Браво, Віктюк!

«Браво, Віктюк» — вшанування  Великого Режисера

У листопаді 2020 року режисер світової слави Роман Віктюк повернувся до Львова... назавжди. У першу річницю пам’яті згадуємо його гордо, шанобливо і з особливим світлом, що таїла в собі постать великого містифікатора і творця власної театральної мови.  

Творчий шлях Роман Віктюк розпочинав на сцені Львівського театру юного глядача ім. М. Горького, тепер Першого театру, де відбулося прощання з режисером в листопаді минулого року, і саме цей театр до роковин організував заходи до вшанування пам’яті Віктюка — 17 грудня відбулося відкриття виставки «Браво, Віктюк!» та Вечір спогадів про режисера.

«Тут він народився, тут він сформувався, тут він відійшов у вічність».

Світлана Максименко

Ініціаторкою заходів, кураторкою виставки й ведучою вечора пам’яті була Катерина Віктюк — одна з найближчих родичок Романа Віктюка, його внучата племінниця, яка підтримувала тісний зв’язок з вуйком (так усі діти в родині називали Романа Григоровича) до його відходу. Театр Віктюка був серед її зацікавлень від дитячих років, відтак в роки навчання на видавничій справі та редагуванні у Львівському поліграфічному коледжі, а згодом і в магістратурі Української академії друкарства, де вона готувала видання до ювілеїв режисера та його театру (мені пощастило керувати блискучими випусковими роботами Катерини і переконана, що видавничий проєкт, присвячений великому режисерові, таки побачить світ незадовго). Від початку осені Катерина керує літературно-драматичною частиною у Першому театрі, який за збігом обставин був першим театром і в театральній кар’єрі Романа Віктюка, тож їй і випала честь організувати велике повернення режисера Віктюка до Львова, на Батьківщину, згуртувати усіх, хто знав і любив Романа Григоровича, на вечір пам’яті на його першій сцені.    

«Браво, Віктюк!» — виставковий проєкт Першого театру

Роман Віктюк, як небагато хто з видатних, був дуже простим і відкритим у спілкуванні, впускав у своє приватне життя багатьох близьких людей; його стиль, спосіб життя, модні вподобання й домашня бібліотека — все наближає до нього й тепер на виставці, яку відкрито у фоє Першого театру.  

Кураторка виставки розповідає чи не про кожен представлений експонат — усе привезене з особистого помешкання режисера, усі речі, якими він користувався в побуті чи публічному житті. Десяток його екстравагантних костюмів, піджаки, шарфи й головні убори, окуляри та інші аксесуари — усе, що додавало йому неповторного шарму й екстравагантності. Хочете ще більше довідатися про вподобання Віктюка — загляньте в закуточок кімнати запахів і будете здивовані такими різними ароматами парфумів, які були в колекції маестро.

Окремий простір виставки — інсталяція його кабінету, книжковий стелаж з книгами й музичними дисками, письмовий стіл зі студентськими записниками,  списаними віршами улюблених поетів, численним дріб’язком, який завжди напохваті. Все це створює враження застиглості часу — режисера тимчасово немає вдома, але всі речі на місці. Виставка і справді дуже жива, не музейна чи бутафорна, а домашня і приватна, як, вочевидь, її й задумували організатори.

Для мене все ж головний посил виставки переданий через велику фотографічну ретроспективу — це історія початку театрального шляху у першому театрі, маловідомі світлини юного Романа Віктюка, який уперше вийшов на сцену тодішнього ТЮГу у другій половині 1950-х років. В архіві Віктюка збережені також програмки вистав, у яких він грав, чи які згодом поставив як режисер у цьому та інших театрах, багато його юнацьких світлин і професійні фотопортрети вже як режисера, якому аплодував світ, гастрольні й фестивальні світлини Віктюка та його театру.

Відеоінсталяції, які супроводжують виставку, створюють ефект присутності Віктюка, можна почути його голос, як чисто він говорить українською, ніби ніколи й не покидав Львів. Єдине, чого бракує шанувальникам його мистецтва, — його вистав, знаменитих «Покоївок», «Священних чудовиськ», «Саломеї», «Останньої любові Дона Жуана». 

Вечір пам’яті Маестро

Того ж дня на сцені першого у сценічній кар’єрі Віктюка театру відбувся вечір спогадів тих, хто добре знав режисера, товаришував, починав із ним свій творчий шлях, мав досвід співпраці. У досить вузькому товаристві театралів і прихильників театру, близьких, знайомих Романа Віктюка та його родини спогадами про режисера поділилися театрознавиця Світлана Максименко, театральний художник Андрій Александрович-Дочевський, директор Львівської опери Василь Вовкун, директор-художній керівник Першого театру Юрій Мисак, актор Євген Нищук, а також у запису актори Ада Роговцева, Людмила Погорелова, Єфим Шефрін, Дмитро Бозін, Ігор Неведров. І, звісно, ведуча вечора Катерина Віктюк, позаяк режисер Євген Лавренчук, який мав модерувати захід, затримався в аеропорту, тож роль ведучої вечора випала їй.

Своїм першим словом про Маестро Світлана Максименко задала мотив розмови — «Віктюк і я, і театр», який підхопили й наступні промовці. Театрознавиця зазначила, що серед великих реформаторів театру Європи — Антонена Арто, Єжи Ґротовського, Євгена Вахтангова, Всеволода Меєргольда, Леся Курбаса — наступним є ім’я Романа Віктюка як «великого реформатора європейської театральної традиції другої половини ХХ століття», а завдяки Лесю Курбасу, Сергію Данченку і Роману Віктюку світ довідався про інший український театр, аніж він вимушено розвивався в умовах того часу. Особливість театру Віктюка насамперед в експериментуванні з формою, бо тільки «форма великого трагічного шекспірівського блазня», або «розумного Арлекіна», за роздумами дослідниці, могла дозволи Віктюку створити новий театр в умовах тодішнього заангажованого мистецтва.

Андрій Александрович у своїх рефлексіях також згадував про форму як суть театру Віктюка: Маестро обожнював форму, вважав, що форма і є змістом. Художник, поділився численними особистими і професійними спогадами про режисера.  Про творчі діалоги й перспективи музею говорив Василь Вовкун, Євген Нищук згадував, як зростав на виставах Віктюка у студентські роки,  і як Маестро вдавалося «прищепити смак» тим, кого любив.  

«Хто такий Віктюк... Це величезна любов...»

Василь Вовкун

Спогади були дуже щирими, теплими, світлими, де Віктюк постає гумористом, витівником, провокатором і водночас новатором сцени, естетом, патріотом і відданим храму мистецтва. Відверті й світлі спогади про репетиції, хуліганські витівки й серйозні міркування про світ театру  супроводжували усі виступи зі сцени й розмови в кулуарах. І ви можете переглянути відеозапис вечора спогадів на каналі Першого театру.

«...Кожний твір, який тобі дано, це океан, і океан цей автор замкнув залізними шлюзами всередину свого твору, але режисер зриває шлюзи — і океан вривається у твоє тіло, пронизуючи його до кінчиків волосся, і тоді крізь ваші акторські тіла захоплені глядачі — приголомшені, збентежені і щасливі від цього, — ось що таке для мене Віктюк».

Дмитро Бозін

«Віктюк, Vivat!» — сценографія «Дами без камелій» в Галереї сценографії

«А “Даму без камелій” обов’язково подивіться — дуже, знаєте, костюмчики красиві»

Х. Валько

2021 рік став роком ювілеїв: Роману Григоровичу виповнилося б 85 років, а одній із його знакових вистав, «Дамі без камелій», як і нашій відновленій незалежності, — 30 років.

Тож заходи пам’яті режисера Романа Віктюка у Львові тривають: 16 грудня відкрилася ще одна виставка — «Віктюк, Vivat!», яку ініціював Андрій Александрович-Дочевський у Галереї сценографії, що у приміщенні Театру Лесі Українки.

1991 року в київському театрі Лесі Українки, який і тоді був, й досі залишається театром російської драми, Роман Віктюк поставив виставу «Дама без камелій» за п’єсою британського драматурга Теренса Реттіґена «Варіація на тему», яка своєю чергою написана за мотивами роману Александра Дюма «Дама з камеліями». Сама вистава уже списана з репертуару, її костюми годі знайти в театральних фондах, проте збереглися ескізи театрального художника Андрія Александровича-Дочевського й невелика кількість світлин з вистави. Тож глядачеві запропоновано близько двох десятків ескізів костюмів, які промовляють самі за себе, світлини з вистав, а також афіші, які малював художник до вистави Романа Віктюка «Священні чудовиська» (1988 і 1995 рр.), копія рецензії на постановку «Дами без камелій».  

«...Вистава — просто шик! По-перше, шикарні костюми самої дами — Паоли (А. Роговцева). По-друге, шикарні костюми у її служниці Хеттi (Л. Погорелова). По-третє, шикарні костюми у її жениха — Курта (Є. Паперний), і у цього психа, як його... Ром (О. Ісаєв), ну танцюрист там такий, коханець Паоли. В-четверте, п’яте та шосте у всіх інших персонажів костюми теж нічого собі. Художник по костюмах хто? Андрій Александрович... Ні, в Америці, здається, не був. Він якось більше по ТЮГах... Так от, уявіть собі, спочатку все таке біле, і вона, Хетті ця — теж в білому, піджачок такий, знаєте, і брючки... А Паола, дама тобто, — в чорній сукні, такій, що словами не змалюєш i навіть враження не передаш. Неперевершено! Ну, там вони говорять про щось, те нецікаво... А от далі! Далі виходить, ні, вилітає цей Ром. У таких штанях, що він, уявляєте, біжить, а вони, штани тріпотять на повітрі. Оце так! А Паола за цей час встигла переодягнутись, і вже такому червоному пеньюарі, який теж розвивається, коли вона швидко ходить (а ходить вона швидко, навмисно, щоб він розвивався). І служниця її костюми міняє — не встигаєш отямитись. I один шикарніший за інший, — вмерти можна! Ну, не вмерти, звичайно, але заздрощі беруть... А в яких костюмчиках цей жених-мільйонер з’являється, завал!..»

Х. Валько. «Краса — страшенна сила», рецензія на виставу

Пишучи про Віктюківську постановку в Театрі російської драми ім. Лесі Українки, не можна оминути увагою теперішню історію театру і його сучасний контекст — репертуарний, мовний, ідеологічний, естетичний. Якщо Театр Романа Віктюка в Москві («специфічний театр з українським нутром», як говорить С. Максименко) реагував на події в Україні — 2014 року з’явилася знаменита перша постановка п’єси Павла Ар’є про наслідки Чорнобильської катастрофи «На початку і в кінці часів» («Чорнобиль»). То в ювілейний рік Лесі Українки, коли чимало українських театрів взялися до постановок актуальних Лесиних драм, серед яких лідирує, мабуть, «Кассандра» (прем’єрна вистава двох київських труп та однієї львівської) з виразними алюзіями на сучасні воєнні загрози з боку Росії, цей театр продовжує політику ще донезалежних часів. І це вже мова не про мистецтво, не про естетичне, не про красу, яку так обстоював Роман Віктюк, працюючи з тим театром у рік проголошення незалежності України...

Якщо в історії театру Романа Віктюка ми не можемо нічого змінити, свого українського театру він, на жаль, не мав і уже не матиме, то реформувати театр Лесі Українки мусимо і якнайшвидше. Так само як мусимо повернути Україні пам’ять про її великого режисера Романа Віктюка, які б дискусії в суспільстві це не викликало, є аргументи незаперечні.

Тож на завершення про меморіальні перспективи. У першу річницю пам’яті Віктюка вже стає очевидним, що потрібен музей великого режисера, і потрібен він саме тут, у Львові, — час нарешті повертати своїх митців на їхню малу Батьківщину, тих митців, хто серцем був завжди тут, хоч і залишався людиною світу, широкого світу, а не лише Росії, як хотілось би думати декому там. Театр Романа Віктюка залишився в Москві, Роман Григорович же повернувся туди, звідки починав свій життєвий і театральний шлях, до Львова. На часі думки про те, в який спосіб місто і його мешканці, театральна й мистецька спільнота консолідуються довкола збереження гідної пам’яті про Великого Режисера Романа Віктюка. І якщо вже в театральному  Львові немає музею театру, то музей видатного львів’янина — режисера світової слави ми можемо створити. Це засвідчують і виставки, і спогади, і роздуми митецької спільноти з нагоди річниці пам’яті Романа Віктюка. Театр має тривати...