Одного липневого дня мене мало не розчулило повідомлення від давньої знайомої. «Я зараз на Кіпрі, яке вино тобі звідси привезти?» Подвійна радість від того, що люди, адаптувавшись до пандемії, поступово відновлюють практику подорожей, а хтось ще й пам’ятає про мої винні, а разом з тим невинні і легальні вподобання, на якийсь час тоді ніби відігнала липку спеку. Уява почала малювати злегка спітнілий келих прохолодного Ксиністері, а згодом трансформувала його у трохи менший келишок легендарної Командарії, з якого розливаються всі пахощі Орієнту. За якусь скупу хвилину я подумки злітав на знаменитий острів, де ніколи не бував.
Вино, як кожен локальний продукт, віддавна, окрім власне органолептичних характеристик, транслювало ще і додану інформацію про регіон свого походження. За гіпотезою, однак, не опертою на поважні докази, найкраще смак вина розкривається тільки в місцевості, де його виробили. Це припущення працює на розширення окремого сегмента в туристичній галузі – винного туризму, коли турист приїжджає у певну місцевість не для того, щоб милуватися її природою чи архітектурою, а власне, щоб посмакувати тутешніх вин. Натішившись досхочу вином у Вахау, Токаї чи Хересі, гість обов’язково прихопить із собою додому ще пару пляшечок – на пам’ять, аби згодом келишком-другим привезеного звідти дару лози підживити свої спогади про захід сонця над виноградниками, акуратні піраміди бочок солери і ряди чепурних, «як намальованих», винних льохів.
Згадав собі, скільки різного вина сам привозив зі своїх мандрівок, а також отримував на замовлення від близьких і друзів, які повертались із «винних» земель. Принагідно дякую їм за ці сувеніри, які не затримались у мене довго через свою плинну природу, але додали нових барв до сприйняття тих країв чи привідчинили до них незнані досі дверцята. Найбільш географічно неочікуваним, пригадую, був доволі добрий червоний купаж з Перу, а Ґрюнер Велтлінер з виноградників Його Величности Князя Ліхтенштейну, як виявилось, був зроблений в Австрії. Напевне в цьому крихітному князівстві таки бракує ґрунту.
Часто окремі сорти винограду «маркують» деякі території. Вже століттями Рислінг «приріс» до берегів Рейну, Пошіп – до островів Далмації, а чорна і біла Фетяски є одним із символів Молдови по обидва береги Пруту. Герцеговинці традиційно вирощують Жілавку, а морав’яни Франковку, хоча вона ж (чи вже він) під іменем Блауфранкіш робить найбільшу погоду в австрійському Бурґенланді. Сьогодні Одеський чорний, хоча й гібрид, але наш, український, теж поступово стає впізнаваною ознакою Одеської Бессарабії, а в доброму виконанні – бажаною пам’яткою гостей регіону.
Повернувся до цих думок аж у листопаді, напередодні свята, яке за популярністю й очікуваною хмільною веселістю конкурує хіба з Октоберфестом і відзначається на всіх континентах. Щороку в третій четвер листопада по всьому світу ритуально відкорковують перші пляшки молодого вина Божолє Нуво. Колись локальна подія, яка народилась у Бурґундії і мала на меті прискорити продажі місцевого вина з винограду сорту Ґаме, зараз має глобальний характер. І хоча наступної п’ятниці наслідки святкування зазвичай даються взнаки, а в самому смаку вина не було нічого, що могло б залишити яскраві враження – це приклад, як інтереси місцевих виноробів і багаторічна промоція створили впізнаваний сувенір, який хочуть отримати сотні тисяч винолюбів, заплативши за нього зазвичай завищену, як то буває з сувенірами, ціну.
Спроби створити локальне вино були і в Галичині. Трохи менше ста років тому за державної підтримки і не без ідеологічної складової розпочався заліщицький виноградний експеримент. Місце обране було невипадково, цьому сприяли відповідний мікроклімат, а також певний досвід вирощування лози. Відтоді розпочалося власне «прив’язування» винограду до цього регіону, його промоція не лише як кліматичного курорту, але й краю виноградників, вина і винарень.
До 1939 року в Заліщиках провели три свята винобрання, які створювали для цього містечка і його околиць барвистий життєрадісний образ, схожий до традиційних європейських виноробних країв. Знимки того часу фіксують колоритні народні строї учасників тих святкових проходів, які йдуть поруч із возами, декорованими гронами і велетенськими пляшками з пап’є-маше. Польська влада навіть почала, як зараз би це назвали, брендувати територію, увівши в обіг термін «Тепле Поділля». Заліщицький експеримент брутально перервала війна. Власників виноградників «звільнили» від власності, а лози, які вціліли у війну, були «добиті» колгоспами. Один із подвижників заліщицького виноградарства Ґжеґож Заруґевич, полонізований вірменин з Кут, став першорядною фігурою «польського повоєнного виноробства» у Зєльоній Ґурі. Але це вже інша, окрема історія.
Хтозна, можливо, завдяки кліматичним умовам і сприятливому законодавству за якийсь десяток років з’явиться Заліщицьке біле чи South Peninsula, пляшку якого буде непереборно хотітись привезти з цього теплого закутка на пам’ять. А може, сучасні спроби виноробства і в інших галицьких мікрорегіонах теж будуть успішними?
23.11.2021