«Гра в кальмара», режисер Гван Дон Хьок, Південна Корея, 2021
Доба серіалів, схоже, приходить надовго. Нетерплячість сучасної людини дивним чином скеровує її розсіяну увагу від повнометражних односерійних двогодинних фільмів до багатогодинних багатосерійних серіалів. Можливо, це стається тому, що від серіалу можна відірватися на інші справи, так ніби відкласти книгу, коли до тебе приходять гості.
Але від цього серіалу неможливо відірватися. А якщо й можливо, то він підпорядковує наступні дні тотальному диктату бажання дивитися далі, не відкладаючи, не відриваючись, не приймаючи нікого і ніщо інше.
«Гра в кальмара» руйнує кордони між цільовими аудиторіями кіноманів різних ґатунків, пропонуючи кожному, навіть найменш вибагливому, відчути себе в ролі глядача на гладіаторських іграх нового часу. Поки що це ігри віртуальні, в нашому випадку кінематографічні. Але межа між віртуальністю та реальністю стає щораз прозорішою, так що спокуса її перейти зростатиме з кожним успішним художнім або науково-технічним експериментом.
Корейський серіал і є саме таким успішним та художнім експериментом. Серіал цей короткий, тривалістю в один восьмигодинний робочий день, ще й поєднаний єдиною сценарною лінією та героями, тому правильніше (а мені зручніше) буде називати його фільмом.
Однією з причин гарячкової уваги до цього фільму є простий формат дитячої гри, довкола якого вибудовуються його складні філософські та психологічні сенси. Тобто, глядач, залежно від своєї потреби, може сприймати цей фільм на різних рівнях інтелектуальної ієрархії: або як просту інсценізацію дитячих ігор, або як ігрову модель для психологічних експериментів, або як алегорію духовного стану сучасного світу. Причому ніхто не програє, тому що на кожному з цих рівнів гарантована найвища якість кіно. Адже й «простий глядач» також не ходить до кінотеатрів насамперед за попкорном, а все ж таки за якісними враженнями та емоціями.
Отож емоції гарантовані кожному. Можливо, на самому вершечку інтелектуальної ієрархії сенсів вибагливий філософічний розум відчує легке розчарування від тривіальності прикінцевих смислових акордів. Але до цієї вершини інтерпретацій доберуться далеко не всі. Більшість же будуть наркотично, синонімічно до тваринного інтересу до гладіаторських «видовищ», прив’язані до сценарію, у якому випадково відібрані дрібні злочинці, авантюристи та невдахи добровільно потрапляють у пастку спокуси заробити величезні гроші, взявши участь і вийшовши переможцем у всього-на-всього шести дитячих іграх.
Автори фільму дуже вдало підіграли прихованим інстинктам глядача побувати у ролі деміурга та лялькаря маріонеток, яких можна вбачати у інших людях. Адже метафора життя як театральної гри дозволяє відчувати себе не лише в ролі актора чи обслуговчого персоналу, а й режисера. Отож люди грають людьми за сценарієм дитячих ігор. Ігри ці не всі відомі українцям, бо є народно-корейськими, але це не так важливо. Важить сам принцип гри, у якій обов’язково присутня змагальність та функція переможця.
Дитячі ігри ніколи не бувають милосердними. У них завжди хтось зі сльозами програє, а хтось переможно тріумфує. Дітям ще майже не знайома емпатія до слабших та великодушність сильнішого. «Гра в кальмара» повертає дорослому глядачеві відчуття дитинства саме у такому пережитті. Кожен неминуче бував у ролі переможця або ж аутсайдера у своїх дитячих іграх. Кожен пам’ятає радості, а ще краще болі від тих ігор. І нагода подивитися збоку, як би це могло виглядати в ідеальній постановці, стає більш спокусливою, ніж бажання відмовитися від споглядання за жорстокістю, яка переливається через край вже з першої серії.
Мистецтву жорстокості треба вчитися саме в Азії, якщо взагалі цьому потрібно вчитися. Про це говорить не лише історія військово-політичних звірств, які там творилися упродовж двадцятого сторіччя, а й особлива витончена увага до жорстокості у азіатському кінематографі. Кращі фільми про війну («38-а паралель», «Квіти війни»), про особисту помсту («Олдбой», «Паразити»), кращі фільми жахів («Дзвінок», «Темна вода») створені саме корейськими, китайськими та японськими кінематографістами. І це справді високоякісні художні твори, у яких жорстокість безжалісно піднесена на однакові мистецькі терези з мистецькими компонентами.
Більшість подій фільму відбувається в єдності простору-часу, тобто, за класичними правилами театру. Оця, здавалось би, застаріла театральність стала виграшним режисерським прийомом. Окремі відхилення сценарної дії поза простір острова-в’язниці якраз і виглядають найслабшими елементами фільму. Саме там наративність історії дещо провисає, а заповнення утворених в емоційному напруженні прогалин моралізаторськими конструкціями лише підсилює бажання глядача якнайшвидше повернутися на поле смертельної гри і відкласти мораль до кінця або ж взагалі відкласти мораль. Зрештою, цього ж хотіли від героїв фільму і екранні замовники цієї гри, або VIPи, як їх названо (випадково чи невипадково, але це єдині представники європеоїдної раси у фільмі). Щоб випущені на свободу учасники гри добровільно повернулися і продовжили, відклавши мораль, змагання зі смертю за виграш, який після кожної гри збільшується і врешті стає настільки великим, що вислів “усі гроші світу” не буде значним перебільшенням. І коли всі учасники, які вижили після першої гри, повертаються у цю “клітку” знову, то глядач вже розуміє, що ця гра буде доведена до кінця і продовжує залишатися біля екрану в очікуванні нових ігор та нових жертв.
Головна алегорія цього фільму – на капіталістичне суспільство, яке за правилами конкуренції поступово губить інші правила життя – навряд чи стане одкровенням для українського, та й глобального освіченого глядача. Надивлені яскравих трилерів, начитані песимістичної фантастики та задумливої філософської літератури ми смиренно визнаємо, що людська гра буде продовжуватися, а з її правил ще довго не буде вилучено жорстокість і, що гірше, привабу жорстокості, егоїзм та, що гірше, виправдання егоїзму, культ грошей, та ще гірше, його обґрунтування.
Але я впевнений, що головний чинник, який все ж таки змушує нас додивлятися такі фільми до кінця, полягає у тому, що ми чекаємо – навіть серед апофеозу цієї жорстокої гри – на добро, бодай в найелементарніших проявах. І ви його дочекаєтеся. Принаймні у цьому фільмі. Інакше він не вартував би жодного слова уваги, навіть якби й залишався таким же художньо досконалим. Бо поки поряд із гранями зла, у правилах людської гри залишатимуться милосердя і потреба у милосерді, жертовність і готовність до жертовності, любов і сила любові, людина зберігатиме надію. І віру…
02.11.2021