Спогади про львівську історикиню театру, критикиню, журналістку та викладачку Тетяну Омелянівну Степанчикову
Зазвичай, коли згадують діячів театральної культури, то дуже мало уваги приділяють історикам театру, театрологам, театральним критикам — власне, тим постатям, які цю культуру досліджують, фіксують та рефлексують над поточним мистецьким процесом: тут і тепер. Інколи трапляється, що всі ці функції, поєднує в собі одна людина. Про таких людей ще кажуть – людина-оркестр. Саме такою особистістю — людиною-оркестром була і львівська критикиня, журналістка та історикиня театру, викладачка Тетяна Омелянівна Степанчикова.
Тетяна Степанчикова замолоду. Фото з родинного архіву.
Певний час у Франковому університеті кафедра театрознавства та акторської майстерності обирала собі академгрупу за внутрішнім конкурсом із середовища студентів філологів-україністів, оскільки на самому початку ця кафедра перебувала в складі філологічного факультету. Тому у дипломі студентів, які навчалися за такою подвійною програмою, було й дві спеціальності. Таких курсів було п’ять. Ми були якраз останньою академгрупою, яка проходила такий «внутрішній» конкурс напередодні створення окремого факультету культури і мистецтв. Цей розлогий коментар є важливим для розуміння, того що наша група формувалася у дуже цікавий спосіб. Ці випадково-невипадкові цікавинки почалися із перших днів навчання. І тісно пов’язані з іменем керівника нашого курсу — Тетяни Омелянівни Степанчикової.
Керівниця курсу Тетяна Степанчикова в оточенні студенток.
Після того, як академгрупа була сформована, документальні формальності полагоджені, до нас приєдналися ще двоє студенток із Румунії. Усього семеро осіб. Але нам не було призначено керівника курсу одразу. Варто зазначити, що в порівнянні з іншими факультетами, наприклад: журналістами чи істориками, керівник курсу театрознавців, на той момент часу мав винятково важливе значення, бо викладав блок професійних дисциплін упродовж всього навчання.
Тетяна Степанчикова. Фото з родинного архіву.
Оскільки, наш керівник курсу був призначений не одразу, то перші дні навчання нами дуже багато опікувалася одна із наших викладачок, письменниця і редакторка Ніна Леонідівна Бічуя. Ніну Леонідівну дуже любила вся наша група — тому ми таємно сподівалися, що невдовзі її офіційно призначать нашим керівником курсу. Але нашим сподіванням не судилося здійснитися. Одного ранку, коли ми всі йшли на заняття, нас перехопила перед дверима аудиторії студентського клубу одна із старшокурсниць із «радісною» новиною: «Малі, вам призначили кураторку!!! У вас керівником курсу буде сама «Маргарет Тетчер»! Ви, головне, не переживайте, вона вимоглива, але справедлива. У вас є шанс «вижити!»
Наша «Маргарет Тетчер».
З такою «оптимістичною» настановою ми переступили поріг аудиторії студентського клубу, і вперше зустрілися із Тетяною Омелянівною Степанчиковою. За довгим великим столом сиділа старша поважна пані, висока зачіска із закрученої коси з відкритим лобом більше нагадувала зачіску Олени Пчілки, ніж Маргарет Тетчер. Масивні сережки, білий комірець — такий був візуальний образ Тетяни Омелянівни. Її виклад (а перша пара-знайомство була з теорії драми) нам одразу показав, що перед нами людина реалізована, надзвичайно ерудована, динамічної вдачі, і з класним почуттям гумору.
А ще Тетяна Омелянівна була дуже людяною, теплою людиною. Один із її головних талантів — напрочуд сталева витримка , саме тому «малі критики» прозвали її «Маргарет Тетчер», а для нас вона стала просто — «наша пані Тетяна»!
Незабутня усмішка наставниці критикинь.
Мені, та й решті дівчат нашої групи, дуже подобалося у навчальному процесі, що свої заняття із професійних дисциплін ми зазвичай провадили в таких аудиторіях, де всі сиділи із своїм педагогом за одним великим столом. Тому ми любили з того жартувати, що то жіночий варіант легенди про короля Артура і лицарів круглого столу. А коли відбувалися аналізи постави чи іншого візуального матеріалу, це дуже допомагало вчитися дискусії, аналізувати роботу інших, і що найбільш складно — приймати зауваження щодо своїх власних текстів! Це все відбувалося наживо, і зазвичай всі завдання ми отримували індивідуальні. Отож це автоматично означало системний підхід до навчального процесу: тебе точно запитають, тут не сховатися за великою кількістю студентів, «списати» нема в кого, бо такого завдання, як у тебе, нема більше ні в кого. Тому на критиці, напевно, найбільше виховується системний підхід до справи, працездатність, і вміння мислити. А в нас курсі зібралася така ватага «батярок», які мислили ну, дуже «нестандартно»!!!))), Тетяна Омелянівна Степанчикова не тільки «не ламала» наші індивідуальності, а навпаки — всіляко берегла, і ще більше намагалася підкреслити та розвинути!
«Батярки» курсу театрознавства — вихованки Тетяни Степанчикової.
Так, наступного разу ми зібралися на теорії драми за довгим столом у тій самій аудиторії — у нас перше практичне заняття: розбір п’єси за пірамідою Фрейтага. І от наша колега мала завдання розібрати трагедію «Ромео і Джульєтта» Шекспіра за такою критичною моделлю. Настає момент, коли вона щось розповідає, аналізує, здавалося б нічого незвичайного. Ну, пара як пара...
І тут лунає питання Тетяни Омелянівни: «ХХХ, скажіть, будь ласка, який епізод в трагедії «Ромео і Джульєтта» є кульмінаційний? Де у цій п’єсі кульмінація?»
На що наша колега здивовано їй відповідає: «Тетяно Омелянівно, Ви, що справді, не знаєте? Невже Ви Шекспіра не читали?», — у нашої керівниці курсу на обличчі шокуючо-здивований вираз. Тетяна Омелянівна, якусь мить хотіла щось прокоментувати у відповідь на нахабний коментар, аж тут пролунала така інтерпретація Шекспіра, від якої всі присутні, крім Тетяни Омелянівни, в сльозах, душачись від сміху, сповзли мало не під стіл.
ХХХ: « Не знаєте?! Так, я Вам зараз все скажу, як то було: кульмінація в «Ромео і Джульєті» настала тоді, коли Ромео служив у войську, а Джульєтта його чекала!»
Тетяна Степанчикова на сцені замолоду. Фото з родинного архіву.
Тетяна Омелянівна спокійно дослухала відповідь на своє питання, жодна рисочка на лиці навіть не здригнулася! От тоді, ми зрозуміли, чому Тетяну Омелянівну старшокурсники називали — «Маргарет Тетчер»! От, уявіть: у такій ситуації, де хтось реготав би або сварився, вона спокійно, жваво, із щирим зацікавленням, заходилася розпитувати далі нашу колегу про її бачення цієї Шекспірової трагедії: що ж там трапилося вже після того, коли Ромео повернувся з войська?! А в цей час решту одногрупників просто викручувало від сміху!
І от підсумовуючи перше практичне заняття, Тетяна Омелянівна, вже відверто усміхаючись, але тепло, так по доброму, сказала нашій колезі: «Це так чудесно! В якусь мить , я й сама подумала, що я Шекспіра не читала! Це ж треба мати таку впевненість в собі! Вам обов’язково цю рису варто в собі зберегти! У житті така риса характеру Вам дуже знадобиться!». І ми всі гуртом засміялися. Значно пізніше, Тетяна Омелянівна з гумором казала, що її порівнюють з Маргарет Тетчер через її капелюх, а насправді — через схожість вдачі обох «залізних леді»!
От, напевно, із цього першого практичного заняття у нас склалися чудові теплі стосунки з кураторкою, нашою майстринею курсу — Тетяною Омелянівною Степанчиковою. Вона вміла знайти підхід до кожної з нас, навіть завдання на практичні з усіх своїх дисиплін і курсових давала за динамікою нашого професійного росту: рейтинги успішності в нас були різні, різні вдачі, різні захоплення, і вона вміла це дуже вдало врахувати у навчальному процесі.
Тетяна Омелянівна Степанчикова інколи, жартома, називала себе ювеліром, якому подарували коштовні камінці, і вона їх відшліфовує: якийсь камінець більший, якийсь менший, але всі вони їй коштовні, всі різних кольорів, і її головне завдання, щоб вони сяяли, але кожен своїм , власним, кольором.
Тетяна Степанчикова із чоловіком — викладачем естетики і поетом Олегом Васюковим. Фото з родинного архіву.
А ще, Тетяна Омелянівна на наші хохми, дивні історії, чудернацькі пригоди завжди вміла дати відповідь навзаєм: несподівано подивитися на ситуацію іронічно, але з теплим гумором. Так, одного разу в нас була «нульовка», так звана 0-ва пара, на студії одного з львівських театрів — «Основи режисури та майстерності актора». Викладачкою цієї дисципліни була відома львівська режисерка Галина Степанівна Воловецька. Ми вивчали різні режисерські концепції, і, звичайно, основи акторської майстерності, зокрема систему Станіславського: етюд з уявним предметом, етюд з реальним предметом, «я» в запропонованих обставинах і т.д. Усе було гаразд, аж тут треба виконати перші практичні за системою Станіславського. Тож на одному з практичних занять наша колега показувала етюд з реальним предметом: як вона рано-вранці збирається на пару, як поспішає, як не встигає, все валиться з рук ... — усе, як в реальному житті. І от звук запальнички, має бути вогник, колега має показати з реальним предметом — запальничкою, як вона готує собі сніданок , але в якусь мить щось пішло не так: різкий запах диму, іскри, і як результат — різкий сморід смалених вельветових штанів і схвильований голос Галини Степанівни: . Поруч була вода, вбиральня — все загасилося, бо ж вогню не було. Але дим і запах горілого був, тому ним просякли всі присутні. Прибігли з прохідної охоронці театру, але вони побачили що все гаразд, щось там собі порозмовляли з Галиною Степанівною. Повернулися назад до прохідної. І от ми завершили заняття, розбурхані, виходимо з театру, ці ж самі охоронці усміхаючись нам вслід зауважили: «Ото критики нині пішли! Можуть живцем спалити!».
Ми ж усією нашою батярською ватагою подалися на пару до Тетяни Омелянівни. Привітання, якісь веселі репліки, готуємося починати наше наступне заняття. Аж тут за хвилю веселе обличчя Тетяни Омелянівни помітно схмурніло і вона суворим тоном спитала: «Дівчата, що коїться? Де ви були? Чому від вас усіх чується запах диму?». Ясна річ, що частина з нас була в сажі, від нас всіх відгонило стійким запахом диму, смалених вельветових штанів. Тетяна Омелянівна занепокоїлася, що з нами усіма відбувається?! Треба зазначити, що до гурту студенток факультету культури і мистецтв, у яких вона викладала, Тетяна Омелянівна зверталася : “дівки”, а нас, свій курс називала: “мої дівки”. Тож звернення до свого курсу “дівчата” з уст Тетяни Омелянівни означало крайній ступінь невдоволення або занепокоєння.
Тож ми гуртом на її питання відповідали: «То не ми. То все той москаль винен! Ми через нього мало театр не спалили!».
«Який москаль? Де ви його знайшли?», — видно, що Тетяна Омелянівна ще менше розуміє ситуацію і ще більше починає непокоїтися.
«Та Станіславський! Нам його система щось не гаразд пішла. Ну, тобто, пішла, але не в той бік! Тож ми мало театр не спалили через його етюди! Видно, якась поганенька у нього режисура!», — і навперебій розповідаємо їй про свою пригоду. Настала черга Тетяни Омелянівни сміятися. Після цього випадку критики ще довго не використовували сірники і запальнички на етюдах…
Проте найбільше Тетяну Омелянівну веселили наші «історичні або лінгвіністичні студії». Бо на цих парах часто траплялися хохми, які ставали університетськими афоризмами.
Наприклад, якось перед практичним заняттям по історії України, одна наша колега мимохідь ставить питання до одногрупників, яке загнало не лише нашу групу, а й увесь потік у гухий кут: «Друзі, скажіть, коли у світі наступили ті дуже сумні часи?». Ми щось не дуже зрозуміли про які часи йдеться, і перепитуємо, що саме вона має на увазі. А наша колега нам сердито уточнює: що от, коли злі люди вбили принца Карла Маркса, у світі настали дуже сумні часи, і їй було важливо з’ясувати, коли ж саме це відбулося?
У цей момент до аудиторії зайшов наш викладач Олег Йосипович Павлишин. І він якраз почув останнє речення про те, як злі люди вбили принца Карла Маркса! Він кілька хвилин сміявся з рештою присутніх студентів. А коли ми прийшли на наступну пару до Тетяни Омелянівни Степанчикової, якось було зрозуміло по блиску в її очах, що вона вже проінформована про наші «історичні студії», але, видно, хотіла почути всі подробиці від винуватців події, так би мовити, з перших вуст. Ми, сміючись, розповіли їй про свої історичні «пригоди». Тетяна Омелянівна сміялася разом з нами, і сказала тоді таку пам’ятну річ, що колись про таке не можна було навіть мріяти, що от прийдуть студенти, які не знатимуть усієї цієї радянської абракадабри, біографій комуністичних діячів тощо, а тепер це вже реальність, і ця реальність їй дуже імпонує.
У нас, справді, в навчальному процесі було винятково багато гумору, безліч кумедних пригод, різноманітних історій. До прикладу, ми як академгрупа вперше в історії кафедри відвідали театральний фестиваль за межами Львова — «Золоті оплески Буковини» — у Чернівцях. Це ціла окрема історія.
Наша група приїхала до Чернівців о 5 ранку, ми йшли пішки до театру, на службовий вхід, нас там мали зустріти. Тетяна Омелянівна особисто домовилася про це із директором фестивалю п. Тадеєм Сулятицьким. От йдемо, дійшли до місцевого пам’ятника: радянського танка. І тут відкривається люк, і звідти вилазить якийсь старший пан, спокійно привітався з нами. Ми з дикими вигуками побігли в театр, наче за нами хтось гнався. Прибігли, а нам кажуть, що то місцевий безпритульний п. Федя, він в тому танку живе. І ми весь день думали: як то можна мешкати в справжньому танку посеред міста? Треба піти і в нього самого розпитати!!! Ми пішли, перелізли через бордюрчик, вилізли на танк, грюкали і з усіх сил гукали п. Федю. Нам ніхто не відповів, ми пішли назад до театру на фестивальні вистави. А коли пожалілися, що нам в танку ніхто не відгукнувся, то в театрі зізналися, що з нас пожартували: просто зранку комунальні служби, що доглядали танк, чистили ту місцеву пам'ятк, у якій насправді ніхто ніколи не жив. Ви б бачили чернівчан, коли вони спостерігали за нашим "перформенсом" на танку!!!! Коли розповіли про свою чергову оказію Тетяні Омелянівні, вона сміялася з нас до сліз!!!
Поїздка на фестиваль відбулася саме з ініціативи та підтримки Тетяни Омелянівни. Ми були першим курсом, з якого започаткувалася традиція посвячення в професію. І це все з дієвої підтримки людини, яка вже на той момент хворіла на онкологію. Тетяна Омелянівна Степанчикова вміла бути в професії, зберігала свій динамічний темпоритм до кінця свого життєвого шляху.
Водночас, як професійна медійниця Тетяна Омелянівна мала значний кількісно і вагомий якісно журналістський та критичний доробок. І це все поза науковими дослідженнями, творчими портретами акторів та режисерів. Досить сказати, що її нема з нами вже дуже тривалий час, але значення того, що вона створила в професії не минуло досі. Крім розкоші спілкування з крутим професіоналом, наше навчання під керівництвом Тетяни Омелянівни Степанчикової було класним вишколом, орієнтованим, передовсім, на медійну практику.
Телестудія ЛНУ, курс із Ніною Бічуєю після відходу Тетяни Степанчикової.
То просто кайф, коли наш педагог, пояснює специфіку того чи іншого медійного жанру і легко може навести приклад із власної професійної практики! Тетяна Омелянівна Степанчикова була діючим львівським критиком, оглядачем фестивалів та культурних подій впродовж тривалого часу, і в неї виробився свій авторський стиль, свої акценти у текстах та виступах.
Водночас, Тетяна Омелянівна була дуже відкрита до комунікації, любила відстежувати різні тренди в медійному дискурсі, особливо якщо це стосувалося сфери театральної критики і журналістики, раділа, коли в професії з’являлися нові талановиті імена, але найбільше любила і розвивала нас, свій курс, а ми навзаєм любили — її!
Невдовзі, після відходу Тетяни Омелянівни Степанчикової, наш курс очолила інша львівська журналістка — Тетяна Вікторівна Шевченко, але то вже інша історія.
01.07.2023