Івам

Жив-був один чоловік.

Він замешкував на тій ото вулиці, що спершу здіймається на гору, а потім спускається на долину. Або ж навпаки, якщо іти від иншого її краю й у иншому напрямку. А жив у тому гарному будинку, що його ви, мабуть, знаєте – у тому, що на самім верху якраз, посередині. Він і справді гарний. Усі будинки жовті, або ж білі, деякі навіть червоні, але цей синій. Як небо. А головне, у всіх инших дахи односкатні: в тих, які на узвозі вуличнім ліворуч, – із нахилом наліво, й направо у тих, що праворуч. А у цього двоскатний – обабіч.

І ото в тому дивному будинку той чоловік жив.

Дехто каже, що там він і народився. Ну, мають на увазі, себто, що жив у нім ізмалечку (адже народжуються, як відомо, у пологових будинках). Инші, проте, стверджують, що чоловік до нас приїхав. Але звідки і коли, того сказать усе одно не можуть.

Ну то й гаразд. Бо це ще не найбільша дивина з цілого переліку усього дивного, що цього чоловіка стосується. Як ось, наприклад, його ім’я. Адже звали його Івамом.

Усіх, себто, Іванами – Андріями, Василями, Петрами, – а цього ось так, Івам. 

І навіть не питайте, що те ім’я значить – що то за ім’я таке взагалі. Ви ж бо Академію нашу знаєте також? Так ото вони там навіть інститут спеціяльний для вивчення цього питання створили, – журнал спеціялізований по чотири номери на рік видають, щоквартально, аби усі найновіші напрацювання за тематикою одразу опублікувати була можність; а раз на рік, восени, міжнародні конференції івамознавців збирають. А проте, чим більше дискутують, тим більше тільки заплутуються.

А є ж бо про що й дискутувать – є над чим порозмислити.

Загалом, усю цю історію – історію чоловіка із дивним ім’ям, –  на три частини можна розділити. У відповідности до того, як змінювалося відношення до нього оточуючих: сусідів і зустрічних перехожих, продавщинь у крамницях і адміністраторів на сайтах оголошень, колег по роботі і одноклясників, водіїв і тих, до кого час до часу Івамові доводилося по яку-небудь довідку приходити. Тому що сам він, скільки б і хто про нього не згадував, на частини не ділився.

Можна припустити, себто, що коли й він був народився, а, отже, був малим і виріс, або ж, тим більше, якщо він звідкілясь приїхав, а відтак, раніше жив деинде – якщо й дерево проходить шлях од насінини до велета, що заглядає віттям у вікна ген якого поверху, задивляється просто у небо, а річка, од витоків, від джерела, приходить до самісінького моря – пройшов був свій шлях і Івам. А проте, колись дуже давно – іще у тому часі, як згадувані тут инші про нього ще не знали. І не мають, відтак, чого й згадати.

Натомість в усіх їхніх спогадах – у тих які вже є, – коли б і що йому хто не казав, не робив, а як припускає дехто, й не думав, усім їм Івам одне одповідав: “І вам”.

У тому інституті, що в Академії – ну, що ми про нього вже казали, – існує іще й окрема школа наукова, яка обстоює теорію про те, що справжнім ім’ям чоловіка початково було якесь инакше. І що “Івам” – це є, радше, прізвисько, яке й народилося від цієї манери чоловіка так ото одповідати. Прізвисько, до якого усі із часом настільки звикли, що й забули, із чого почалося.

Ну ось. А частина перша, якщо ці науковці мають рацію, мала б, властиво, на ті часи припадати, коли ім’я-прізвисько щойно усталювалось.

Адже усіх це тоді, на початку, смішило. Оте його: “І вам”. Можна навіть цю першу частину так і назвати, сміховинною.

Точніше, не всіх, і не завжди, а тільки тоді, коли це здавалося недоречним. Бо коли із ним віталися, наприклад, казали йому: “Доброго дня!” – а він у відповідь: “І вам!” – усе ніби й гаразд. Хіба що дещо спантеличувало. Тому що змушувало замислитися над тим: а що й мені? А відтак, і щодо “доброго дня” теж – двох оцих слів, звукосполучення, яке в усіх инших випадках промовлялося просто для годиться, навіть саме ось так, без знаку оклику, аби лиш означити, ознаймити зустрічного, що його помічено.

Але ж бувало й по-иншому. Наприклад, коли одна пані на базарі обманювала чоловіка, й на вечірнє молоко з холодильника казала (за цим разом стараючись щосили, і тому зі знаками оклику): “Візьміть молочка, пане! Свіже, вранішнє!” Чоловік погоджувався, зупинявся і купував. “Ой, дякую, пане! На здоров’я, пане!” А чоловік їй: “І вам!”…

Хіба не смішно? Його обманюють, а він усміхається – а він завше при тім слові іще й усміхався – та ще й дякує!..

Ну, насправді не зовсім так. Насправді та жіночка, вона розуміла чудово, що чинить недобре – такого не буває, аби не розуміли, – а чоловікова доброзичливість її розуміння тільки підкреслювала додатково, підсилювала. Але ж і молоко вона вже продала – яко “вранішнє”. І робилося жінці незручно – і від того, що збрехала, і зізнатися теж. Ото й обирала шлях найпростіший – насмішкуватий. Мовляв, а хто йому винний, що він такий дурний?

І так воно тривало. Якийсь час. Цілу першу частину сміховинну, коли точніше.

Аж поки не прийшло до другої. Аж поки инший один чоловік, який чи то поспішав кудись дуже, а чи то себе вважав за инших важливішим – гадав собі, наприклад, що як він іде, усі решта повинні на инший бік вулиці переходити, – не зіштовхнувся з Івамом на вулиці. Й стусонуло обома, але той инший, що дуже поспішав, ішов із порожніми руками, а в Івама в руках коробка була з помаранчами. І від удару коробка йому з рук вилетіла й помаранчі хідником покотилися.

Й Івам спершу взагалі нічого не сказав, тому що побіг наздоганяти помаранч, який покотився найдалі. Але инший став лаятись. “Тобі повилазило?! – каже. – Не бачиш, куди ідеш?!” Теж зі знаками оклику, зрозуміло.

А Івам помаранча наздогнав, підвівся і щиро так, із м’якою, але сумною якоюсь усмішкою отією знову своєї: “І вам!”

Мабуть, це дещо збило нахабу з пантелику. У всякому разі, він обмежився на додачу до вже сказаного тільки словом “дурнуватий”. Розвернувся і рушив був далі, але… Наскочив на стовп.

Незрозуміло навіть, як воно і статися могло – звідкіля на хіднику отой стовп узявся. Та й нічого страшного не сталося зрештою. Ну, гупнувся трохи чолом, злегка в голові загуло. Можу собі те добре уявити, тому що був кілька разів і сам так гупався – об одвірок, об край стола, а чи стіну яку несподівану. Тоді, себто, як і мені було здавалося, що “повилазило” комусь иншому. А проте, і та жіночка з молоком учорашнім після цього випадку здогадалася раптово, чого то їй, бува, і вранішнє молоко іще до обіду не достоює, скиса; й іще кілька людей.

І не всі з молоком, зрозуміло. Той колись слово криве сказав, а иншого Івам допомогти просив, а третього – зробити ласку. І не конче й поверталося тим самим, а відтак, хто його і зна, чи то через Івама – через завдані прикрощі. Та тільки ніхто більше у випадковости, у звичне перед тим “не пощастило” більше не вірив.

І стали Івама боятися. Частина друга.

І так боялися-боялися, аж поки не нова приключка. Донька в сусідів Івамових, їй-бо і собі несповна розуму, причепилася була до батьків – а було у переддень Миколая, – а хто, каже, подарунок від Миколая дядькові Іваму передасть, коли усі його бояться тільки і ніхто з ним спілкуватися не хоче? Батьки вибріхувалися як могли, вибріхувалися, а вона усе одно не повірила – залізла у шафку на кухні, як ніхто не бачив (як і дісталася так високо у своїх п’ять рочків неповних?!), набрала у торбинку цукерків та печива і у двері до Івама постукала – до дзвінка не діставала.

А він не одразу й почув, потім подумав – здалося, аж врешті відчинив. А там вона.

Ну що казать: зрадів звісно, був розчулений. “І вам!” – каже. А наступного дня приніс сусідам цілий стос книжок дитячих.

Переважно про добрих різних звірів. Не зрозуміло тільки, звідкіля вони у нього й узялися, коли своїх дітей у чоловіка нема.

Але то ще таке – тут бо нічого ж загадкового. Тут батькам ніби й зрозуміло було все, тому що це і собі як на базарі – товар за товар. Та тільки малеча на тім не спинилася.

По-перше, відтепер Івам з дівчинкою не лишень віталися, як на вулиці стрічались, але іще й балакали. Ішли собі неквапом і про щось там своє говорили. І про що тільки може чоловік дорослий з дитиною розмовляти, ось так подовгу і цілком серйозно, на рівних і не кривляючись? А головне – він що, нікуди не поспішає?! А по-друге, влітку дівчинці п’ять років властиво виповнювалося, і коли батьки запитали, кого вона хоче на святкування запросити, вона назвала Івама...

Звісно ж, її відмовили. Ні, навіть не відмовили – не переконали, але на своєму наполягли, й запросили усіх дітей з її групи у садочку, кількох сусідських, але не Івама.

Не запросили його і наступного разу, коли виповнилося шість, і коли сім не запросили, і вісім. Але дитина не заспокоїлась, й іще через рік, коли мали святкувати удев’яте, заявила батькам, що святкування без Івама не буде. Або вона його таки запросить, або не запрошуватимуть взагалі нікого.

Й Івама запросили.

Тільки собі уявіть! Купа дітлахів і поміж ними оце здоровидло. Одоробло, сказати б, але діти тільки й раді. Бо усі ігри, що їх Івам придумував, були цікавішими од звичного, від усього, що вони знали або ж могли придумати самі.

Мусили, відтак, і наступного року запросити. Влітку, нагадаю – день народження в дівчинки влітку був. А наприкінці того ж таки літа вона не змогла скласти іспитів, аби подальше навчання продовжити у гуманітарній гімназії.

І то, зрештою, не мало значення в якій – гуманітарній, чи природничій, а чи узагалі академічній якійсь. Просто гімназія в місті одна була, і саме гуманітарна, а батьки дівчини дуже хотіли, аби їхня дитина навчалася в гімназії, а не у школі. Бо це вважалося престижно. А дитина натомість мало того, що й слова такого не знала, ані його значення не розуміла, вона іще й  жодного вірша програмового на пам’ять завчити не могла. А чи то дати смерти й народження королів з письменниками? Давно було – деталі вже забулися. А проте, суть у тім, що іспитів не склала.

І батьки з того вельми були сприкрені. І знову атеняни у всіх своїх негараздах Сократа звинуватили. Тобто Івама за цим разом. Це усе він, мовляв, його негативні впливи. І заборонили й дівчинці з ним забалакувати навіть, а йому – до неї наближатися.

І так минув рік. Трохи неповний – осінь, весна через зиму і частина літа, включно із дівчинки народинами відповідно. Кілька разів їй тільки і вдалося за той час привітатися з Івамом непомітно – у вікні, а чи залишивши букет з яскраво-жовтого кленового листя на ґанку.

А далі було ось що. По закінченні того року навчального, коли дівчина до гімназії навчатися не потрафила, директор тієї гімназії, чоловік (а може, й жінка) вже немолодий, вийшов на пенсію. Оту, що її ще заслуженою називають. А на його місце инший прийшов, молодий. І як до нових іспитів вступних готуватися стали, він замість диктанту (а тестів тоді ще не винайшли, Богу дякувати!) запровадив написання твору. На вільну тему. Переконав, бач, колегів з колежанками спробувати один бодай рік оцей в якости експерименту. Вони там довго сперечалися, кажуть, але він наголосив, що й гімназія ж у них, ось, гуманітарна. І переконав.

І батьки як довідалися про те, були вельми обурені.

А донька узяла й написала. На початку іспиту перепитала тільки, що то значить: “На вільну тему”. “Про що собі забажаєте” – відповіли.

А коли стали тексти перевіряти, молоденька також, щойно сама зі студентів учителька раптом підвелася з-за столу і вийшла з кляси, нікому нічого не кажучи. І прийшла просто до директора – з дівчинкиним твором.

Бо це було вельми незвично. Бо у нім не було ані про літній дитячий табір, ані про відвідання музею (декому батьки так нарадили, аби розумніше виглядало), ані взагалі про що-будь із життя повсякденного, а чи навіть святкового. На двох її аркушах, на трьох з половиною сторінках була казка…

І то ще й дивна якась: про останнього бобра на останній дикій річці, і про останню людину, яка його мовою бобровою знала…

А може, про подорож павука на павутинні в бабинім літі; а чи про Сонце і планети; або ж про дружбу дерев. Про це також сперечаються, тому що, зрештою, дівчина усі ці казки написала. Добре, проте, одне відомо, що директор був вражений. Навіть двічі. Перший раз казкою, яка йому дуже сподобалася, а вдруге із того, чому вчителька до нього прийшла – чому у неї не повірила?

А вже як батьки зраділи були! І заразом приголомшені...

Бо чого ж ти, сказали, нам не зізнавалася, що ти в нас письменниця така? І запитали навздогін: і де ж ти тільки навчилася? А вона й відповіла.

Усе, виявляється, із тих віршів почалося, яких вона ніяк завчити не могла. І як була якось Івамові на лихо те своє пожалілася, він їй і сказав, що ніякого лиха немає, – сказав, що Світ насправді один-єдиний, і тому всі поети, письменники та казкарі розповідають у дійсности про Одне, просто кожен по-своєму. І запропонував переповісти вірш так, ніби це її розповідь…

Але ж почалося раніше, коли розібратися – коли чесно і відверто собі самому зізнатися. Усе ж бо з Миколая почалося.

Та й оце таке.

Науковці, що їм конче усе якось назвати треба, назвали це принципом Івама. А я вчора їхав був із чоловіком одним. Здалеку їхали, а тому мусили про щось говорити. Так ото він таке розповідав, що й не знаю, чи вірити. Є, каже, ціла десь планета така, а дехто вважає, що й галактика, а може, й Всесвіт, де оцей принцип Івама є всеохоплюючим, на всіх поширюється.

Геть узагалі на всіх, а не самого тільки Івама дивного.

 А ви як гадаєте – може таке буть?

Знимка Ірини Заяць