У щоденній метушні міського простору ми часто не помічаємо красу архітектури чи пластичних форм, наскільки вони вписані в міський простір, стають органічною частиною цього простору. Без сумнівів, кожна скульптура чи споруда має свою історію створення, взаємодії з простором, з містянами врешті-решт! У контексті розвитку урбаністики, зміни сучасних трендів облаштування міського простору набуває дедалі більшої актуальності діалог із творцями архітектури чи скульптури.
Тож про скульптуру як втілення ідеї у пластичній формі міського простору ми розпитали в художника Романа Кикти, сучасного скульптора, викладача Львівського коледжу декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша.
– Романе, кожен митець має свою точку відліку. Тож звідки бере початок свій початок як митець скульптор Роман Кикта?
– Напевно, передовсім, на мій життєвий вибір вплинув мій дідусь. Ми разом багато ліпили пластиліном ще з мого раннього дитинства. То була наша улюблена спільна забавка. От, зліпить дідусь якусь фігурку, зазвичай це було звірятко, і я мав скопіювати його витвір. Звичайно, як у всіх малюків у мене спочатку не дуже виходило (усміхається).
А потім я практикувався, і весь час питав у тата: чи схоже, як у дідуся, чи ні? Так поволі все більше і більше наближався до оригіналу. А потім ще стався такий яскравий випадок: дія відбувалася в першому класі початкової школи в моєму рідному Дрогобичі, наша вчителька Софія Тадеївна Цихівська дала завдання на уроці малювання: зліпити якесь звірятко. Я обрав амбітну ціль – зліпити динозаврика, такого величенького, як у мультиках! І в мене вийшло! Той динозаврик ще потім довго стояв на виставці в класі! А вчителька зауважила мені, в присутності усіх однокласників: «Ромчику, будеш скульптором!». І я їй дуже вдячний, що вона в мені – маленькому першокласнику вже тоді розгледіла митця. Тож невдовзі я вступив до художньої школи Дрогобича.
Учителі там були дуже класні. Я вважаю, що мені дуже таланило на вчителів у житті. При чому, настільки, що я навіть звичайну школу не прогулював тільки тому, що після неї в мене були заняття в художній школі!
А коли прийшов час обирати куди вступати, то я знав, що хотів би стати скульптором, то був усвідомлений життєвий вибір. Батьки мій вибір підтримали, і я вступив до Львівського коледжу декоративно-прикладного мистецтва ім. Івана Труша за фахом «скульптура», згодом продовжив навчання на магістратурі Львівської національної академії також за спеціальністю «скульптура». Так, коротко виглядає мій шлях до опанування скульптури як фаху, осмисленого професійного вибору.
Окремо хочу подякувати своїм батькам та сестрі Ярині, а також дружині Зоряні, які підтримують мене у моєму виборі стати професійним скульптором, реалізовувати свої мистецькі ідеї на радість собі і людям.
– Романе, знаю що ти активно заангажований у професію. А як складалася твоя професійна реалізація після того , як ти полишив стіни академії дипломованим майстром? От, ти отримав диплом Львівської академії мистецтв, і що було далі?
– Передовсім, варто зазначити, що мені на початках дуже допомогла участь у різноманітних симпозіумах скульптури. Я багато і активно брав участь у численних заходах такого плану. Дуже багато їздив Україною саме завдяки симпозіумам скульптури: це допомогло у розбудові професійних контактів. Адже поруч з початкуючими скульпторами дуже часто поруч працювали відомі майстри! Це було потужно, і надзвичайно надихало! Перший симпозіум скульптури в якому я брав участь як професійний митець, але правда ще навчаючись на випускних курсах коледжу, відбувся в Коблево. Всеукраїнський симпозіум скульптури в готелі «Paradise» далекого 2007 р. називався «Крила в камені». От тоді я вперше побачив море, а головне на тому пленері мав можливість працювати поруч із своїми одногрупниками! Такі речі є насправді важливі. Були й інші симпозіуми скульптури, зокрема: 2007 р. – «Карпатська Лапландія» симпозіум снігової пластики (м. Славське); 2009 р. – «Антонич-фест» всеукраїнський скульптурний пленер на фестивалі, присвяченому творчості Б-І. Антонича (м. Київ); 2018 р. – «Шопка крізь віки», фестиваль різьбленої дерев’яної скульптури (м. Львів); 2018р. – «Міфогенез», міжнародний зимовий ленд-арт фестиваль, (Великі вали в Немирівському р-н., Вінницька обл.); 2022 р. – скульптурний симпозіум «Сакральні символи української історії та міфології» (с. Воля Якубова, Львівська обл.) та багато ін.
Окрім цього, для мене як професійного скульптора велике значення мали студії в мого дипломного керівника в коледжі ім. Івана Труша – Ярослава Троцька. Також неабиякий вплив на формування творчої компоненти мого мистецького світогляду мали, та й зрештою досі має, творче і дружнє спілкування і співпраця з відомим львівським митцем Орестом Скопом.
Я назвав окремі мистецькі події, але все разом симпозіуми та участь в різноманітних конкурсах, дозволяли виробити авторський почерк і певну професійну гнучкість: працювати з найрізноманітнішими матеріалами, в різних жанрах та форматах, на різних локаціях. Відтак став отримувати замовлення, а це можливість втілювати ідеї та задуми у скульптурі. Бо що таке скульптура? Передовсім, це мистецтво лінії та форми!
Тож невдовзі, якщо бути точним з 2011 р., мені зателефонував завідувач кафедри скульптури Ярослав Юзьків, за погодження з директором Василем Отковичем, і мене запросили до викладання на спеціальність скульптура Львівського коледжу декоративно-прикладного мистецтва ім. Івана Труша. Власне, в коледжі як викладач фахової дисципліни працюю і до тепер, поєднуючи працю професійного скульптора з викладацькою практикою.
– Романе, сьогодні розвиваються різноманітні технології та впроваджуються інновації. Очевидно, що це також, тією чи іншою мірою, торкається і таких консервативних видів мистецтва, як скульптура. Звідси провокаційне питання: якби хтось запросив скульптора Романа Кикту взяти участь у виготовленні цифрової скульптури він би погодився чи відхилив пропозицію? Такий експериментальний проект у скульптурі був би тобі цікавий?
– Цифрові технології чи механічні, або ручна робота самими давніми інструментами – це лише засіб для втілення ідеї. Тобто, коли для втілення ідеї чи задуму необхідно володіти новими чи новітніми технологіями, інноваційними процесами – то безперечно це треба зробити!
– Романе, в тебе значний професійний доробок. Наприклад, мені найбільше імпонують такі твої твори, як пам’ятник Юрію-Францу Кульчицькому у Львові. (2013 р.), або алегорична постать фігури Б.І. Антонича в музеї–садибі Антоничів (2022р.) в с. Борятині Львівської області. З твоєї точки зору як професійного скульптора, якого пам’ятника у Львові зараз найбільше не вистачає? Чи всі ідеї і задуми вдалося втілити у скульптурну форму?
– Пам’ятник Юрію-Францу Кульчицькому ми створили разом з архітектором Володимиром Сколоздрою та з його сином Павлом Сколоздрою. Але ще за кілька років до втілення пам’ятника Кульчицькому у Львові, я мав честь співпрацювати з цим відомим художником-архітектором над іншим візуальним проектом: монументальною скульптурою «Оберіг ангел» і родинний герб, який можна оглянути всім охочим на вулиці Замковій у Львові. То було моє таке перше серйозне професійне замовлення.
Зрештою, наша співпраця з Володимиром Сколоздрою триває і досі. Так, ми спільно втілили ще декілька візуальних проектів у Львові, зокрема на вул. І. Сірка, пам’ятний знак «Козацтву та загиблим Героям України». (2015р.) та меморіальна дошка видатному громадсько-політичному діячу, борцю за волю України, політв’язню та почесному громадянину Львова Михайлові Гориню, яку можна побачити на вул. Шептицьких.
Але не всі ідеї є втіленими. Так, свого часу я переміг у конкурсі на створення пам’ятника «Репресованим українським родинам», яку на той момент проводив Музей «Територія Терору». Із різних причин цей задум не був реалізований. Мені б дуже хотілося втілити задум такого пам’ятника, який концептуально був вписуваний в історію Держави, нашу культурну та історичну пам'ять, ландшафт міста Львова.
А з огляду на сучасну російську-українську війну, актуальність саме такого концептуального монументу тільки загострилася.
Тож я все ще сподіваюся, що такий задум такої скульптури врешті знайде своє втілення і буде зреалізований. Бо такого місця культури пам’яті, зафіксованої в скульптурі «Репресованим українським родинам» нам, насправді, у місті бракує.
– І на останок, таке підсумкове питання: яким ти бачиш свій професійний розвиток в ближчій чи середньостроковій перспективі?
– Втілив свій давній задум. Вступив навчатися на графіку, до навчально-творчої майстерні книжкової та станкової графіки (станкова та естампна графіка, основи композиції, композиція графічних творів) в Українській академії друкарства. Там цікава професійна школа, із своєю історією, традиціями. Свою дипломну роботу по графіці я буду виконувати під керівництвом відомого митця Сергія Іванова.
Адже графіка допомагає об’ємніше, наче з іншого боку, подивитися на себе як на скульптора. В будь якому випадку дуже розширює світогляд: ти переосмислюєш себе , зроблене тобою, наче з іншої висоти, а це задає іншу якість творчого доробку, інший рівень професійного росту! Тому, я знову сів за студентську лавку!
