Сніг за вікном

 

Перший сніг я завжди помічав. Він тихо лоскотав повітря, і мені було дивно, чому я дивлюся в ту хвилину за вікно і помічаю його. Потім я нашвидкоруч одягався і виходив надвір. Зустрічати зиму, як собі говорив.

 

Я знав, що перший сніг завжди швидко зникає, але щось безповоротне уже з ним приходило. Розпочиналась пора найкращих зимових свят, а отже, книги читатимуться швидше, мандаринки смакуватимуть краще, а свої подаровані на Миколая цукерки сестра знову віддасть мені. І буде більше музики. Більше, тому що у морозяному повітрі вона краще слухається. Коли ти за вікном у теплі, яке окреслене границею помережаного морозом вікна, тоді і Моцарт звучить по-іншому. Саме так його протяжний, передромантичний мі-бемоль мажорний концерт для фортепіано (KV 482), який я вперше послухав морозяного грудневого ранку, відтоді став для мене увертюрно зимовим, а його проведені духовими теми звучать як музичний вступ до зими.

 

Отож зустрічання снігу було для мене чи не найдавнішим ритуалом. Про нього неможливо було розповісти у той недовірливий до уяви час, та й не було кому розповідати, тому що діти в ту хвилину заледве починали задумуватися хіба над ковзанкою, яку залиють на канікулах, а книги та музика ніяк не пов’язувалися у них із зимою.

 

До хокею у дворі ще треба було дочекатися, коли снігу стане настільки повно і він впевнено заповнить фізичний та психологічний простір, щоб дорослі разом з дітьми наважились залити ковзанку. У дворах тоді хоча й було більше місця, але на повноцінне поле ніколи не вистачало. Тому вирізали квадратні клаптики простору, які перетворювалися на арену небезпечної гри, позаяк ані захисту, ані вміння, ані ковзанів майже ні в кого не було. Стояти на воротах з незахищеними ногами і обличчям було крайнім виявом мужності. Можливо, саме через це мені найбільше подобалась роль воротаря: бути останнім, від кого залежить, останнім, хто врятує усю команду від її тактичних помилок, хто стане на трохи героєм і принесе в жертву заради цього своє тіло. Узимку тіло хокейного воротаря, звичайно, було більше побитим, ніж влітку футбольного, але відчуття і мотивації були ідентичними.

 

Але насправді часто доводилось вправлятися самому, бо діти кудись дівалися і ти ходив по подвір’ю сам з ключкою і шайбою, смакуючи останні розділи роману Купера або повторюючи мелодії італійської естради. Її ти знав напам’ять всю. У ті ранні роки класика ще залишалася закритим світом і доводилося жити з «італійцями», а згодом німецьким англомовним диско Moder Talking і Bad Boys Blue. Але я слухав цю музику так само, як трохи пізніше класику: урочисто, уважно, ритуально у визначеному в кімнаті місці, з відпущеною уявою та нестримними емоціями, коли сльози не соромили, бо їх ніхто не бачив.

 

Коли ж прийшла класика, то сніг отримав ритуальне звучання. Коли мороз зручно вмощувався на календарі, сонце дозволяло собі засліплювати очі без шкоди снігу. Ти розглядав з відкритого балкону, як він виблискує відтінками блакиті на химерних контурах кучугур та стежок поміж ними. Чорно-білі поодинокі постаті проходили поміж ними якось занадто швидко і зосереджено. Але це було у будні, коли вся країна працювала або сиділа на уроках. Коли ж наставав вихідний день – як правило у суботу після школи – тоді вся панорама змінювалась і починала нагадувати картини Брейгеля-старшого: хаотично розкидані численні чорно-білі контури повільних дорослих і моторних дітей. Карнавальний галас у морозяному повітрі легко досягав вищих поверхів, і ти ніби дивився кіно, стоячи за вікном. Радість з’являлася нізвідки, бо всі були однаково бідними, машини не загороджували тротуари і подвір’я, а у магазинах було нецікаво. Діти зазвичай кричали. Вони завжди чомусь кричать і галасують. Мені тоді було трохи незрозуміло, чому вони так роблять, особливо на перервах у школах, хаотично бігаючи, штовхаючись, невинно ображаючи слабших і роблячи інші дурниці, про які в дорослому житті воліють не згадувати. Але оскільки я був у меншості, то й вплинути на це не мав шансів.

 

Натомість я емігровував з цього шуму у тишу лісу. Коли зима ставала витриманою, немов впевнене і зігріте в долоні бренді, а дерева звикалися з білими сніжними декораціями, я приходив до лісу. Узимку він був іншим, ніж улітку. Це була гра в чорно-біле, авангардне плетиво тонких фрактальних ліній гілок і товстих вертикалей стовбурів, присипаних блакитним снігом. Ліс узимку звучить по-особливому, адже вітер легше проникає всередину і розхитує замерзлі гілки. Особливо щастило, коли переді мною виявлялася ще не протоптана стежка і можна було відчувати силу зими, провалюючи ноги у товщу снігу. Тоді найкраще думалося про ранніх романтиків. Не знаю чому, але саме Каспар Давід Фрідріх і Франц Шуберт виявлялися найбільше зимовими. Вже пізніше у добу незалежності за студентської пори я пережив незабутні хвилини, коли першого грудня зі своїми малими пластунами пішов у невелику мандрівку до Олеського замку та Підгірців і нас якраз на пагорбі застав перший сніг. Я до сих пір пам’ятаю абсолютно заворожливу картину темної землі, яка швидко вкривалася снігом, і контури Підгорецького замку крізь лапатий сніг на тлі похмурого низького неба. Я дивився на цей цілком романтичний, з дев’ятнадцятого сторіччя, пейзаж і Kyrie Eleison з юнацької, написаної майже у тому ж віці, що й мені на той час, соль мажорної меси Шуберта були найкращими ілюстраціями до сутінкової зими. А пригадалася вона мені, тому що у дитинстві у моєму лісі я вигулював цю месу після прослуховування, роздумуючи над долею цього нещасного чоловіка, який не мав ані належної йому слави, ані дозволеної йому любові, і так і пішов з життя без радостей простих людей.

 

У моєму лісі було приємно не лише ходити. У той час мало хто катався на гірських лещатах, тому бігові та великі сани замінювали нам всі ті радощі, які принесли заможні двотисячні любителям зимового відпочинку в горах. На бігових лижах можна було ходити компанією з хлопцями і з’їжджати з гірок, яких було вдосталь у лісі та поза ним. А ще можна було виходити у відкрите поле за містом і вирізати кілометри лижні довгими сторонами гігантського квадрату між Львовом та Сокільниками.

 

А коли мокрий і розчервонілий ти повертався додому, то на тебе чекав запах живої ялинки, яку у нас в домі обов’язково ставити кожного року. Чи не найбільше з ритуалів я любив процес розплутування лампочок ілюмінації разом з батьком та прикрашання іграшками разом з мамою та молодшою сестрою. Ялинка була неодмінним атрибутом зими, вона у нас затримувалася довго, майже до лютого, так само як і улюблена кутя, яку баба готувала по кілька разів на моє замовлення вже далеко по Святих вечорах. Саме при ялинці відкрилася мені класична музика у тиші порожнього дому, коли я вперше почув арію Папагено з «Чарівної флейти» Моцарта, читаючи роман про нього у сусідній кімнаті. Цей день став переламним у моєму житті, бо коли я прийшов на звуки музики до вітальні, то картина розкішної ялинки, сонячного морозяного світла за вікном і мелодії Моцарта раптово і безповоротно змінили мене. Такі миті можна назвати моментами щастя, але ми це усвідомлюємо значно пізніше, от хоча б зараз, коли це пишу. Але ця мить виявилась активним щастям, тому що воно не минуло, а залишається у мені до сих пір.

 

Сніг за вікном викликав у дітей вибухову радість і рішуче перекреслював цінність усталеного. Вже будучи студентами, коли зими залишались такими ж щедрими на сніг, як і у дитинстві, ми миттєво забували про пари з математичного аналізу чи якогось розділу фізики і гралися у сніжки. Тому що дитинство було недалеко і кожен добре пам’ятав, що кидання сніжками – це ж не тільки змагання на влучність та реалізація маскулінності, а й залицяння до дівчат. Від тих залицянь у школі дівчата страждали більше, ніж хлопці, бо часто ті останні не знали міри у своїх жартах чи романсах і так само, як у дорослому житті, коли ніжність сусідить з жорстокістю, а жарти межують з образами, діти могли і були жорстокими, і тоді сльози дівчат були не тільки від радості отримати сніжку від своєї симпатії, а й зазнати прихованого булінгу від недоброзичливців.

 

У дитячих зимах світло по-особливому заломлювалося і запам’ятовувалося. Колір набував якогось ритуального значення. Напевно і через те, що зима підвищувала настрій і могла утримувати його на найвищих регістрах довше, ніж в інший час. Колись давно, так що годі пригадати, у скільки років, але точно у дошкільний період, в один сніжний вечір сталося моє вінчання з бузково-фіолетовим відтінком темно-синього, який я запам’ятав у свого гномика-брошки, якого мама причепила була на комір моєї шуби. Відтоді я безрезультатно шукаю цей колір у дорослих речах, смакуючи цю подорож на санках разом з батьками, поблажливо відпустивши пошук балансу правди та ностальгії у цьому спогаді. Я люблю цей відтінок майже фізично, так само як спогад про перше кохання, чи інше, але справжнє кохання.

 

Можливо, через зведення узимку кольорів до кількох базових, вечори набували особливого шарму. Це відбувається і зараз, і з дорослими також, але для дитини тоді темрява і скупе світло за вікном давало  гостріші відчуття. Без келиха вина, без ароматизованих свічок та інших гламурних атрибутів сьогодення, але з Вальтером Скоттом у тринадцять, з казками Гофмана у п'ятнадцять, під «Babe I’m Gonna Leave You» у вісімнадцять час тягнувся довше, ніж викурюється сигара, якими зачаровували смагляві кубинські старшокласники з моєї школи.

 

Ближче до середини лютого зима ставала важкою, виснажувала свої щедроти і поступово починала дратувати людей. Усім хотілося весни і тепла. Я теж піддавався цьому настрою, але не хотів, щоб усе ставалося раптово і швидко, так як у теперішній час. І природа слухала мене, бо зима відступала урочисто, повільно, змінюючи звучання з тріскоту і скрипу на дзюрчання струмків, які прорізали фйорди поміж заметів, і притуплюючи звучання кроків по обважнілому і витягнутому старістю сніговому покриву. Сонце виточувало бурульки з льоду і, граючись світлом, вже з ними шукало партнерську любов. До молодої яснозеленої весни, в яку варто було закохуватись, було ще далеко, і оце повільне, урочисте, гідне відступання зими стало тим, що через кліматичні зміни вже залишилось у минулому і про що тепер варто намагатись розповісти своїм дітям. Розповісти напевно і собі, хоча б для того, щоби зберегти минуле у теперішньому заради майбутнього.

 

 

30.11.2021