– Пане Дмитре, Національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик», яку заснував Ваш батько Микола Лукич Кацал і якою тепер керуєте Ви, відзначає 50- річчя. Скажіть, будь ласка, які заходи заплановано на відзначення ювілею?
– Розповім за хронологією. Учора, 4 жовтня, в театрі імені Марії Заньковецької відбувся концерт з дуже симпатичним репертуаром. Це найцікавіші для нас твори за останніх 7-10 років. Тут і міський фольклор, і батярські пісні, і жартівливі народні пісні. Виконавці вечора «Дударик рок-бенд», «Дударик Forever» і, наші солісти. У «Дударика» був проект «Очі в очі», де ми співали багато стрілецьких та повстанських пісень в сучасному аранжуванні. Отож ця театральна програма вийшла веселою, бо насправді нечасто почуєш «Тілько у Львові» чи «Ой, цьотко, скажіть яка година». Так само як і нечасто почуєш «Чуєш брате мій» у версії рок-н-роллу чи то пак епічної рокової балади в стилі 80-х, закамуфльованої чи то в Queen, чи то в Scorpions. Я люблю ці експерименти, це та музика, на якій я зростав.
15-го жовтня в Львівській Національній філармонії ім. М. Скорика пройде веселий та бадьорий концерт, з цікавою назвою «Два по 50». Виконавці – вокальна формація «Дударик-FOREVER». Це наші випускники. Весь наш «автобус» (сміється…). Гостями свята стане фольклорний ансамбль «Веселка». Ми назвали його «Два по 50», бо в нас будуть гості «Веселка» і їм незабаром теж буде 50. Нам 50, їм 50 і вийшло – 2 по 50 (сміється…).
16-го жовтня у Храмі Святого Лазаря відбудеться Поминальна Служба Божа. Правитимуть наші два священники – Тарас Жеплинський та Юрій Колеса, який до нас спеціально приїде з Відня. Згадаємо тих Дудариків, яких з нами вже немає і звичайно помолимося за здоров’я, щоб всім дударикам було здорово!
17-го жовтня в Львівській Національній опері разом з оркестром INSO, «Хореєю Козацькою», з квартетом фантастичних солістів Київської національної опери (Магера Сергій, Тетяна Вахновська, Людмила Осташ, Роман Трохимук) ми вдаримо в українську, німецьку, австрійську та англійську класичні музичні школи. В першому відділенні послухаємо «Хорею козацьку», наші спільні з нею твори, і наш автентичний репертуар. Я хочу зробити такий невеликий екскурс від Кирила Розумовського. Під час його правління була заснована глухівська хорова школа, звідки походять Березовський, Бортнянський. Потім ця традиція, як і всі решта були вкрадені Росією на тривалий час, а я намагаюся встановити мистецькі містки. Хочу створити репертуаром мікро- і макрокосм всередині концерту. Для нас це про зв'язок – неконечний і безперервний.
На завершення їдемо в Київ, де зробимо повтор львівської програми 24-го жовтня.
Дмитро Кацал – директор-художній керівник та головний диригент Лауреата національної премії ім. Тараса Шевченка Львівської національної академічної чоловічої хорової капели «Дударик».
Композитор: у доробку Українська та Латинська меси-літургії, твори для хору acapela, камерні, естрадні, естрадно-симфонічні твори, мюзикл-казка «Пригоди Святого Миколая»
та Рок-оперета «Коза-Дереза».Аранжувальник: у доробку аранжації більше 100 українських народних пісень, переклади, адаптації оркестрування та інше.
Продюсер проектів: МО «Дударик-назавжди» – керівник, Фестиваль середньовічної культури «Тустань», «Невідомий Івасюк», «Ірмос» – із Наталкою Половинкою та театром Леся Курбаса, «The Crown» – третя частина трилогії за Бруно Шульцом – із Double Edge Theater (Boston-USA). Проекти із УГКЦ «День Родини», «День пам’яті ненароджених дітей», «Вечори на Святоюрській горі», «Вшанування Туринської плащаниці у Львові». Засновник та продюсер library.dudaryk.ua - безкоштовної електронної нотної бібліотеки, V-live музичний маратон пам’яті Василя Сліпака, проектів із Національним симфонічним оркестром України, Львівським академічним симфонічним оркестром Львівської національної філармонії, молодіжним симфонічним оркестром «INSO», камерними оркестрами «Віртуози Львова», «Львівським камерним оркестром», солістами, виконавцями. Записав більше 20 СD із розмаїтими виконавцями.
Народився у сім’ї музикантів 03.04.1975 р. Мама – Любов Кацал, педагог, піаніст. Батько – Микола Кацал (Засновник та художній керівник Хорової Капели та Хорової Школи «Дударик», Почесний громадянин Львова, Лауреат національної премії ім.. Тараса Шевченка, Народний артист України). З малого став учасником і солістом капели, закінчив Хорову школу (перший випускник), Дрогобицький Педагогічний університет та магістратуру – Музика та народознавство. Вчитель співу у хоровій школі, викладач етики та естетики у МАУП (Львівська філія), продюсер проектів, директор і диригент капели «Дударик». Заслужений діяч мистецтв України.
Одружений, має дві доньки. Хобі гра на гітарі, поезія, дослідження Української пісенної культури.
– Слідкуючи за програмами «Дударика», не можна не відмітити регулярної співпраці з колективами та сольними виконавцями, які презентують найрізноманітніші музичні стилі. Як давно існує така практика?
– Почнемо з того, що «Дударик» не завжди був такий екстра меткий, швидкий, професійний – бац!, зробили програму за місяць-півтора і дали концерт. Ні…«Дударик» шліфував свою майстерність упродовж тривалого часу. Але якщо пригадати, то принаймні років 20 тому Микола Лукич вже мав співпрацю з Тарасом Петриненком, Ніною Матвієнко (я її трактую теж як естрадну співачку, зараз – й поготів). Тобто, були якісь контакти тоді, зараз – це безумовно активізувалося.
Можливо, це є данина своєму музичному вихованню. Нам з братом давали кишенькові і ми купляли вініли. Безумовно, у фонотеці було засилля і російської музики, бо вона тоді була мегапопулярна і в нас найбільш промувалася, але поступали і зразки типу SCORPIONS (не знаю яким дивом видана Мелодією). Потім в нашому користуванні з’явилися бобіни, касети і накрило просто лавиною музики. Мої старші юнаки «присадили» мене на «Бітлз» (The Beatles), пізніше на «Джетро Тал» (Jethro Tull), «Дорс» (The Doors), «Кінг Крімзон» (King Crimson). Тому в нас є маса обробок в стилях, перегуки, алюзії тощо. Тобто це своєрідна ментальна данина власному музичному вихованню. І зараз подібна співпраця тільки активізувалася, бо ми спроможні адаптуватися до того чи іншого стилю, і відповідно взяти участь у програмі – чи як солісти, чи як бек-вокалісти. Тобто, це залежить безумовно від професійного стану колективу і, очевидно, від суспільного запиту.
– Продовжуючи цю тему. Яке ваше ставлення до переробок? Коли це ще має місце на існування, а коли вже перетнута межа доцільності?
– Ліна Костенко сказала: «Шукайте цензора в собі». Я чув харківського музиканта, що зіграв на всіх інструментах Гімн «Ще не вмерла Україна». Це звучало потужно. Хоч і була маса критики, але це було зроблено дуже-дуже круто. Таке я підтримую. Якщо далі про Гімн, то еталонним виконанням я вважаю виконання на Майдані 2014-го року. Не оркестрове, не хорове, не акапельне, не ансамблеве, ніяке... Отаке, як на майдані, коли співає зведений хор революціонерів, з кількістю під 500 тисяч!
А щодо межі… Знову ж таки я чув як рок-гітаристи виконували токату ре мінор Й. С. Баха. І це так було несамовито! Аж поки не влізе нехлюя, тобто – посередність. І це теж данина часу, так званий гайп. Є дуже багато посередніх виконавців. І вони для того щоб врізати частину слави композитора, чи твору, і в той чи інший спосіб експлуатують їх у власних корисливих цілях. От тільки з’являється питання корисливості – тут же зникає момент натхнення, рефлексії, одухотворення. Тоді воно перетворюється на банальщину і стає мені незрозумілим.
– Кожен проект «Дударика»– надзвичайна праця, яка очевидно не під силу одній людині. Як справи з делегуванням, таким модним сучасним явищем?
– Я є директор і художній керівник. І відповідно я твердо тримаю ці два вектори у своїй монополії. Це є чітка зона моєї відповідальності. Як тільки є встановлена дата концерту, місце проведення концерту, його учасники, програма – все інше робиться на рівні трьох зелених свистків. Тобто решта відбувається в автоматичному режимі. Мені не треба говорити хормейстеру скільки репетицій і яких проводити окремо з дитячим, окремо з чоловічим хором тощо. Після встановленої дати програми далі – це фабрика. Фабрика, що охоплює близько 30 різних викладачів, концертмейстерів, хормейстерів, працівників офісу тощо.
– Тобто всі максимально працюють на результат? Як мотивуєте?
– Мені момент мотивації навіть дещо не зрозумілий. Мені здається, що весь світ працює так, як я. Якщо я впираюся в якусь недоробку, то це мене може сильно вибити з колії. Категорично не можу збагнути: «Як так?». У нас немає потреби мотивувати, бо в нас люди настільки вмотивовані і відповідальні, інтелігентні, шляхетні. Це чи не найкращий мистецький, педагогічний колектив, який я коли-небудь бачив.
– За яким принципом побудована концепція школи?
– Це школа авторська. В розкладі учнів є основний і додатковий музичний інструмент, сольфеджіо, гармонія, теорія, музична література, і лавина хор-класу. Хор- клас не лімітований. Коли наближається термін здачі проекту ми можемо займатися 10 разів на тиждень, ми можемо мати 2 репетиції в день, кілька виїздів в тиждень по кілька концертів. Ця форма дуже пластична. У межах капели є підструктури, одна з яких – хорова школа. На ній обов’язки вивчення музично-теоретичних дисциплін, постановки голосу тощо. А коли діти вище четвертого року навчання приходять в капелу, тоді для них починається дуже і дуже гарячий період. І там якщо ти не зможеш рухатися з цією швидкістю, то тоді нам не по дорозі…
– А як організована робота з хором з дітками до 4-го класу?
– Для того щоб вступити в хорову школу потрібно пройти річну підготовку. По закінченню підготовки з 40 дітей проходять далі 20-25. Потім 1-3 клас – молодша школа. У них є окремий концертний репертуар, вони є концертною одиницею «Молодший хор» і паралельно на уроках сольфеджіо, музичної літератури, фортепіано з ними вивчається той репертуар, котрий буде вивчатися в капелі. Зокрема, йдеться про так званий патріотичний пакет (Гімн України, «Боже великий єдиний», «Ой, у лузі червона калина» тощо). Загалом з десяток обов’язкових творів. До прикладу хроматизми можна вивчати за певним підручником, а можна на прикладі літургії О. Кошиця. Професійний методист-викладач вичленує конкретний фрагмент, і пояснить дану тему. Тобто це є дуже взаємо інтегровані структури – і репертуарно, і методично.
– Ви вже багато років керуєте капелою. Через вас перейшли сотні дітей від малого до великого. Чи відчувається різниця між тими дітьми, що були 10-15 років тому і сучасними дітьми, народженими «зі смартфоном у руках»? Є різниця у сприйнятті, підході до навчання?
– Я не пам’ятаю чия це репліка, що всі діти прекрасні. І тогочасні, і теперішні. Питання не в пристрої, питання в інтересі. Коли ми на виїздах чи в репетиційно-оздоровчому таборі, діти грають у футбол, в них є басейн, море, все що завгодно. Вони не пам’ятають, що їм треба побавитись в телефоні, в принципі. Телефон їм потрібен раз на день, невелику кількість часу і все. Тому я апелюю насамперед до педагогів і до батьків, котрі не мають часу на дітей. Не мають часу для того, щоб їх зацікавити собою, своїм власним прикладом чи інтерактивною грою і перетворюють дітей на овочі. Фізіологічно? Так, трошки відрізняються. Колись фізично було менше «хімії» – в харчуванні, повітрі, менше радіо-хімії і де-факто, ми були напевно здоровіші, хоча, можливо, просто статистика інша велась Але це все вирішується одним-двома сезонами. Можна підтягнути фізіологію, було би тільки натхнення і охота. Діти не відрізняються, всі діти прекрасні.
– Тобто, працювати треба нам: батькам і викладачам?
– Виключно.
– І про наболіле. Як вплинув карантин на вашу роботу? Як організовували роботу чисельного колективу і з якими змінами повернулись до офлайну?
– Побутує думка, що час карантину – це втрачений час. І так, там де є вчитель-учень, там де є передача знання з рук в руки ніякий Інтернет, ZOOM не допоможе. В хорі, в музиці – це постійний контакт з дитиною: фізичний, акустичний, моральний, етичний, духовний. Відповідно, говорити про дистанціювання – це говорити ні про що.
У час карантину ми не могли збирати цілий колектив, але збирали групи – до 15 осіб у найбільших наших залах. Тобто ми намагались не припиняти заняття офлайн на стільки на скільки це було можливим. Ми не могли концертувати, але в нас відбувались літургії, що співались ансамблем 6-8 осіб. Решта на жаль мусіло перейти в онлайн. І все, що перебувало в онлайн – постраждало. Постраждав і хор безумовно, бо інтенсивність занять офлайн, якість сприйняття матеріалу і його перетравлення при фізичному контакті – це на порядок якісніший і швидший процес. Проблема полягає ще й в тому, що в нас змінюються голоси. За майже два роки половина дискантів відійшла, а друга половина була підготовлена лише на половину… І відчувається постійна гостра потреба голосів, потреба у навченості дітей. Ось це безумовно вдарило по нас, але тим не менш ми змогли виконати і Кадіш-симфонію Л. Бернстайна, і Дев’яту симфонію Л. ван Бетовена, і «Карміну Бурану» К. Орфа. Тобто, усе не критично, але болісно.
– У процесі створення нового ви інтроверт чи екстраверт?
– Художній керівник – це художник. Художник чи композитор не обговорює свій задум з будь ким, не радиться, – він просто бере і робить. Коли постає питання концертної програми, якусь я можу написати сам, якусь підзбирати з репертуару – так народжується концепція. Це і є художня творчість, художня робота, і вона дуже індивідуальна. А от на процесі її освоєння та впровадження уже виникає співпраця. Особливо це стосується духовної музики. Працюючи з духовним репертуаром, отримуючи монодії, я створюю аранжування, щоб воно звучало в багатоголосі. І мені потрібно інспіруватися, а потім інспірувати колектив, налаштувати їх засобом аранжації. А отут і виникає момент: я не знаю як воно має бути… Заранжував – заспівали, послухали, промедитували, подихали… Побачили: ні, не працює, – змінили аранжування. Методом спроб і вдосконалень воно доходить до певної кондиції, до стилістики. Тоді вже схопивши цю стилістику можна працювати далі.
– Власне, а що далі? Які плани на розвиток капели, школи, творчості?
– «Дударик» – це своєрідна генетична матриця української духовності. Діти приходять, як граніт, їх тут переплавляють у діамант, огранюють його. Чим довше тут – тим більше граней отримуєш. І ці люди мають мікроскопічну дещицю шансів зробити якийсь кримінал, переступити закон. Це є люди духовно багаті, люди готові до співчуття, співпереживання, співпраці. Це люди іншого рівня. Це інопланетяни (сміється). Ми створюємо абсолютно нову духовну модель. Це є виховна частина. Дуже багато речей буде присвячено вдосконаленню і покращенню продукування цього зерна. Це по-перше.
По-друге, я хочу подвоїти склад. Зараз є 200 дітей, я хочу 400. Мені потрібен не один дитячий склад хору, а три – повноцінних, самодостатніх.
По-третє, мені треба, щоб тут відбувалися майстер-клас, факультатив, а потім введено у стаціонар вивчення старовинних українських інструментів. Я хочу, щоб ми слухали іспити дітей на гітарі, а потім на кобзі, я хочу слухати іспити на блок-флейті а потім на трембіті, козі, флоярі, денцівці, рогові, телинці тощо. Відповідно, я хочу тут українців, я не хочу космополітів, я хочу тут генофонд. Хочу тут людей, які спроможні це генерувати. Це буде Національний молодіжний центр хорової культури. Тут буде колотитися життя на перспективу! Тут буде серце, яке не дасть відмерти органу в якомусь селі. Ми приїдемо і поставимо роботу з хором. Забезпечимо репертуаром, навчимо хормейстера. Відбуватимуться парафіяльні фестивалі, професійні хорові фестивалі, будуть збиратися і науковці, і практики для дослідження матеріалів. Щоб це робилось швидко, якісно, як тепер робиться у «Дударику» концертна програма. Ґрунтовно, змістовно, раз і назавжди.
Розмовляла Вікторія Химинець.
05.10.2021