Життя – це такий банал

«Хто завгодно, тільки не я» – про жіночий досвід. Перша проза поетки, літературознавиці, перекладачки, науковиці Галини Крук, що вийшла у видавництві «Vivat», перемогла в номінації «Найкраща книжка сучасної української літератури». Речі, які ввійшли в книжку, оповідають про повсякденне життя – настільки звичне, аж не віриться, що хтось взявся за цю тему. Як виявилося, саме такої праці дуже бракувало читачам. Про це йшлося на презентації книги у розмові авторки з літературознавцем та психоаналітиком Юрком Прохаськом.

Юрко ПРОХАСЬКО: Мушу визнати – я бував збентежений, заскочений зненацька, ошелешений, іноді дуже розчулений, часто захоплений, часто мене пронизував щем, коли читав цю прозу. Часом усе нараз. Тепер же хочу вдатися до такого давнього людського рятівного засобу, як давати собі раду з почуттями, коли вони переповнюють, – вдатися до чисел, лічби, обрахунків. Я знав людей, які рахували перед смертю. Намагалися запевнитися в такий спосіб, що вони ще живі і притомні. Отож, я нарахував у книзі 11 речей. Натомість мій брат Тарас, який написав передмову, пише про 12 речей. Хто має рацію?

Галина КРУК: Тут просте пояснення. Книжка мала складатися з 12 речей, коли Тарас (Прохасько, – ред.) саме працював над передмовою. Там ще було оповідання «Лялька Надія», але з ним я була пов’язана авторською угодою з іншим видавництвом. Так буває, коли ми маємо домовленості з різними видавництвами, бо оповідання з цієї книжки я писала в різні роки. Десь останні 20 років. Це тексти різного періоду, різної мене. Не було нагоди, щоб зібрати їх докупи під одною папкою. Аж склалася цікава ситуація: я багато пощу у Fb і ділюся своїми насущними проблемами. Якось я написала, що в мене є вже майже оформлена проза і що не можу писати в шухляду. Редакторка видавництва «Vivat» Олена Рибка вхопилася за цю ідею. Тоді я почала напрацьовувати спільний сюжет, щоб була якась тяглість, якісь місточки переходу між оповіданнями, бо вони були різними. Робила це повільно, бо не вмію писати на замовлення. Карантин посприяв тому, що книжку я дописала. Останній фрагмент – «Карантинні хроніки» – я вагалася, чи давати до книжки, бо він дуже реалістичний, буквальний: ми всі в цьому жили. Я писала історію Марії, з якою живе чоловік, двоє дітей і мама, і от вони всі опиняються в чотирьох стінах. Коли я почала друкувати фрагменти цього оповідання у Fb, до мене в коментарі прийшли люди і радили: то лінк «як заповнити дозвілля ваших дітей на карантині», то посилання на відео, «як постригти вдома чоловіка». Багато просили, щоб «Карантинні хроніки» ввійшли до книжки. І це дозволило завершити її на світлій ноті, а не зійти на песимізм.

Юрко ПРОХАСЬКО: Коли я читав, працював над цією книжкою – думав про драму у первинному, грецькому сенсі. Не як ґатунок, а як первинне напруження – щось, що змушує нас збентежитися, занепокоїтися. Але тим часом ось цю книжку спіткала ще одна драма, власне в цьому первинному сенсі – її визнали переможницею в номінації «Найкраща сучасна українська література». Від цього книжка не змінилася, жодна літера в ній не змістилася і не перемістилася. Але наш спосіб дивитися на цю книжку, дивитися на тебе хоч-не-хоч змінився.

Галина КРУК: Нагородою я була заскочена і спершу не повірила. Знаю, що за останній рік вийшло багато сильних книжок. Цікавих під різним кутом зору. Коли я писала цю книжку, мені постійно хотілося перепросити за неї. Бо тут не було надважливих тем, мотивів, трендів, програмних образів, оповідань, які стосуються війни чи наших недавніх цивілізаційних і громадських досвідів. Я не торкалася цього свідомо. Я писала книжку, яка би легко читалася: без зайвої думки, бекґраунду, який часто автори намагаються протягнути в літературу, уникала роздумувань на філософські теми, витирала, якщо в мене з’являлися такі сюжетні лінії, які потребували довших екскурсів. Коли мою книжку читали літературознавці, я боялася, що вони подумають: як мілко, примітивно, це про життя, а життя – це такий банал. Хоч насправді мені як читачці теж бракує книг про життя. Але не переповідання буденщини. Мені хотілося, щоб очі читали, а щось відбувалося всередині і чиясь історія звучала. Мені ці історії були дуже важливі. Ще в поезії я намагалася знайти таку універсальну мову, якою можна говорити до людей, які не є повернені на літературі, для яких література не є фахом, предметом спеціального зацікавлення. Оця «свята простота» – дуже важка праця, особливо в поезії. Я вдячна, що цю книжку відчитали, бо всередині мене, як і кожного з нас, є комплекс самозванця. Після двох перших оповідань у книжці йде оповідання десятирічної давності. Частина книжки – це нариси, есеї, образки. Вони ближчі до лірики, ніж до епосу. В поезії в мене виходять не збірки, а книжки. Я спочатку пишу тексти: вони можуть бути дуже розкидані в часі і просторі, але я потім знайду їх не хронологічно, а під кутом тієї концепції, яка для мене важлива. Тоді витанцьовується внутрішній сюжет. Так і з цієї книжкою. Тексти різні за тематикою, фігурують різні персонажі і дуже відмінна стилістика. Ми з редакторкою довго думали, як скомпонувати ці тексти. А потім ця дивна назва – «Хто завгодно, тільки не я» – дала ключ. Спершу це була робоча назва, бо коли заявляєш про книжку, її треба якось назвати. Олена Рибка каже: «Ну, хто в тебе з персонажів там фігурує?» Як я відповіла, отак і назвали. Потім воно чи свідомо, чи підсвідомо мало вплив на процес написання і структуризацію книжки. Більшість моїх поетичних книжок виходило з інтервалом у вісім років. Останню я видала з інтервалом у чотири роки. І от тепер розумію, що концепція, з якою я підходила до цієї поезії, знайшла продовження в прозі.

На презентації книжки у Львові Галина Крук на прохання Юрка Прохаська зачитала оповідання «Трави несполимі».

Юрко ПРОХАСЬКО: Саме це оповідання найповніше відображає різні грані цієї книжки, бо тут є дуже щемкі і пронизливі поетичні внутрішні монологи, відтворення мов персонажів. У книжці багато різних драм: є драма чоловіка і жінки, які йдуть вночі кохатися, бо знають, що їм добре тілесно, але не пам’ятають, чи добре їм поза тим. Є драма матері, яка живе на віддалі від свого сина, вони не бачаться роками, вона розуміє, що її син росте без неї. Драма людини, яка чекає на діагноз, і виявилося, що цей діагноз не страшний. Фінальною є драма жінки, яка оповідає незнайомцеві себе і через це намагається зрозуміти, хто вона така. Звідки зеренце цих драм: чи то спогади дитячі, чи взяті з дорослого життя, чи то якась подія, чи досвід, зрештою?

Галина КРУК: Дуже по-різному. Цікавий ракурс. Я ще не аналізувала цього. Здебільшого мої персонажі мають реальних прототипів. Зізнаюся, я дуже погано фіксую спогади. Можу пригадати емоції, чіплятися за враження, запах, але погано пригадую важливі речі з минулого. Буває таке, що я знайду якусь дрібку, зачіпку – і можу через це увійти у спогад. Це для мене захопливе заняття, бо я пригадую так, як вперше. Можу, сильно занурившись, це реставрувати. Однак є цілі пласти мого внутрішнього «я» і життєвого досвіду, в які не можу повернутися, не можу знайти того вічка, з якого вийшла б у спогад. Ось чому так багато в книжці йдеться про знимки як спосіб фіксування світу. Наприклад, ти бачиш на знимці якийсь дивний погляд і через нього можеш повернутися в певну ситуацію. Або прикрасу чи деталь одягу, які вже зовсім забула. Ще цікаво – майже в кожному оповіданні виникає образ сина. Це один із найважливіших моїх досвідів – бути мамою.

Юрко ПРОХАСЬКО: Тема тіла. Тут є стихія життя, поезія життя, матерія життя. Це життя тут подане, але життя – це також тіло. У книжці багато тілесних досвідів, тілесних сенсацій. І тому й тут знову ж драма – можливо, єдина, яка справді заслуговує на це окреслення. Адже тіло – це і минущість, і смертність, конечність, але і краса, молодість, ерос, принадливість, знада, притягальність. Якщо вибачиш двозначність цього питання: як входити в цю прозу через тіло?

Галина КРУК: Тіло є великою драмою, погоджуюсь. Я довго роздумувала на тему смерті, яка була досить тривожною. Досі не розумію, навіщо людині давати досконале тіло як механізм, який дозволяє їй існувати, яким вона відгукується, пізнає світ, любить, щоб у якийсь момент починати це досконале тіло руйнувати, віддавати його поступовому вмиранню. Для мене це як марнування чогось. Очевидно, є якась ширша перспектива, з якої цей момент є зрозумілим, але я не можу його зрозуміти з людської точки зору. Насправді нам дуже багато інформації дає тіло. Через тіло в мене виникає недовіра до інших способів сприйняття. Я, як Тома, мушу спробувати пальцем, і те, що я перевіряю тілесним досвідом, можу осмислювати й аналізувати. Я не вичерпала тем тілесності, які мене хвилюють, але це не та тілесність еротична, порнографічна, до якої ми звикли, і вона нікого вже не шокує. Але уявіть, як нас може шокувати видиво, наприклад, старечого тіла, яке буває відразливим. Тіло дуже різне, і те, що ми свідомо фокусуємось на якійсь його частині, а заводимо в табу іншу частину тілесності, – несправедливо.

Юрко ПРОХАСЬКО: Казав Жак Лакан, що статевих стосунків не існує. Не йдеться про те, що чоловіки з жінками не сплять. Не про те мова, що вони не живуть – іноді довго – разом. Але він мав на увазі, що, так насправді, не існує стосунків між статями, що, зближаючись, чоловік і жінка не мають взаємин, тобто нічого взаємного, нічого спільного, не мають стосунків, бо ніяк не стосуються одне до одного, бо те, що вони переживають, – це власна, окрема парадигматичність і програматичність, окремі сексуації – чоловіча і жіноча, які, щоправда, перетинаються, доторкаються, але ніяким чином не зустрічаються, завжди розминаються. Мій брат Тарас у передмові до цієї книжки пише: «Те, що я просто чоловік, а Галина Крук просто жінка, не робить мені завдання легшим в розумінні цієї прози, але робить його коштовнішим». То як з тими статевими стосунками?

Галина КРУК: Для мене передмова Тараса є також ключиком, як можна читати цю прозу. Я дуже хотіла, щоб саме Тарас написав передмову: в нього є така дивна, як мало в кого, уважність до деталей, таких нюансів, які не знаєш, як інтерпретувати. Він вміє сприймати оці первісні елементи життя, оці факти як такі, з яких ми можемо робити висновки. Бо більшість людей ще потребує опрацювання.

Щодо тези Жака Лакана, коли люди зближуються, намагаються один одного зрозуміти, вони виходять з цієї суті загальнолюдської. В такому глибинному сенсі ми сприймаємо один одного як окремі індивіди, особистості і все разом – просто люди. Коли я задумалася, яка частина мене пише ці тексти – не можу сказати, що це та частина, яка є окреслена як жіноча. Люди нам цікаві як люди, незалежно від того, в якому вони тілі: чоловічому чи жіночому. Коли ми отак глибоко спілкуємося, то виходимо з тих центрів себе, які не мають цього окреслення. І от книжка написана із загальнолюдського центру. В одному з перших оповідань: «Якщо не брати до уваги тіла, я не знаю, що таке жінка. Якщо не брати до уваги тіла, я не знаю, що таке чоловік. Якщо не брати до уваги тіла, я не знаю, що таке кіт». Тілесність, з одного боку, є точкою входження в себе, а з іншого боку тіло стає фактором обмежень: коли ми не можемо піти далі, заглибитись, стрибнути вище себе. Про це я хотіла сказати.