Українські громади сіл Мостищини у період ополячення шкіл (1920-ті – початок 1930-х років)
Шкільництво у Галичині наприкінці ХІХ – першій третині ХХ ст. незмінно перебувало у занедбаному стані. У тодішніх часописах (не тільки українських, але й польських) годі відшукати компліментарні дописи. Натомість рясніє текстами про полонізацію шкіл («Нарід український стоїть перед двома найстрашнішими доконуючими ся фактами на нашім народнім організмі: цілковитим спольонізованєм шкіл і судів»¹), мізерний рівень учителів («Щоби виперти українське учительство з шкіл… заповняється наші школи т.зв. панчошковими учительками-Польками, котрі здають іспит з робленя панчох, на вакаційному курсі познакомлюють ся з букварем, ідуть до комісії екзаменаційної по готовий вже патент і так скінчивши свою едукацію, ідуть вчити українські діти. По українськи учать ся опісля від дітий»²), умови, в яких навчаються діти («Будинки шкільні – се трупарні, дуже часто без вікон і дверий, а навіть без опалу взимі! Се все на те, щоби наші діти як найменше користали з науки шкільної»³; та ще: «…з вікон кождої школи щирить свої зуби – голод, а в її нутрі заводить глумливим реготом – нужда»⁴) та проблему охоплення початковою освітою дітей шкільного віку («Т.зв. примус шкільний – се чиста перфідія! Пересічно ніби половина дітий учащає до школи»⁵). Далекою від належного рівня була й програма початкових шкіл («Українська дитина, що кінчила сільську школу, по 6 роках науки ледви потрафила ортографічно підписатися. В часі трохлітної т.зв. доповняючої науки забувала вона й се, чого за тих 6 літ навчилася»⁶). Врешті бракувало і самих шкіл. Згідно звіту краєвої шкільної ради за 1908/1909 рр., у Галичині в 1245 громадах діти не мали змоги ходити до школи. До найзанедбаніших шкільних округів належав поміж іншими й Мостиських повіт – із 78 громад власної школи не було в 11⁷. Нарікання в українській та польській пресі часто стосувались також низької заробітньої плати освітян⁸.
У міжвоєнний час додалося ще одне лихо – шкільний закон від 31 липня 1924 р. (т.зв. «Lex Grabski») про об'єднання українських і польських шкіл в межах локальної місцевості в утраквістичні (нібито двомовні). Реформа привела до катастрофи української школи – за результатами плебісцитів (проводились у формі подання декларацій) з колишніх 2612 шкіл українськими залишились лише 867. Така ситуація стала можливою завдяки підкупам, шантажам і навіть поліцейському терору⁹.
Ополяченню шкіл сприяли, зокрема, наказні війти. Так, перед Яном Вінярським, який урядував в Ганьковичах, стояло непросте завдання, бо у селі було лише 7 дітей-латинників шкільного віку. Аби зібрати необхідні підписи, він вдався до обману і намовив декількох жінок підписати папери, згідно яких він мав отримати для села отруту для мишей. Малограмотні матері, того не відаючи, насправді підписали декларації. В газеті відзначили, що серед шести жінок, які поставили підписи, четверо були вдовами¹⁰.
У сусідніх Мишлятичах наказний війт Міхал Осідач відмовлявся затверджувати декларації¹¹ українських батьків, пояснюючи це браком часу. Коли ж ті приходили до нього додому, він безцеремонно покидав своє помешкання. Були війти, які пробували наживатись на легітимізації декларацій – так чинив у Раденичах Антін Дзюбацький, який вимагав від батьків-українців по 30 сотиків. Наказний війт у Баличах Михайло Томків відмовлявся затверджувати декларації, допоки батьки не нададуть йому витягів зі щоденників дітей, а також не приведуть до нього самих школярів («chce się na nich popatrzeć»). Врешті придумав ще й таке, що при легітимізації декларацій повинен бути присутнім представник державної поліції¹².
Доброю ілюстрацією тодішнього «реформування» школи є приклад с. Дмитровичі. Поляків у селі було обмаль – з 225 хат лише 14 належало латинникам. Українська школа діяла у Дмитровичах понад півстоліття – 1924 року її перемінили на польську згідно ухвали повітової шкільної влади. Приводом послужило рішення наказного війта Вінцентія Карколовського й двох «нетямущих радних» – Івана Хухри й Івана Будзина. Коли про це дізнались у громаді, зчинився скандал. Відтак селяни повідомили повітову шкільну владу про те, що відкликають попереднє рішення і хочуть залишити школу з українською мовою викладання. Однак, бажанням громади у повіті знехтували¹³. В дописі, поміщеному в «Українському голосі», читаємо:
«В раді громадській були між иньшими Іван Будзин і Михайло Хіхра, оба роди з поконвіку українські. Вони оба приложили ніж до своєї школи, оба спонукали у властий переміну школи на польську. Прочі радні не згодилися, за се їх розігнано, вибрано самих поляків, а ті два «кабани» в нагороду остали в раді і переміна пішла одноголосно. Тепер є там 2 кл. польська школа з 2 силами укр. Ті ревно сповняють свій обов’язок і навіть молитву провадять по-польськи, чого не вимагає ні право польське, ні інспектор. А як дитина не може говорити по-польськи, то п. Косоноцька¹⁴, учителька, донька нашого пароха в Судовій Вишні, тяжко їх побиває. Поляків там зовсім нема, лиш 16 дітей латинників, а около 150 дітей український»¹⁵.
Подібна ситуація склалася у с. Довгомостиська. До шкільної реформи тут функціонувала українська школа, що й не дивно, бо поляків у громаді не назбирувалось і більше 10%. Проте на громадській раді вирішили змінити школу на польську, при чому вирішальним (як читаємо у дописі) був голос радного-українця Василя Канціра. Селяни напосілись на нього, аби змінив своє рішення. Зокрема, за цю справу взявся один із найвидніших місцевих господарів Микола Цьорох. Канцір нібито погодився, навіть попросив Цьороха, щоби той дістав для нього декларацію, проте потім змінив рішення. Відтак почав скаржитись дідичеві на «непоцтивий нарід, що домагається української школи». Цьорох не припиняв спроб переконати Канціра, на цей раз уже докоряючи йому публічно. Ця ситуація не пройшла повз увагу довгомостиської молоді. Парубки одного вечора з’явились біля дому Канціра і обкидали хату камінням й патиками, при цьому виспівуючи:
«Канцір хрунь,
йому в руки гроші всунь,
за ложку росолу,
дав Полякам нашу школу».
Після такої акції Канцір «виавансував зараз на великого мученика». Дідич постарався у старостві, аби йому дали право носити револьвер. Правда, Канцір хотів більше – аби йому дали охорону. Крім цього, він почав засипати прокуратуру і суд у Перемишлі доносами. Ця справа таки мала своє закінчення у залі окружного суду. На лаві звинувачених опинились Микола Цьорох, Іван Щирбак, Антін Яремко, Микола Ґжебальський, Іван Оліярник, Йосип Пахолок, Іван Здобиляк та Іван Стахович. Розгляд справи двічі переносили, бо Канцір знаходив все нових свідків. Він стверджував, що Цьорох і Стахович йому погрожували, інші – напали на помешкання. Останнє засідання відбулося 9 березня 1927 р. Боронив «кривдників» Канціра д-р Володимир Загайкевич. Згідно рішення суддів, Цьорох і Стахович були визнані невинними, інші ж отримали по 7 днів арешту, але не за злочин нападу на дім, а за «переступство злобного ушкодження чужої власности». Кару ув’язнення було замінено на гривну у розмірі 14 злотих¹⁶.
Про довгомостиську школу у пресі невдовзі знову згадали. Йшлося про педагогічні підходи Емілії Белзувни (натоді у Довгомостиськах усі четверо учителів були поляками). 18 березня 1929 р. вона побила до синців двох дівчат – Зофію Білобрам і Стефанію Козак. Школяркам перепало за те, що на питання «скільки є чотири рази дев’ять» вони відповідали «тридцять шість», а не «trzydzieście sześć». У дописі також зазначили, що учителька не дозволяє дітям до і після уроків молитись на своїй рідній мові¹⁷.
Не обійшлося без шкільних скандалів й у с. Черневе, де українська громада з погляду суспільно-громадської діяльності була однією з найактивніших у Мостиському повіті. Перший інцидент стосувався напису на будівлі. Ще до війни тут спорудили одноповерхову 4-класову школу, причому громада доклала зусиль, аби шкільний заклад назвали іменем Тараса Шевченка. Відповідний напис із залізних літер вцементували над вхідними дверми. Він щасливо перебув лихоліття Першої світової та українсько-польської війни. Однак 21 жовтня 1930 року у село приїхав староста Сєнкевич і приказав війту напис зняти, що перестрашений війт і зробив. Відірвані залізні букви поскладали у шкільній канцелярії. Але цього виявилося замало: за декілька днів староста приказав ці букви доставити для переховування до староства. Відтак війт винайняв підводу, відвіз букви до Мостиськ і зложив їх у возівні будинку староства¹⁸.
Наступний шкільний сюжет у пресі про Черневе стосувався спроби у 1933 році замінити українську школу польською. У громаді зчинився галас, коли стало відомо, що хтось вніс декларації щодо польської мови навчання. Зовсім скоро з’ясувалось, що під тими шкільними деклараціями свої підписи залишили українські батьки: Іван Баландюк, Іван Ваньчак, Федько Костевка, Данько Джус і Параскева Костевка. Однак вони заявили, що ні самі ці документи не підписували, ні нікого до цього не уповноважнювали. Аби з’ясувати ситуацію, названі батьки разом зі своїм священиком о. Михайлом Плахтою подались 19 квітня 1933 р. до шкільного інспектора в Мостиськах і вимагали роз’яснення справи:
«…жадали, щоби шкільний інспектор предложив їм ті «їхні» шкільні декларації з пофальшованими підписами для викриття і покарання фальшівників підписів. Шк. інспектор тих декларацій не хотів дати, а навіть не хотів їх показати, заслонюючися «урядовою тайною», але запевнив батьків, що мова навчання не буде змінена».
Одначе селяни на слово не повірили запевненням шкільного інспектора, а тому внесли до кураторії Львівської шкільної округи письмовий протест. У тексті зазначили, що справою шкільних декларацій за польську мову навчання займався тамошній учитель Ян Гриник (у дописі зазначено – «бувший українець!») та зажадали, щоби шкільна кураторія перед вирішенням справи про мову навчання в 4-класовій школі в с. Черневе провела допити на місці і «ствердила власноручність підписів та правосильність внесених кимось за польською мовою навчання шкільних декларацій».
Ті ж батьки внесли скаргу і до державної прокуратури, вимагаючи судово-карного провадження для встановлення й покарання злочинця чи злочинців, які фальшували чужі підписи.
У прокуратурі слідство закрили, навіть не допитавши тих батьків, чиї підписили сфальшували. Зі свого боку шкільна кураторія доручила повітовому шкільному інспекторові у Мостиськах запросити батьків до Мостиськ. Там вони ще раз потвердили всі свої вимоги. Інспектор запропонував їм підписати якийсь документ, проте селяни відмовились, зазначивши, що своєї позиції не змінять.
Незважаючи на всю очевидність фальшування декларацій, кураторія Львівського шкільного округу рішенням від 9 червня 1933 р. змінила українську 4-класову народну школу в с. Черневе на утраквістичну, опираючись, звісно, саме на ці підроблені документи. Батьки, чиї імена було так безсоромно використано, внесли проти того рішення рекурс через кураторію до Міністерства освіти. Ще одну апеляцію внесли всі батьки-українці села Черневе, які мали дітей шкільного віку. Чергову скаргу зареєстрували також в мостиському суді й прокуратурі.
На початку нового навчального року (1933/1934) школу у с. Черневе перемінили на утраквістичну – не чекаючи рішення Міністерства освіти. За порадою Правної Оборони при Головній Управі «Рідної Школи», з огляду на протизаконність такої переміни, селяни внесли через повітову шкільну раду у Мостиськах новий протест до кураторії Львівської шкільної округи. Цей інцидент почали висвітлювати в українській пресі, причому із закликом, аби батьки інших громад діяли так, як і селяни з Черняви, якщо виявили протизаконні випадки переміни школи на утраквістичну.
В міжчасі внаслідок реорганізації шкільних інспекторів у Польщі повітовий шкільний інспекторат у Мостиськах скасували, а Мостиський повіт приєднали до новоствореного Окружного інспекторату в Городку. Цей новий окружний інспекторат поручив Управі школи у Черневі починаючи з 9 листопада 1933 року повернути в 4-класовій школі в Черневі українську мову навчання – до часу остаточного полагодження справи¹⁹. Перемога була тимчасовою і могла би бути хорошим прикладом для тих сіл з переважно українським населенням, де утраквізм зустріли не більш, ніж бурчанням і наріканням позаочі.
___________________________________________
¹ Прапор. Орган українсько-руського учительства. Коломия, 14 мая 1909. Р. ІІ. Ч. 13. С. 2.
² Там само.
³ Прапор… 21 мая 1909. Р. ІІ. Ч. 15. С. 4.
⁴ Вперед! Робітнича газета. Орган української соціялдемократичної партії. Львів, 11 марта 1919. Р. IV. Ч. 76. С. 2.
⁵ Прапор. Орган українсько-руського учительства. Коломия, 21 мая 1909. Р. ІІ. Ч. 15. С. 4.
⁶ Вперед! Р. IV. Ч. 76. С. 2.
⁷ Народне Слово. Львів, 6 грудня 1910. Річник ІІІ. Ч. 447. С. 7.
⁸ На повітовому вчительському вічі у Мостиськах, яке відбулося 29 жовтня 911 р., було прийнято резолюцію, в якій, серед іншого, була вимога про «зрівнаня учительських поборів з поборами, які прислугують державним урядникам 11-8 ранги». Див.: Прапор… 15 падолиста 19011. Р. IV. Ч. 32. С. 4.
⁹ Див.: Хомяк М. Шкільний плебісцит на Мостищині. Весна 1925-го // Збруч. 19.04.2017. URL
¹⁰ Новий Час. Ілюстрований політично-господарський часопис. Львів, 29 березня 1925. Р. ІІІ. Ч. 23 (139). С. 3.
¹¹ Декларації затверджував керівник гміни – підписом і печаткою. Це були віддруковані стандартні аркуші, на яких батьки від руки вписували свої прізвище та ім’я, місце проживання, повіт, ім’я своєї дитини, вік, мову викладання, назву школи, наприкінці – підпис і дату. Див.: Мосійчук Т. «Одна школа – два народи»: шкільні плебісцити в освітній діяльності УНДО (20-30 рр. ХХ ст.) // Краєзнавство. 2016. № 1-2. С. 103.
¹² Новий Час…С. 3.
¹³ Новий Час… 19 жовтня 1924. Р. ІІ. Ч. 80 (97). С. 9.
¹⁴ Очевидно йдеться про доньку о. Івана Косоноцького (1869 р.н.), пароха у с. Никловичі.
¹⁵ Український голос. Львів, 13 січня 1925. Р. VII. Ч. 2. С. 3.
¹⁶ Новий Час… 16 березня 1927. Р. V. Ч. 28 (341). С. 7-8.
¹⁷ Український голос. 7 квітня 1929 р. Р. ХІ. Ч. 14. С. 2.
¹⁸ Свобода. Орган Українського національно-демократичного об’єднання Львів, 9 листопада 1930. Р. ХХХІІ. Ч. 44. С. 4.
¹⁹ Нове село. Львів, 10 грудня 1933. Р. IV. Ч. 50. С. 2. Те ж саме: Діло. 26 листопада 1933. Р. LIV. Ч. 313. С. 4. («Завзята боротьба за українську школу»).
01.12.2021