Мала Доця ходила лавою поза плечі ґаздів, що писали коло довгого стола свої імена. Кождий зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кождого боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лишень чути було млясканя губів, як ґазди мочьили луфко в роті. А білявенька Доця заглядала до кождого, чи добре пише.

 

— Доцю, ня, а подивиси, як воно вигльидає?

 

— Ще чепірнате, таке як нечисане повісмо, ще пишіт.

 

І ґазда пхав олівце в рот і зачинав знов писати.

 

— Ану ж ко глипни на моє, бо я вже єго чешу, другий вечір, аж ні груди больи. Ану читай, шо я написав.

 

— Павло Лазиренко.

 

— Якурат я. Та так воно там стоїт, шо кождий пізнаєт?

 

— Хто вчений та й кождий.

 

І Павло почервонів з утіхи і оглядав карточку з усіх боків.

 

— Ану ж ко я ще раз єго віпишу.

 

І нахилився і слинив олівце.

 

Доця якось дуже поважно ходила поза плечі ґаздів, єї мама дивилася з печи і утихомиряла хлопців, аби не верещили, бо вуйки позмилюють нумера.

 

На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволенєм дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві годині глядів з найбільшою увагою, а тепер не втерпів.

 

— Мой, ґазди, та лишіт трохи на завтра, та же груди вам потріскают.

 

Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали.

 

— Вішукав-єм вам добро тай маєте мині подьикувати, а Доци маєте дарунок купити.

 

— Та хто вас на таке вгараїв?

 

— Біда мене на це нарадила.

 

— Яка біда?

 

— Викслі.

 

І старий Яків став розповідати вже сотний раз, як то було.

 

— Таже всі знаєте, шо-м на горівку не вєзав землю по банках, бо би ні Бог скарав. Але стара мене запхала.

 

— Як стара?

 

— Ви мой і молоді і вчьитеси вижу письма та й нічо не знаєте. Уходит з комори та й каже: мой, старий, та же муки нема лиш зо дві мисчині в міху. А я подумав, подумав та й гай до міста писатиси на сотку до заволічкового банку.

 

— Прийшов я, знаєте, до того банку і кажу, шо так і так: не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки тай божої позичити сотку.

 

— Ґрунт маєш?

 

— Є, пане, та же без ґрунту сегодни ніхто не даст.

 

— А стоїт на тобі?

 

— На мині.

 

— Табула чиста?

 

— Гет все чисто.

 

— Довги маєш?

 

— Та дес межи Жидами є не такий то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину і Жидам рот заткаю.

 

— То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє.

 

— Та коли прийти на то посідзенє?

 

— Говори до мужика, тебе на посідзенє не траба, лиш паперів.

 

— Вібачьийте мені, пані, бо я не порозумів а папері аді гезди. Та й вітьиг з пазухи та й подав. Там кажу дес є все, бо я то до купки все складаю, всі письма. Я, видите, тому не розумію нічо та все тото разом тримаю. Перебрав він, найшов шо до него та й каже: за тиждень прийди.

 

— Ходив я зо три рази, аж каже нарешті, шо є гроші хвалені.

 

— А вмієш, старий, писати?

 

— Ей, де пане! У школі мене не вчили, у воську не був-єм та й сми цалком сліпий.

 

— То мусиш підписувати си у нотаря.

 

— Я, прошу, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіт...

 

— Не можна, каже, на вексльих хрестів класти...

 

— А я в гадках став. Це як озмут упіс, як процент наперед відберут, як нотареви заплатю тай того капітану мало шо мині лишит си.

 

— Звертів я си по місті за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцкого. Воно, біда, все никає по місті. Став я тай розказую за свою біду.

 

— Хлоп, каже, все дурний, гниє цілу зиму та й би не навчивси навіть своє порекло на писмі покласти.

 

— А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівский, але слова добрі маєш, погадав-єм собі та й побіг далі.

 

— Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.

 

— Несу я ті гроші до дому, а тот швец мині з голови не вілазит. Злодій то злодій, але слушні слова говорит. Аді рвут шкіру, здоймают як з вола. Сотку ніби-с узьив, а до дому шо несеш?

 

На сім місци все Яків плював і тепер плюнув.

 

— Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то бо вже так стало тісно, шо раз тісно.

 

— Поклав сми, гроші у скриню, а сам до Доці. Ти, Доцько, діда навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити...

 

— Та й навчила та й сте по селі перечули, та й сте з діда насьміхалиси. Але прийшло до крутого, треба викслі підписувати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, шо вже не мете гроші утрачьити.

 

— Та вже не мемо — відповідали ґазди — та маємо вам подьикувати та й Доци, наші навчительці.

 

— Але маєте всі ї по дарункови принести.

 

— Та же певне...

 

Доцька сиділа на печи і дуже тішилася і мама єї усміхалася.

 

=======================

[«Камінний хрест». Студії і образки. (1900), с.62—68«Моє слово» (1905), с.36–38, правопис осучаснено]

 

09.11.2021