Підпис

Мала Доця ходила лавою поза плечі ґаздів, що писали коло довгого стола свої імена. Кождий зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кождого боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лишень чути було млясканя губів, як ґазди мочьили луфко в роті. А білявенька Доця заглядала до кождого, чи добре пише.

— Доцю, ня, а подивиси, як воно вигльидає?

— Ще чепірнате, таке як нечисане повісмо, ще пишіт.

І ґазда пхав олівце в рот і зачинав знов писати.

— Ану ж ко глипни на моє, бо я вже єго чешу, другий вечір, аж ні груди больи. Ану читай, шо я написав.

— Павло Лазиренко.

— Якурат я. Та так воно там стоїт, шо кождий пізнаєт?

— Хто вчений та й кождий.

І Павло почервонів з утіхи і оглядав карточку з усіх боків.

— Ану ж ко я ще раз єго віпишу.

І нахилився і слинив олівце.

Доця якось дуже поважно ходила поза плечі ґаздів, єї мама дивилася з печи і утихомиряла хлопців, аби не верещили, бо вуйки позмилюють нумера.

На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволенєм дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві годині глядів з найбільшою увагою, а тепер не втерпів.

— Мой, ґазди, та лишіт трохи на завтра, та же груди вам потріскают.

Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали.

— Вішукав-єм вам добро тай маєте мині подьикувати, а Доци маєте дарунок купити.

— Та хто вас на таке вгараїв?

— Біда мене на це нарадила.

— Яка біда?

— Викслі.

І старий Яків став розповідати вже сотний раз, як то було.

— Таже всі знаєте, шо-м на горівку не вєзав землю по банках, бо би ні Бог скарав. Але стара мене запхала.

— Як стара?

— Ви мой і молоді і вчьитеси вижу письма та й нічо не знаєте. Уходит з комори та й каже: мой, старий, та же муки нема лиш зо дві мисчині в міху. А я подумав, подумав та й гай до міста писатиси на сотку до заволічкового банку.

— Прийшов я, знаєте, до того банку і кажу, шо так і так: не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки тай божої позичити сотку.

— Ґрунт маєш?

— Є, пане, та же без ґрунту сегодни ніхто не даст.

— А стоїт на тобі?

— На мині.

— Табула чиста?

— Гет все чисто.

— Довги маєш?

— Та дес межи Жидами є не такий то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину і Жидам рот заткаю.

— То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє.

— Та коли прийти на то посідзенє?

— Говори до мужика, тебе на посідзенє не траба, лиш паперів.

— Вібачьийте мені, пані, бо я не порозумів а папері аді гезди. Та й вітьиг з пазухи та й подав. Там кажу дес є все, бо я то до купки все складаю, всі письма. Я, видите, тому не розумію нічо та все тото разом тримаю. Перебрав він, найшов шо до него та й каже: за тиждень прийди.

— Ходив я зо три рази, аж каже нарешті, шо є гроші хвалені.

— А вмієш, старий, писати?

— Ей, де пане! У школі мене не вчили, у воську не був-єм та й сми цалком сліпий.

— То мусиш підписувати си у нотаря.

— Я, прошу, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіт...

— Не можна, каже, на вексльих хрестів класти...

— А я в гадках став. Це як озмут упіс, як процент наперед відберут, як нотареви заплатю тай того капітану мало шо мині лишит си.

— Звертів я си по місті за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцкого. Воно, біда, все никає по місті. Став я тай розказую за свою біду.

— Хлоп, каже, все дурний, гниє цілу зиму та й би не навчивси навіть своє порекло на писмі покласти.

— А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівский, але слова добрі маєш, погадав-єм собі та й побіг далі.

— Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.

— Несу я ті гроші до дому, а тот швец мині з голови не вілазит. Злодій то злодій, але слушні слова говорит. Аді рвут шкіру, здоймают як з вола. Сотку ніби-с узьив, а до дому шо несеш?

На сім місци все Яків плював і тепер плюнув.

— Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то бо вже так стало тісно, шо раз тісно.

— Поклав сми, гроші у скриню, а сам до Доці. Ти, Доцько, діда навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити...

— Та й навчила та й сте по селі перечули, та й сте з діда насьміхалиси. Але прийшло до крутого, треба викслі підписувати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, шо вже не мете гроші утрачьити.

— Та вже не мемо — відповідали ґазди — та маємо вам подьикувати та й Доци, наші навчительці.

— Але маєте всі ї по дарункови принести.

— Та же певне...

Доцька сиділа на печи і дуже тішилася і мама єї усміхалася.

=======================

[«Камінний хрест». Студії і образки. (1900), с.62—68; «Моє слово» (1905), с.36–38, правопис осучаснено]