуморески, буржуазно-націоналістичні агітки і псевдошотландські балади. Я вважав, що ще вчуся писати, і не бажав нікому нічого показувати. Єдиними читачами моєї поезії були батьки.
Врешті мене викликав декан, поцікавився, чому це я іґнорую літстудію, і взяв з мене обіцянку найближчим часом з’явитися перед очі керівника студії – викладача і поета Павла Нісонського.
Нісонський був не поетом, а графоманом, який на ту пору опублікував примітивний роман про «золотий вересень». То був дуже кумедний чоловічок. На лекціях з теорії літератури полюбляв сидіти в чудернацькій позі: розкинувши руки на столі в різні боки та вивернувши їх поверхнею долонь вперед, а при цьому ще й перебирав пальцями. Міг прийти в різних шкарпетках або з незастібнутою ширінкою, шнурівки на мештах йому постійно розв’язувалися і волочилися вслід. Він міг бути ким завгодно, але не керівником літстудії, бо не міг жодних свіжих думок запропонувати юним поетам.
У мене був тиждень до найближчого засідання літстудії. Але я геть не орієнтувався в сучасній поезії. Зате в мене були поетичні книжки й часописи, які видавалися у Львові і Кракові під час війни: Олекса Влизько, Богдан Нижанківський, Тодось Осьмачка, журнал «Дорога».
І ось, орієнтуючись на таку поезію, я за тиждень вродив кільканадцять цілком пристойних віршів і прийшов з ними на літстудію. Далі відбулося обговорення. Нісонський відразу заявив, що ось нарешті маємо справу з оригінальним поетом, але зауважив, що віє від віршів смутком, нема оптимізму і віри у світле завтра.
Але коло прочитаних поетів поступово розширювалося, відкриттям для мене були Антонич і Лорка. Я писав ледь не щодня, мої вірші постійно друкувалися у інститутській стіннівці, їх переписували в альбоми дівчата, де я опинився поруч з Єсеніним, Асадовим і Симоненком. Окремі вірші викликали фурор. Так було з віршем «Лемківські яблука», який студенти і викладачі переписували зі стіннівки. Навіть Нісонський на лекції, наводячи приклад метафори, цитував два останні рядки.
Обвисали гіллями яблуні,
Урожай був такий рясний,
Продавали дівчата яблука
Біля шляху увосени.
Ясне сонце у неба тиглях
Дозрівало, мов помідор.
Дивували нас яблука стиглі
Досконалістю своїх форм.
Як все спродали, перед заходом
Йшли дівчата назад в село.
Крався вечір за ними птахою
З перебитим важким крилом.
Всіх вражали дівчата вродою
З того лемківського села.
По два яблука нерозпроданих
Кожна в пазусі понесла.
Наступного дня комсорг інституту Домбровський заклеїв два останні рядки. Та це викликало ще більший ажіотаж, студенти наліпку відклеїли, а переписувати вірш збігалися вже й з інших факультетів. Тоді ті рядки хтось замалював, але поруч хтось уже написав їх від руки. Так тривало доти, доки врешті стіннівку не зняли.
Подібних віршів я написав ще кілька десятків, вони ходили по руках, мене змушували декламувати їх на різних концертах. Далі мене затягнули на міську літстудію, і вірші мої з’явилися у місцевій пресі та в альманаху молодих поетів.
Наступний вірш, який викликав збурення, називався «Три борги». Тут уже побачили прояви націоналізму, бо у вірші йшлося про те, що я маю борг перед Україною «за те, що українцем народивсь». Мене викликали в деканат і намагалися з'ясувати, чи мав би я такий самий борг, якби народився монголом. Я сказав, що, звичайно, мав би. Кожна людина повинна пишатися своїм народом. Я був наївний і не розумів, що пишатися своїм народом мали право тільки росіяни, і тільки їм дозволялося славити у піснях і кінофільмах «русскую удаль», «русскоє чудо», «русскую зіму», «русскоє полє», «русскіє бєрьози», «русскую душу» і навіть «русскіє валєнки». На підручниках з російської мови гордо значилося «Родная речь» – але така словосполука, як «Рідна мова», вже вважалася націоналізмом.
Коли мене згодом викликали в КҐБ, я змушений був і там пояснювати, що мав на увазі, пишучи «Три борги». Та й не тільки їх. Кого під «ворогом» я мав на увазі в таких рядках?
Народ мій морем повинен бути,
А я в тім морі – дрібна краплина.
Ворогу легко краплю ковтнути,
А хай попробує Україну!
Вірш «Воли» так само викликав багато питань у каґебістів:
Десь по роз’їжджених дорогах,
Забувши золото долин,
З тугими хмарами на рогах
Бредуть замислені воли.
Ніхто ніде... Довкола тиша
Гірка й манлива, як полин.
В тіні стрімких тополь ґотичних
Бредуть зажурені воли.
Серпнева спека висне з гілля,
Сонливість навіва, коли,
Немов думки мої з запілля,
Бредуть натомлені воли.
Схиливши голови додолу
Під перестук важких хвилин,
Забувши все, згубивши волю,
Бредуть поярмлені воли.
Гм... здається, цей вірш і зараз актуальний.
Стосовно слова «запілля» і двох останніх рядків я мусив писати пояснення. Як і про вірш «Осика»:
В моїй душі хтось посадив осику
на вижовклих від самоти горбах.
Вона росте на чорнім полі крику,
Така ж висока, як моя журба.
А цеї осени її тремтливе листя
Зів’януло на радість хижих руж.
Вітри в душі моїй в ту мить знялися
І все розвіяли довкруж.
І бачу я у цей похмурий день:
Замайоріла постать вдалині.
Невже до мене Юда йде,
Щоби повіситись в мені?
В КҐБ опинилася ціла добірка моїх віршів, усі вони походили зі стіннівок та дівочих альбомів, а відтак мені шили розповсюдження шкідливих творів. Я вдавав дурника і все заперечував. «Кого ви мали на увазі в образі Юди?» – запитували мене. Я відповідав: «Біблійного Юду. Чому Франкові, Тичині й Лесі Українці можна використовувати біблійні сюжети, а мені зась?»
А потім я побував у Львові, познайомився з Грицьком Чубаєм і прочитав йому свої вірші. Він нічого не сказав, а лише дав мені поезії Томаса Еліота. На тому писання римованок припинилося. Я став писати зовсім інакше. Лише для себе, бо ніде вже мене не друкували. І це пішло мені на користь. Бо ніщо так не розбещує поета, як всенародна популярність.
05.01.2022