Ми не знаємо, чи Гомер був, але знаємо, що він був сліпим, – на лекціях з античної літератури іноді стається таке диво, що хтось зі студентів раптом запитає, як цю фразу, яку дехто десь колись чув, треба розуміти. І чи це правда…
Відповідаю, що трапляються такі люди, такі особистості поміж нами, які дивляться не лише під ноги і довкола, але і всередину себе самих. Часами живуть саме внутрішнім світом, не еґоїстично, але іншою природою людського буття. Де свій особистий і особливий камертон, де внутрішні вібрації мислі, мелодики сфер, намірів і загалом духу чудесним чином бринять зрозуміло для усіх, хто їх слухає, хто слухає їхні твори. Животворні твори. Для усіх, хто не глухий.
А відлуння кожної людини-струни, зачепленої невимовним бринінням їхньої душі, нехай і з допомогою штучних інструментів, наповнює дзвінку порожнину простору навколо нас і не дає цьому нашому просторові безвольно здутися.
Скажи мені, хто твої друзі, і я тобі скажу, хто ти.
Він – Данило Перцов. Його друзі – Хорея Козацька.
Хлопцям вдалося зробити феноменальну річ – унікальний колектив, який жив єдиним подихом на сцені і єдиним звуком, у якому дивовижно, точніше чудозвучно, спліталися всі індивідуальні інтонації. Я неодноразово жартував, що вони – містичний і унікальний орден, UNITISUNT. Що могли би просто бути в унісон своїми думками, мелодіями, прагненнями і надіями, але, об’єднуючись, ніколи не втрачають власних індивідуальностей. От це мені надзвичайно подобалося. Не було намагання лишатися самим собою, а просто бути самими собою – питома їхня якість.
Ми дуже давно знали, радше вірили, що є тексти, де сказана правда. Якої ми прагнули і шукали, підозріваючи, що її від нас приховали. І варто лише знайти ті тексти – і правда звільнить нас, слово дасть свободу і зцілить і нас самих, наші думки і душі, і всеньке довкола нас суспільство, тих людей, які – ми були свято переконаними – теж усі марять свободою. Символічно, що ця зустріч чи то зустрічі відбулися у тому самому славному Переяславі. Я тоді навіть не думав, що якогось часу маятник таки обернеться і слава дасть себе перейняти.
Така дивна річ, подумав я колись після чергового концерту. Здається, це був концерт у музеї Шевченка в Києві. Щоби такий концерт відбувся, треба було на початку навчитися грати. Потім зробити власноруч свої інструменти. Щоби пізнати всі таємниці створення музики із кавалка дерева, треба було спочатку правильно сформувати цей кавалок дерева, перетворити його в інструмент. Потім бути не задоволеним текстами старих пісень, вичахлих від часу, а то й опріснених на цензурне замовлення музично і фонетично. Тобто ще навчитися правильної вимови звуків майже забутої мови, а не тільки звуків музики. Про звуки музики – мова окрема: нотації різних часів і конотації різних часів і епох, які треба конче навчитися упізнавати і відчитувати. Мало того, постає потреба специфічного, унікального звуку, sine qua non. Потреба спеціальних інструментів. Рідкісних, які звучать з присмаком свого часу. А відомі кобзи і бандури вдосконалити наново і навіть навспак, повертаючи їм первісне життя: зміною металевих струн на жили, які з них висотали і зняли з кілочків.
Такий собі кваліфікований музичний спецназ. Хтось сказав: фахівці найвищого рівня, а я думаю – благородні інструменти, зроблені власними руками, порухами душі, прагненням пригадати і висловити. Інструменти, які зробили себе самі, прийшли до себе самих.
Апогеєм стало слово – і мовлене, і співане. Разом, спільно, натхненно і з заплющеними очима, бо так краще відчувати звук, голос і слово, почуття, які звучать під склепінням черепа. І в душі.
Це й захоплює на їхніх концертах щоразу. Ті концерти живі, неймовірно суґестивні на всіх рівнях сприйняття.
А він був неодмінним і незамінним. Бо був поліінструменталістом (як, зрештою, і всі), тобто умів грати на багатьох інструментах. І творити музику. Так цікаво: батьки були ґеніальними візуально, а він був музичним ґеніально. І тому… озвучував, міг, власне, озвучити найглибше, найінтимніше (чого мав вдосталь) і найскладніше. Про De Libertate. Найвищу свободу, до якої ніхто не примушує і не змушує, а яка є самоціллю, самістю, до якої хочеться прагнути, – оце і є найвища свобода… свобода самовираження.
Хоча він був дуже живим, віталістичним і з гумором, а його голос і його гра на інструментах орґанічно й ґеніально непомітно впліталася у поліфонію гурту, – чомусь мені запам’ятався саме таким – суворо-мовчазним, серйозно сконцентрованим. Немов не просто жив, а виконував якусь дуже відповідальну місію у цьому житті. Свою власну місію. Без якої це наше життя цілком неможливе.
Але я помилився. Вжив минулого чáсу. Вибач, друже, ще трохи пройде часý – і знову все буде так, як раніше: я десь, може і у Львові, ти десь, може і в Києві; колись станеться черговий успішний, як завжди, концерт і ми обов’язково побачимося, а захочеться швидше – то є телефон, або компакт, або ролик на ю…
07.12.2021