Останнім часом з неприємною періодичністю ловлю себе на думці, що я собі огидний. Спочатку я би уточнив, хто такий Я, а далі опишу суть моїх до себе претензій.
Олександр ЯБЧАНКА,
медичний експерт Центру розвитку «Громада.UA», викладач курсу «Публічне управління у сфері охорони здоров’я» УКУ
У визначенні Я не намагатимусь вигадати щось нове, бо мудрі люди описали це задовго до мого народження. За визначенням Рене Декарта, з яким я цілковито згоден, “Я є річ, що мислить”. Так-от, останнім часом, коли мислю про те, що від коронавірусної інфекції щодня в Україні помирає понад 800 людей, із яких понад 95% – невакциновані, у голові інколи виникають думки, від яких мені гидко: “ці люди самі винесли собі вирок”, “чим більше антивакцинаторів, тим менше антивакцинаторів”, і, нарешті, найогидніші “антивакцинатори у своєму виборі керуються бозна чим, лише не здоровим глуздом – вочевидь, вони так і політиків обирали”. Звісно, я гнав від себе ці думки, але ж з думками воно усе не так просто, що продемонстрував експеримент Даніеля Вегнера під назвою «Парадоксальні ефекти придушення думок», коли учасників просили не думати про білого медведя, натомість бажання про щось не думати призводило до зворотного ефекту. Виправдання собі знаходив у тому, що “я ж хоч у мережі ці думки не пишу”. Виправдання це було не дуже – бо, по-перше, у мережі я такі думки читав щодня, а по-друге, особливо на прочитане не реагував. Після того ж, як нещодавно у дискусії навколо вакцинації мене звинуватили у підтримці нацизму, я таки вирішив написати розлогий текст про проблеми низького рівня вакцинації в Україні у контексті того, що відбувається між людьми, котрі підтримують вакцинацію (як ви зрозуміли, я серед них), і тими, хто проти.
Діло було так. Я написав пост на тему того, що темпи вакцинації зростають із введенням жорсткіших обмежень для тих, хто не провакцинувався. У пості я припустив, що ефект передусім за рахунок тих громадян, котрі не те, щоб антивакцинатори, а просто «не на часі було». І тут «чарівний пендель» у вигляді обмежень «червоної зони» спрацював. Далі я сформулював припущення, що за якийсь час ми впремось у стіну тих, котрі власне проти вакцинації. Питання, яке я ставив у дописі: скільки таких людей і що робитимемо у тій ситуації?
Один із дописувачів під постом написав, що “доказова медицина – це умовна річ”, що введені обмеження не мають нічого спільного з демократією, бо демократія, на його думку, – це насамперед свобода вибору, і порівняв заходи, впроваджені в Україні, з нацистською Німеччиною, “де арійці теж мали певний документ – і були всі інші, які практично не мали прав”. Додавши при цьому, що “добрими намірами вимощена дорога в пекло”. Як альтернативу сьогоднішнім обмеженням пан дописувач запропонував дуже суворий локдаун на два тижні, показавши як приклад Китай. На моє уточнення, чи не буде це несправедливо стосовно вакцинованих, пан відповів запереченням, обґрунтувавши це тим, що тоді всі будуть у рівних правах, і навіть запропонував юридичний інструмент у вигляді надзвичайного стану.
І тут я би розділив розв’язання проблеми на дві складові: подолати сумнів частини громадян вакцинуватись/не вакцинуватись і зробити так, аби були провакцинованими якомога більше громадян. Ці дві складові пов’язані, але не одне і те ж. Бо сумніви бувають різні. Одні сумніваються у терміновості чи гострій необхідності: “якось буде”, “донині не хворів і зараз пронесе”, “уже хворів і нічьо, вижив”, “зараз не на часі, трішки пізніше”. Інші ж сумніваються у доцільності вакцинації взагалі у діапазоні від “не все так однозначно” до “теорії змови з використанням станцій 5G”. І коли одних вдається провакцинувати, впровадивши жорсткі правила карантину, то на іншу групу ці заходи з високим рівнем ймовірності не вплинуть – підтвердженням тому минулотижневі протести антивакцинаторів, котрі звинувачують державу в порушенні їхніх особистих прав.
З групи антивакцинаторів я б одразу окремо вивів за дужки антивакцинаторів у білих халатах і тих, хто робить це на замовлення. На мою думку, тут ніякої дискусії бути не може – з цими категоріями має максимально жорстко працювати держава всіма наявними інструментами. Зокрема, у випадку медиків – позбавляти останніх цього статусу, оскільки людина, що має відповідний диплом, отримуючи його, фактично зобов’язується дотримуватись лише тих методів профілактики, діагностики і лікування, котрі доведені відповідними дослідженнями. І заперечувати ці дослідження така людина може лише не менш перевіреними даними. Якщо ж така людина наголошує на своїй правоті, аргументуючи це особистими спостереженнями, відчуттями, інтуїцією тощо, то слід їй відмовитись від статусу медика (який у розумінні пацієнтів користується науково доведеними практиками). Що ж до людей, котрі сіють антивакцинаторські заклики на замовлення, то тут, на мою думку, мали б працювати правоохоронні органи.
Отож далі мова йтиме лише про громадян, що сумніваються, але при цьому не є ні медиками, ні не виконують чиєсь замовлення з поширення антивакцинаторських настроїв.
Сумнів супроводжує всю людську цивілізацію, як і спроби сумнів подолати. Останньою такою великою спробою подолати сумнів були “Медитації” Декарта, де автор спробував дати метафізичну основу всій сучасній науці, назвавши цю основу Богом. Спроба та з тріском провалилась, перш за все зусиллями самої науки, котра заперечує будь-яку беззаперечність. Діло було так. На тлі релігійних воєн кінця XVI – XVII століть у Європі набув великої популярності скептицизм, котрий піддавав сумніву буквально все, окрім власних відчуттів індивіда. Іншими словами, скептик заперечував будь-які істини, вважаючи істинним лише те, що людина особисто відчуває у цю саму конкретну мить. Тобто не було жодних шансів переконати скептика навіть у солодкості меду чи будь-якій іншій очевидній речі, як ото математичній чи геометричній достовірності; натомість єдине, у чому скептик не мав жодних заперечень – коли людина говорить про свої власні відчуття: “я відчуваю солодкість меду”. Проблема у тім, що на фоні індивідуальних відчуттів доволі складно побудувати універсальні правила у побуті, науці чи співіснуванні індивідумів. Ось пан Декарт і спробував, відштовхнувшись від беззаперечної істини, якою є існування нашого Я, довести існування Бога, котрий мав стати метафізичною основою для науки. Науковці цю ідею відкинули, частина науковців пробувала зробити метафізичною основою науки саму науку, а деякі науковці періодично пробують навіть заперечувати існування нашого Я. На щастя, існування Я не було відкинуто, і через таких панів, як Джон Лок, стало суспільно-політичною основою існування сучасного світу.
Щодо сучасної науки, то вона заперечує будь-які істини й орієнтується тільки на те, що можна обчислити й експериментально перевірити (перевірена гіпотеза), аж поки якийсь черговий Айнштайн не спростує цю гіпотезу новою, котра стає лише перевіреною гіпотезою, але аж ніяк не істиною, чекаючи свого Айнштайна –і так до безконечності. Звісно, в обчисленнях є свої беззаперечні закони, як теорема Геделя, котра стосуються формальної несуперечливої арифметики. Проте неможливо всю науку звести у кінцевому рахунку до формальної несуперечливої арифметики. Іншими словами, у науках про природу роль аксіом (істин) відіграють фундаментальні гіпотези, аксіом "математичного типу" там не передбачено. Ідеться про так звані "гіпотетико-дедуктивні" теорії. Математика ж – давніший звір, ніж сучасні науки про природу. Між ними виник симбіоз, але це різні види наук. Отак ми, людство, і добрались до небувалих наукових відкриттів і усього прогресу, котрий з цими відкриттями пов’язаний від часу, коли жив пан Декарт, і донині.
Як бачимо, відсутність істин, котрі не можна було би піддавати сумніву – це плюс для людства. Проте не буває беззаперечних плюсів, бо прикладом можливості піддавати сумніву будь-що і є антивакцинатори, котрі піддають сумніву наче очевидні речі. Бо що ж може бути очевиднішим, ніж понад сім сотень смертей щодня, дані доказової медицини і переповнені лікарні невакцинованими громадянами. Але ж те, що для одних беззаперечне, для інших не доказ. "Якщо в Німеччині понад 67% повністю вакциновані, а темпи захворюваності зараз найвищі за весь час пандемії, колективний імунітет вакцинуванням не досягається – отже, вакцинація не потрібна". А те, що з тисячі зафіксованих там випадків померло 4 (в Україні, для порівняння, у той самий день на кожну тисячу зареєстрованих нових випадків померли 26) – для вакциноскептиків не аргумент.
Проте я не намагатимусь у цьому дописі переконати антивакцинаторів у хибності їхніх думок, а зверну увагу на одному спільному, що є і у вакцинованих, і в антивакцинаторів. Це особистість чи оте саме Декартове Я (річ, що мислить). Саме це Я оцінює і приймає рішення, тобто наділене здатністю мислити і Свободою Волі приймати рішення. Бо як сказав інший мислитель Ляйбніц, “монади не мають вікон”, маючи на увазі, що кожна окрема субстанція Я є своїм принципом, простими словами кажучи – кожне Я керується у прийнятті рішень тим, що вважає за потрібне. І тут я бачу найбільший конфлікт: першим не второпати, якими оцінками керуються другі, і вони ставлять під сумнів здатність останніх мислити взагалі (роблять це подекуди у вкрай некоректній формі), другі ж апелюють до Свободи Волі, інколи порівнюючи перших з нацистами (як оце мене коментатор під постом). І перші, і другі при цьому апелюють до поняття справедливості, резонно згадуючи, що будь-яка дія є результатом Свобідної Волі, а Свобідна Воля – то не лише право, а ще і відповідальність за наслідки, до яких ця дія призведе. Бо свобода – не сваволя, а життя за певними визначеними правилами. За вже згадуваним Джоном Локом – толерантність можлива лише серед рівних й тих, хто приймає спільний засновок. Або ще: автономність та свободу у розумінні Канта “я вільний, якщо можу сам собі встановити закон, а отже обмежити себе”.
І перші, і другі добре знають і про відповідальність, і про ймовірні наслідки – правда, знають це щодо дій іншої групи. Так, перші фактично звинувачують других у самовбивстві (“чим більше антивакцинаторів, тим менше антивакцинаторів”), поширенні інфекції, економічних і соціальних негараздах. Другі ж звинувачують перших у порушенні їхніх конституційних прав – від права на працю до права на життя, “вакцинальний геноцид”. Вишенькою на торті для мене стало те, що пан дописувач під моїм постом у fb пройшов усі планові вакцинації, навіть від грипу, а обурення, з його слів, викликав мій заклик, котрий “не має нічого спільного з демократією”. І наш діалог – це лайт-версія діалогів між двома групами громадян, оскільки у мене в пості був геть не заклик, а лише запитання, а пан – не переконаний антивакцинатор, а радше емпатик.
А тепер додайте до цього заяву речника посольства США в Україні Деніела Ленгенкемпа, котрий, коментуючи акцію під ВРУ, звернув увагу на те, що ідентичний протест з ідентичними гаслами і плакатами відбувався також у Кишиневі. Окрім того, зазначив речник посольства США, ця група противників вакцинації поширює антивакцинальні меседжі і в соціальних мережах в Україні, Молдові та країнах Балтії.
“За серйозними свідченнями, меседжі, які розповсюджує ця група, дуже збігаються з російськими наративами, включно із заявами про те, що українці і росіяни – це «один народ»”.
Що маємо у сухому залишку: ситуацію, коли в Україні дві групи громадян з різним баченням справедливості (я навмисно не зупинятимусь на оцінці цих бачень, бо я глибоко переконаний вакцинатор, і годі очікувати від мене тут нейтральності) – і Росія, котра всіляко сприяє тому, аби ці бачення мали наслідком якомога жорсткішу конфронтацію.
Що би я бачив як варіант вирішення цієї ситуації. Кожен має усвідомити свою частину відповідальності у тому, що відбувається, і зробити те, що піде на користь, або бодай не робити того, що зашкодить іншим. Ті, що вакцинуються – заохочувати вакцинуватись тих, хто заохочуватиметься, і не хейтити тих, хто цього не робить. Антивакцинатори – глянути на кількість смертей і написати аргументи, котрі, на вашу думку, є достатніми, аби ризикувати власним життям, чи аргументи, які, на ваше переконання, свідчать про те, що ризику немає, чи аргументи, чому ризик вакцини вищий за ризик померти (можна у мене на сторінці – не обіцяю відповісти всім персонально, але обіцяю зібрати всі коментарі докупи і написати з цього приводу окрему статтю).
Ну і наостанок щиро побажаю і першим, і другим #абивибулиздорові
11.11.2021