Історія Європи (ХІ)

Артуро Перес-Реверте

Через дивні парадокси історії (яку частенько тягне на жарти) дві великі грецькі конфедерації V ст. до н.е. – стримана та мілітаризована Спарта й освічені та демократичні Афіни – стануть союзниками в одній із найвирішальніших воєн античності. Цю війну чи війни назвали мідійськими, бо ворогами були перси, знані також як мідійці – за назвою регіону Азії, з якого вони походили, які на той час мали найпотужнішу імперію (щось на кшталт тодішніх Сполучених Штатів). І річ була в тому, що перський цар, що звався Дарій і жадав Середземномор’я, хотів як фанфарон захапати Грецію погрозами. Майже всі тамтешні міста, пересравши, спробували лишитися збоку чи підставили Дарію дупу, щоб уникнути проблем, за винятком двох: афіняни, які вважалися грецькою інтелектуальною совістю і всяким таким, і брутальні міцні спартанці, які, коли перси зажадали, аби ті здали їм свою зброю, відповіли щось на кшталт molón labé, що означало «йди і забери її сам, якщо маєш яйця». І Дарій пішов – чи змусив іти своє військо. Тож спартанці й афіняни підготували фаланги гоплітів, попрощалися з жінками й дітьми, як Гектор з Андромахою, і налаштувалися дорого продати свою шкуру. Перша спроба персів провалилася, бо буря потопила їхній флот. Друга пішла їм краще, і вони висадилися на берег. Оскільки спартанці не підійшли вчасно, афіняни вирішили стати на прю з нападником самі (і зробили це в пропорції один проти десяти, всі наявні чоловіки, за винятком старих і дітей). І, як не дивно, перемогли. Сталося це в долині, що звалась Марфон, за 40 км від Афін. А позаяк не було ні телефону, ні автомобілів, ні інтернету, переможці послали атлета на ймення Філіппід, аби той сповістив гарну новину. Він бігом здолав ті 40 км, діставшись Афін, гукнув: «Ми перемогли» – і знесилений впав замертво (хоча багато нинішніх спортсменів цього не знають, щоразу, коли біжать марафон, вони нагадують про цього бравого хлопця). Та битва була однією з найзнаменитіших в історії і славетним діянням афінян – настільки, що трагік Есхіл, який у ній бився («Греки не є нічиїми рабами, ані васалами», – стверджує він у «Персах»), волів, аби її було згадано в його епітафії замість його численних театральних творів (так само, як автор «Дон Кіхота», наш дорогий Сервантес, вважав своєю найбільшою гордістю те, що був солдатом у Лепантській битві). Утім, Бог любить трійцю. Перси, якими тепер правив син Дарія Ксеркс, зациклились на Греції; тож у 483 р. до н.е. вони перетнули Геллеспонт із військом, яке Геродот описує як незліченне. Цього разу Спарта прийшла на побачення з історією і була вірна своїй славі: 300 спартанських гоплітів та інші грецькі помічники полягли, не поступаючись ані п’яддю землі, шалено змагаючись на чолі з царем Леонідом в гірському проході Фермопіли у співвідношенні (як каже Геродот) один до тисячі. Опісля перси просунулися до Афін і підпалили їх, поки їхні мешканці втікали на острови Егіна й Саламін. Але загарбники дістали дулю з маком, бо завдяки фацетові, що звався Фемістокл, перед війною збудували добрий флот (кораблі називалися трієри, бо мали три ряди весел з кожного борту). А позаяк греки були чудовими моряками, у Саламінській затоці їм явилася Божа матір, чи богиня Гера, чи хто там тоді являвся, і вони дали Ксерксу такого морського чосу, що від нього лише мокре місце лишилося. Потім, окрилені успіхом і для того, щоб довершити справу, наступного року, тобто 479 р. до н.е., вони піднялися вище і віддухопелили його у битві при Платеях. Це поклало початок періоду визнання і слави для Греції, яка процвітатиме в час, названий Золотою добою (про неї ми говоритимемо в наступному епізоді), який за пів сторіччя зробить з Афін, морального переможця війни, колиску того, що нині ми називаємо європейською чи західною культурою. Таким чином на попелищі розгромленого перського війська було покладено першу велику геополітичну межу – можливо, ще символічну, але значущу – між світом Сходу і світом Заходу. Між уляганням абсолютній владі й особистою свободою людини (як актуально, гадаю, звучить це для вас). І через двадцять шість сторіч – попри наші суперечності, злочини, забуття і лиха – ми, нинішні європейці, у найкращому, що мали й досі маємо, знаємо ми це чи ні, є історичними внуками тих греків, які героїчно бились, захищаючи свій світ і свою свободу (тобто наш світ і нашу свободу), при Марафоні, Фермопілах і Саламіні.

(Далі).