Україна як пригода

З минулого вересня по наступний січень Краківський міжнародний центр культури експонує виставку «Україна. Спільні погляди на взаємини» про старе і нове бачення українських та польських культурних та історичних міфів та стереотипів. Нині, о 20-й годині, в циклі "Злови дистанс" Богуміла Бердиховська, Олександра Гнатюк та Микола Рябчук, розмовляючи  про пам’ять, історію та нинішні польсько-українські стосунки, зокрема у контексті війни з Росією, спробують глянути на ці міфи та стереотипи збоку, а навіть з-поза горизонту. Претекстом до розмови може служити есей Миколи Рябчука до каталогу виставки, люб'язно наданий автором для лектури нашим читачам.

(1) Невидима нація

У повісті Гайнріха Бьоля “Поїзд точно за розкладом” (1949) головний герой – солдат вермахту Андреас – повертається з відпустки над Рейном на східний фронт десь на півдні України досить дивним, як на теперішній час, потягом Париж – Перемишль. Той поїзд іде, можна сказати, з одного кінця тодішньої ейкумени до другого, до її крайніх меж, за якими починаються землі циклопів, сирен та антропофагів, незвідані й екзотичні терени, відкриті для завоювання й освоєння. Андреас згадує дорогою ті краї, де він побував перед відпусткою, згадує “росіян”, із якими доводилось воювати, згадує євреїв, нещадно переслідуваних нацистами, і, звісно, згадує й зустрічає поляків – чи то у перемишльській перукарні, чи у лемберзькому борделі. Єдине, чого бракує на обширах його пам’яті й актуального досвіду, – це українців, землі яких він проїжджав із кінця в кінець і садиби яких, вірогідно, плюндрував регулярно із камарадами. “Уявіть собі, – саркастично коментує цю дискурсивну лакуну американський критик, – що хтось подорожує американським Півднем, ні словом не згадуючи його чорношкірих мешканців”.

Українці, з іронії долі, виявились білими, тож примха природи позбавила таким чином сорокамільйонну націю в центрі Європи бодай такого візуального маркера. Українці мало чим відрізнялись від росіян, тож саме так і були означені їхніми господарями, – як “малі росіяни”, мальовнича етнографічна група з кумедним діалектом і цікавим фольклором, проте без жодної високої культури і, тим більше, історичної легітимності. “Імперське знання” (парафразуючи назву відомої книжки Еви Томпсон)  стало знанням міжнародним, академічно інституціалізованим і перетвореним на загальновідому “істину”, трюїзм, який не потребує ані доведення, ані проблематизації.

Один з відомих учених-україністів Мирослав Шкандрій загадує свої перші зіткнення з цим залізобетонним знанням відразу після вступу на славістику в Кембриджі в середині 1970-х. Історія досить типова й могла б виглядати кумедною, коли б не була сумною: «Один із професорів, – розповідає Шкандрій, – почувши, що я українець, повідомив мені, що єдина різниця між російською мовою та українською – це літера “г”. Росіянин, пояснював він, промовить “Ґлавний ґород Ґаліциї – ето Львов”, а українець скаже “Хлавний хород Халіциї – ето Львов”. Коли ж я спробував був заперечити, що українською насправді має бути “Головне місто Галичини – це Львів”, він лиш махнув рукою: “А, ето ви по-польскі!”».

Його канадський колега професор Орест Субтельний стверджує, що аж до кінця 1980-х «історія України вважалася багатьма північноамериканськими істориками не просто периферійною, а й інтелектуально підозрілою ділянкою спеціалізації», і що для багатьох із них «історик України мав бути майже за визначенням українським націоналістом». Подібне спостереження висловлює й Джордж Грабович, багатолітній директор Українського дослідного інституту у Гарварді: «Самий термін "Совєтська імперія" аж до кінця 1980­-х рокiв сприймали як очевидний̆ знак того, що текст, де його вжито, не слід серйозно брати до уваги – автор, мовляв, "ультраправий" чи просто несповна розуму. Хто хоче, хай перегляне відповідні бібліографічні джерела: до 1989 року дослідження чи огляди з використанням цього означення можна перелічити на пальцях (кілька з них входять до різних звітів Конґресу США)».

Така панівна настанова великою мірою обумовила неспроможність багатьох західних політиків і політологів передбачити раптовий розпад СССР і зрозуміти належним чином не тільки його причини, а й наслідки. Поява незалежної України була для них таким самим шоком, як і відокремлення єльцинської РФ від горбачовського СССР, тобто Росії від… Росії. Назви статей, присвячених тим подіям, відбивають не лише розгубленість, а й певне роздратування: «A Nowhere Nation», «A Nasty New Ukraine», «The Unwanted Step-Child of Soviet Perestroika» – таким специфічним чином вітали появу нової незалежної нації поважні зарубіжні видання.

Українцям знадобилося тридцять років, щоб добитись заміни колоніальних топонімів на автентичні (Kiev на Kyiv і под.) принаймні в офіційному міжнародному вжитку і витіснити бодай із серйозних наукових видань нісенітну формулу Kievan Russіa («Київська Росія» замість «Київська Русь»). Це, звісно, далеко, не повний і не остаточний успіх, оскільки «імперське знання» має власну силу і власну інерцію, його, до того ж, постійно підживлює і підтримує колишня метрополія, неспроможна і досі змиритися з існуванням незалежної України.

Із цього імперсько індукованого «знання» проростають мільйони фальшивок, кожна з яких надто дрібна й неістотна, щоб сама по собі становити проблему (гопак називають російським танцем, український тризуб – екстремістським символом, Івана Франка – російським підданим, княгиню Ольгу – «великою росіянкою»,  а українську мову – «відгалуженою від російської в XVI ст.»),  проте сукупно вони витворюють зафальшовану, вкрай несприятливу для України, зате сприятливу для Росії картину світу. Кожна з цих дрібних нісенітниць, сама по собі курйозна й кумедна, набуває вкрай зловісного забарвлення у контексті путінських заяв, що «Україна – це навіть не держава», що «українці і росіяни – один народ», і що Росія після (і внаслідок) відокремлення України стала «найбільшою розділеною нацією на світі».

(2) Постколоніальне визволення?

Тривала «невидимість», «неприсутність» сорокамільйонної нації на міжнародній арені не могла не позначитись на її баченні як світу, так і самої себе. З одного це защепило багатьом українцям комплекс неповноцінності – те, що умовно можна назвати комплексом малоросійства. А з іншого боку – спровокувало гіперреакцію на цю маргінальність, на реальну й уявлену упослідженість, – те, що можна умовно назвати комплексом «Індоєвропи», «оріїв-аріїв» та інших мемів і символів мегаломанської національної міфотворчості.

Комплекс неповноцінності сформувався не лише щодо справді передовішого Заходу, а й щодо відсталішої, проте панівної Росії, яка на кілька століть монополізувала роль метрополітального центру і головного (або й єдиного) каналу комунікації з зовнішнім світом. Українці, як і жителі інших імперських периферій, мусили беззастережно прийняти верховний авторитет Москви/Петербурга як головного арбітра, уповноваженого чи то Богом, чи Історією встановлювати ієрархії, розподіляти призи, визначати покарання.

Марко Павлишин, австралійський літературознавець, який чи не першим застосував постколоніальний підхід в українознавчих студіях, дав чітке визначення колоніалізму саме в культурному аспекті. Культурні явища, писав він, тобто мистецькі твори, культурні установи, процеси в культурному житті суспільства слід вважати колоніальними, «якщо вони сприяють ствердженню чи розвитку імперської влади: позбавляють престижу, звужують поле активності, обмежують видимість, а то й нищать те, що є місцевим, автохтонним, словом – колоніальним, натомість підкреслюючи гідність, світову масштабність, сучасність, необхідність і природність столичного, центрального». 

Ця дефініція влучно окреслює місце й становище української культури як у російській, так і в совєтській імперіях. Як і кожна підлегла група, українці не могли не інтерналізувати комплексу неповноцінності. Та водночас вони розвинули й альтернативні настанови і дискурси, які можна назвати емансипаційними – категорично антиімперськими, антиколоніальними, національно-визвольними. Це, природно, дало поштовх до власної міфотворчості, покликаної, з одного боку, нейтралізувати токсичну дію імперських міфів, а з іншого – утвердити «свою правду», свою національну гідність і автентичність. Одним із таких підставових міфів, довкола якого творилася модерна українська ідентичність, став міф козаччини, що утверджував ідею свободи як головну цінність і в цьому сенсі був куди ближчий до польської мартирологічної міфології національно-визвольних повстань, ніж до російських національних міфів, заснованих головно на мілітарних перемогах і завоюваннях.

Здобуття Україною незалежності у 1991 році віщувало, здавалось, нову епоху – епоху свободи не лише від імперської домінації та колоніального упослідження, а й від потреби постійно їм опиратися й протидіяти. Українські митці й загалом інтелектуали могли тепер бути вільними від традиційних ролей учителів і пророків, будівничих «високого муру» (послуговуючись метафорою Адама Заґаєвського), котрий повинен був захищати духовні цінності «від потопу, рятувати від знищення, підносити високо над небезпеками». В Україні культура, може, навіть більш, як у Польщі, була єдиною національною інституцією бездержавної нації. Тепер їй належало знайти нове місце у начебто вільному вже суспільстві, поза плеканням загроженої національної мови, пам’яті та ідентичності. Вона вже не мусила бути замінником національної Церкви, школи, парламенту чи навіть армії. Могла відмовитися нарешті від узятих на себе «песіх» (як казав Франко) громадянських обов’язків і дозволити собі розкіш «чистого мистецтва», самодостатнього експерименту або й критичної ревізії сакральних національних міфів. Могла промовляти до публіки поза комуністичною цензурою і спілкуватися з зовнішнім світом без московського посередництва.

На межі 1980-х і 1990-х в українській культурі відбувся справді потужний вибух нових імен, творів і навіть жанрів. Декотрі з цих імен були абсолютно новими, інші – відомими, але головно у вузьких колах мистецького андеґраунду, з якого змогли вийти тепер на поверхню. Разом вони давали колосальний кумулятивний ефект, засвідчуючи живучість культури, попри її систематичне нищення, її цілком новочасну якість та розмаїття. «The nowhere natіon» («нація із нізвідки») поступово поверталася на європейські мапи – і географічні, й ментальні. Марко Павлишин, схоже, мав рацію, віщуючи прихід постколоніальності як знак давно бажаної для України «нормалізації»:

«Постколоніальність, – писав він, – усвідомлює телеологічність колоніальних та антиколоніальних позицій, а тому і їхню виключність та (історією доведену чи тільки потенційну) насильність, і через це ставиться вельми скептично до всіх схем та символів як імперської, так і антиімперської слави. Рівночасно, однак, постколоніалізм визнає реальність історії: з одного боку – справжність і болючість заподіяних кривд, з другого боку – немислимість сучасного без усіх елементів його передісторії, як антиколоніальної, так і колоніальної. Постколоніальність у культурі відкрита й толерантна; вона творить нове, використовуючи як джерело весь діапазон культури минулого. Вона обережна щодо чітких гасел, простих категорій, всепояснювальних мітів та однозначних історичних розповідей і схильна радше до іронічного світосприймання. При всьому сказаному, не деструктивний нігілізм творить філософське тло для постколоніалізму, а прагнення уникнути будь-якого насильства, будь-якого домінування. На місце домінування колонізованого колонізатором постколоніалізм прагне поставити не нову ієрархію влади, а стан свободи й розкутости, який однаковою мірою поширюється на всіх».

Постсовєтська реальність, однак, виявилася набагато складнішою, обтяживши прихід світлого постколоніального майбуття безліччю суперечностей, і то не лише тих, що іманентні взагалі для культури – між модерністю і традицією, глобальним і автохтонним, елітарним і популярним, а й тих, що мають виразно колоніальне походження – між новою незалежною нацією та колишньою метрополією, котра з існуванням тієї суверенної нації не може ніяк змиритися. Стан загроженості й непевності в умовах неоголошеної війни з Росією загострюється ще й некомпетентними діями уряду та загальною дисфункціональністю інституцій, особливо правової системи; а з іншого боку – його поглиблюють проросійські орієнтації значної (бл. 20%) частини населення, яке інтерналізувало імперський Weltanschauung і яке виявляє радше амбівалентну лояльність до України.

Ментальність «обложеної фортеці» доволі помітна в Україні, хоч і не домінантна, оскільки країна намагається все-таки жити нормальним життям, попри розв’язану проти неї інформаційну війну, а від 2014 року – і збройну війну з регулярними обстрілами і втратами. Ці обставини, зрозуміло, не можуть не впливати на сферу культури, на характер і форми мистецького вираження – не в сенсі цензурних обмежень (Україна навіть у стані війни залишається досить вільною, частково обмежуючи лише пропаганду «країни-агресора»), радше в сенсі суспільної гіперчутливості на ті чи ті суперечливі вислови, зокрема й мистецькі, котрі за «нормальних» обставин лишися б, скоріш за все, безпроблемними або й не поміченими. Це, природно, ускладнює деконструкцію національних міфів, проблематизацію загальновідомого, постмодерну гру з формами, символами і значеннями. Не йдеться тут про загрозу санкцій чи фізичних розправ – хоча обструкція певних мистецьких заходів і навіть напади на них праворадикалів не така вже й рідкість, як це би мало бути у правовій державі. Радше йдеться про самоцензуру і про загрозу доволі неприємних вербальних атак у соціальних мережах.

Агресивна реакція «патріотичної» публіки на виставку Олександра Грекова в київському метро («Квантовий стрибок Шевченка») чи, скажімо, на «Втрачену можливість» Давида Чичкана у Центрі візуальної культури навряд чи знеохотить митців від сміливих експериментів, проте відохотить, скоріш за все, від їхньої публічної демонстрації. Це звісно, не державна цензура совєтських часів і навіть не квазідержавна, що домінує сьогодні в Росії. А все ж це ускладнює «нормалізацію», затруює суспільну атмосферу та й, зрештою, псує імідж країни, котра (перефразовуючи відомий жарт) не настільки погана, як про неї кажуть, але й не настільки добра, як їй би хотілося, щоб про неї казали.

У недавньому інтерв’ю відомий український історик Ярослав Грицак спробував пояснити іноземному журналістові, що в Україні є позитивного – на противагу тим суцільно негативним асоціаціям, які вона викликає в чужинців (війна, олігархи, корупція, злидні, Чорнобиль, Волинь, антисемітизм). Учений не став ані спростовувати цих кліше, ані перелічувати натомість українських здобутків – від видатних історичних постатей до сьогоднішніх феєричних «майданів», антиросійського опору чи, скажімо, культурного буму та динамічного розвитку ІT-технологій. Він лиш сказав: «Це країна, яка ніколи не опускає рук. Попри всі невдачі, вона пробує й пробує знову. Життя тут буває важким, але ніколи не нудним. Україна в моїй уяві – це велика пригода. Тут відбувається щось надзвичайно важливе, надзвичайно цікаве. Нам не вдалося ще досягнути бажаного, але це просто чудово – жити саме тут саме в цей час».