Як називати українською мовою колишнє княже місто в долині річки Сян: Ся́нок, Сяно́к, Сяні́к чи Ся́нік?
Тривала бездержавність українців породила витіснення української мови з більшості сфер суспільного життя, зокрема з ділової сфери. Це витіснення, однак, відбувалося поступово: з архівних документів бачимо, що до XVII століття у сільському самоврядуванні на Правобережжі побутувала українська мова. На жаль, документації тих часів збереглося мало (майже унікальною в цьому роді вважається збірка актів села Одрехова, частково видрукувана видавництвом «Наукова думка» 1970 року). Вже у XVIII столітті українська ділова мова була повсюдно витіснена латинською, польською, російською. Її повернення було складним і тривалим, і не завершилося й досі.
Виразним наслідком такого стану справ є відсутність унормованого українського назовництва. Прізвища українців записували мовою діловодства. В міжвоєнній Польщі священників за метричні записи в українській редакції (т. зв. українізація прізвищ) карали в судовому порядку. Часто ці прізвища залишилися у спотвореному вигляді до наших днів (на кшталт Добржанський замість Добрянський або Працевітий замість Працьовитий). Те ж саме можна сказати про топоніми. Українці й досі не знають, як правильно пишуться і відмінюються назви типу Мукачево чи Монастириська, від людей можна почути «їхати до Черновіц», а назва міста Сєвєродонецьк взагалі не відповідає жодній логіці, оскільки походить від гідроніма Сіверський Донець. Давнє село, розділене на дві частини Збручем, у сучасній Тернопільській області має назву Крутилів, а у Хмельницькій — Кринцілів, що, безперечно, є нонсенсом.
Ще складніша ситуація з назвами місцевостей, що були розташовані на території так зв. Закерзоння, звідки у повоєнні роки двома тоталітарними режимами було депортовано практично все українське населення. Українські лексикографи свідомо оминають такі назви, тому вони не зафіксовані навіть в електронному форматі «Словників України». Сучасний правопис вперто подає прикметник «перемишльський» як нормативний, хоч таке написання явно суперечить правилам української мови.
Українська Вікіпедія, яка начебто вільна від різних ідеологічних впливів, різноманітні спірні питання вирішує голосуванням в колі активних авторів. Не так давно (2018 року) в дискусії про написання назви «Новий Санч» чи «Новий Сонч» перемогла думка, що польську назву слід подавати у фонетичній транслітерації, а аргумент про те, що українці здавна називали місто своєю мовою (Новий Санч), відкинули (з дискусією можна ознайомитися в розділі «Обговорення» статті «Новий Сонч», а також за поданим там посиланням на статтю про перейменування).
Суперечки викликає і назва Сянока — міста, вперше згаданого в літописі під 1150 роком («Літопис Руський» за Іпатіївським списком). У літописному тексті ця назва вперше зустрічається в знахідному відмінку, який збігається з називним: король же … взѧ Санокъ городъ. У Галицько-Волинському літописі знаходимо декілька фіксацій назви міста в інших відмінках: в Саноцѣ (1202), до Санока (1231).
Наступні фіксації топоніма можна побачити на сторінках церковних книг, переписаних як безпосередньо в Сяноці, так і в інших місцевостях. Відомо, зокрема, що один з імовірних творців староукраїнського тексту і переписувач Пересопницького євангелія залишив про себе таку інформацію: «Михаило Василієвичь сн҃ъ Протопопы саноцкого».
Запис на сторінках «Апостола» 1502 року з церкви св. Димитрія в Сяноці:
Слв҃а съвръшителю Б҃у давшему по зачѣлѣ и конець исписань бих сїи тетр апс҃лъ в лѣт҃ Ѯ҃.і҃. рѫкоѧ многогрѣшнаго павла попа сѧноцкаго намѣсника въ градѣ сѧноцѣ при цр҃квѣ ст҃го великаго хв҃а мчн҃ка домит...
Нижче рукою архіваріуса Перемиської єпархії, правдоподібно, о. Антона Петрушевича, проведено розрахунок дати написання
Джерело: Національна бібліотека у Варшаві
У пізнішій традиції фіксації назви цього міста знаходимо в офіційних документах часів Австро-Угорщини (після розподілу Польщі) та Другої Речі Посполитої. На території Австро-Угорської імперії документація велася німецькою, а згодом польською. Наприклад, у середині XIX століття, проводячи ревізію землеволодінь, австрійська влада верифікувала назви населених пунктів, однак у цьому процесі спиралася на польську традицію назовництва. З кадастрових документів усталені польські назви перейшли на топографічні карти, і не лише австрійські, а й російські, що під час Першої світової війни були просто перемальовані з трофейних австро-угорських карт.
Однак існували й офіційні тексти українською мовою. Йдеться передусім про греко-католицькі церковні шематизми (щорічні довідники). Укладачі, яких би політичних поглядів вони не були, намагались відбивати тогочасну загальну практику вимови та відмінювання українських топонімів і дотримуватися прийнятих у Галичині норм написання.
В одному з перших шематизмів Перемиської єпархії, надрукованих українською мовою і кириличною графікою (1868 рік), топонім переважно передається з твердим [с]: Повѣтъ та ур[яд] пошт[овий] Санôкъ (с. 112–113). Однак назва парохії під №14 написана як Сянôкъ. Для передачі звука [і] в усіх випадках вжито літеру ô (о з дашком), яку використовували в українському етимологічному правописі лише для передачі звука [і] у так званих новозакритих складах: цей звук походив з [о] і проявлявся в чергуваннях з цим звуком у тому ж корені (пор. ніс — на носі, гір — гора). Таким чином, звук [і] у зафіксованих у виданні формах Санôк і Сянôк чергувався з [о] у формах Санока, Саноком тощо, де відповідний склад був відкритим. Похідний прикметник у тому ж виданні вживається у формі Саноцкій (Деканат Саноцкій, с. 111). На прикінцевих сторінках шематизму бачимо багато друкарських помилок, що загалом характерно для ручного набору книги. Наприклад, були переплутані кирилична і латинська абетки, а назва цікавого для нас деканату виглядає як «Сяноскій» (с. 159).
Дві сторінки з шематизму Перемиської єпархії за 1868 рік, де спостерігаємо варіативність написання назви: Санік і Сянік
Подібно непослідовно подає назву міста Шематизм за 1879 рік: тут трапляється як форма Сянокъ (с. 333, 336, 337), а також до Сянока, въ Сяноку, так і написання Сянôкъ (звук [і] також передано тут значком ô, с. 337). Крім того, знаходимо дві різні передачі цього топоніма з твердим [с]: Санокъ та Санôкъ. Отже, у Шематизмі 1879 року є чотири варіанти написання назви міста. Зафіксовано в ньому і прикметники: Посада Саноцка, деканат Саноцкій (с. 337), Саноцкихъ мѣщанъ, церковъ Саноцка (с. 338–339) і для церкви Сяноцкой (с. 339). У всіх цих формах після літери н бачимо літеру о, а не і. Від іменника Сянокъ (Санокъ) твориться відносний прикметник із суф -ьск: *сянокьскии, далі виникає форма сяноцкии (або саноцкии) внаслідок накладання звуків двох морфем. Як свідчать фіксації відтопонімних прикметників, в їхній основі часто зберігається старий звук [о]. Причина цього може полягати у намаганні зберегти традиційне написання основи топоніма.
Що ж стосується першого кореневого звука, то під впливом народної української вимови форма з твердим [с] у книжній мові була поступово витіснена м'яким [с'].
1900 року у Львові в збірці документальних джерел («Жерела до істориї України-Руси») була опублікована праця Михайла Грушевського під назвою «Економічний стан селян в Сяніцькім старостві в середині XVI в. на основі описей королівщин». Як бачимо, історик відходить від написання Сяноцкій (Саноцкій, Саноцькій) і використовує форму Сяніцькій. У тексті своєї роботи Грушевський декілька разів вживає цей прикметник (Сяніцький замок, Сяніцькі фільварки, в Сяніцьких селах, Сяніцьке староство тощо). На жаль, у тексті не трапляється початкова форма назви міста, є лише конструкції на кшталт в околиці Сянока (с. 18), але факт використання форми Сяніцький чітко вказує на те, що Грушевський визнає чергування голосних в основі, отже, українською мовою місто, на його думку, мало би називатися Сянік.
Історична земля з центром у Сяноці у праці Грушевського названа Сяноччина (така номінація зустрічається лише один раз). Вживання в цьому топонімі звука та літери [о] підпорядковане українському чергуванню [о] та [і] у відкритих та закритих складах: Ся-нік (склад закритий) — в Сяно-ці, Сяно-ччина (склади відкриті). У своїй «Історії України-Руси» (наприклад, тт. IV, V, VI, що вийшли друком 1905 і 1907 років) Грушевський вже пише Сяніччина, зберігаючи [і] без чергування. Так само базовим в історії Грушевського є вживання Сянік, хоча у т. II в одному абзаці трапляється два варіанти написання на с. 463, а на с. 166 і 429 місто назване «Сянік».
У Шематизмі 1918 року вживається як форма топоніма Сянік (с. 175), так і прикметник сяніцкий (Сяніцкий деканат).
1936 року було видано Шематизм Апостольської адміністрації Лемківщини, опрацьований о. Стефаном Ядловським, уродженцем Сяніцького повіту, а на той час парохом села Поляни Суровичні. У цьому виданні також спостерігаємо, що написання міста не унормоване. Упорядник вживає такі номінації: Сяніцкий деканат, Сянік, коло кріпости Сянока, до Сянока, церков в Сяноці, згадки о Сяноці (с. 148–151). Разом з тим, на с. 149 в назві парохії № 9 наведено назву Сянок (Sanok). Комбінація української і польської назв саме в такому написанні повторюється майже при всіх згадках про адміністративні установи, розташовані в місті, наприклад: «Стар[оство], суд, почта, телєфон, телєграф, желізниця Сянок (Sanok)» (такий самий текст про с. Прусік містить назву Сянік). Описуючи історичні відомості про походження міста, о. Стефан Ядловський використовує форми Сянок, сяноцька твердиня, сяноцкий замок, Сяноцка Посада (с. 150–152), що відповідає практиці вживання цих назв у княжу добу. Автор вважає формант -ок у назві міста «чисто руським» суфіксом (с. 151), що видається нам сумнівним з морфо-фонетичних причин. Слово з суфіксом -ок слов'янського походження мало б отримати у непрямих відмінках основу Сянк- (*Сянку, *Сянком), якщо ж цей формант іншомовного походження, то в такому випадку у слові діяли інші фонетичні закономірності.
Зазначимо, що матеріали для шематизму автор збирав у парохів кожної конкретної місцевості. Рукописні відповіді на анкети (частина інформації з них не увійшла до видання) зберігаються у Державному архіві у Перемишлі (справа 56/157/0/1/56).
Статистичні дані парохії Сянік, надані до шематизму 1936 року. Рукопис пароха о. Еміліяна Константиновича. Джерело: Державний архів у Перемишлі
Українські лексикографічні джерела майже не фіксують назву міста. Згадку про нього можна знайти у перекладному виданні «Малоруско-німецкий словар», укладеному Євгеном Желехівським і Софроном Недільським. На с. 943 (другий том, пагінація суцільна) знаходимо слово Сянік та його варіант Сянок; в обох випадках наголос поставлено на останньому складі. Варто зазначити, що перекладу географічних назв німецькою мовою автори не подають, наводячи лише пояснення: «Stadt in Ostgalizien am Сян».
Нарешті, варто згадати і таке авторитетне джерело, як «Енциклопедія українознавства» за ред. Володимира Кубійовича, що виходила під егідою НТШ у повоєнній Європі. У 8-му томі словникової частини (1976 р.) вміщено статтю Сянік (с. 3118 суцільної пагінації), що її написав сам В. Кубійович. На жаль, на топонімі не проставлено наголос. Паралельно в тексті статті подано і назву Сянок (очевидно, виходячи з історичної традиції староукраїнського називання міста). У статті використано такі номінації: ринок у Сяноці, Горлицько-Сяніцька улоговина, центр Сяніцької землі, сяніцький єпископ та ін.
Зразки парохіяльних печаток церкви в Сяноці, 1942 рік. Джерело: Державний архів у Перемишлі
В радянський час україномовні лексикографічні джерела всіляко уникали вживання назви міста. 1969 року в журналі «Мовознавство» (№ 2, с. 74–78) у скромній рубриці «Консультація» з'явилася розвідка українського лінгвіста Олексія Сильвестровича Стрижака під назвою «Сян чи "Сан"?». Вона була реакцією на вихід 12 тому «Української радянської енциклопедії», яка помістила таку інформацію: «Сан, Сян — річка у Польщі, права притока Вісли. Бере початок у Східних Бескидах, на кордоні Польщі з СРСР». У своїй розвідці автор наводить приклади вживань гідроніма в українських контекстах, а також згадує про польські джерела, які наголошують на тому, що український варіант назви ріки — саме Сян.
Пізніше, 1985 року, під загальною редакцією того ж Олексія Стрижака видано «Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі», до якого включено статтю «Сян» авторства Лариси Масенко (с. 155–156). Також цей гідронім розглядається в «Етимологічному словнику топонімів України» Василя Лучика, виданому 2014 року (с. 460–461).
Натомість сучасна «Енциклопедія історії України» містить статтю Дмитра Вортмана «Санок», при чому в дужках перераховуються назви міста: «укр. Сянік/Сяник, польс. Sanok, німец. Saanig». Звідки автор узяв форму «Сяник» та якою мовою в такому разі наведено заголовне слово статті, лишається загадкою.
Відсутність практики унормування українських географічних назв, що знаходяться за офіційним державним кордоном, спричиняє різнобій у їхньому сучасному вживанні. Спостерігаємо такий різнобій у виданій нещодавно двотомній праці о. д-ра Богдана Праха «Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини» (2015). Автор вживає топоніми у паралельних формах Сянік і Сянок, хоча прикметник трапляється лише у формі сяніцький.
Замітка в газеті «Діло» (ч. 203 за 1931 рік) про створення товариства «Лемківщина» в Сяноці
Серед географічних назв, унормованих у сучасному українському правописі, можна виявити паралельні форми того ж самого топоніма. Наприклад, історична назва території на півдні України може мати форми Запорожжя і Запоріжжя; стародавнє місто Берестя може називатися також у сучасній полонізованій формі Брест. Історична назва міста Острог зафіксована українським правописом в єдиній формі (попри поширене вживання форми Остріг в усному мовленні). Трудність полягає в тому, що, з одного боку, існує практика писемного, офіційного вживання топоніма, що може мати багатовікову глибину, а з другого боку, є повсякденне усне мовлення, де побутують інші форми.
Така ситуація ставить дуже гостро проблему пошуку питомих українських форм для багатьох топонімів, і цю проблему належить розв’язати не аматорам, а мовознавцям, аргументовано і переконливо. Теперішні нащадки автохтонного українського люду через знищення суцільного мовного середовища, на жаль, вже не можуть бути надійним джерелом інформації щодо вимови і написання географічних назв.
На нашу думку, в українській літературній мові варто прийняти і використовувати такі номінації: Сяні́к, Сяно́ку, місц. відм. у Сяно́ці, Сяніцький. Подібні зміни відбулися в назвах давніх українських міст (Львів, Самбір тощо). Форми Ся́нок та Ся́нік цілком припустимі в діалектному мовленні, однак при унормуванні вимови цього топоніма в літературній мові слід надати перевагу тій формі, яка наголошується за українським типом (мішо́к, горбо́к, лісо́к). У спеціальних текстах допустиме вживання форми Сянок і Сяноцький стосовно староукраїнських реалій.
Для уніфікації похідних від топоніма Сянік варто надати перевагу формам Сяніцький і Сяніччина (цьому принципу відповідає і написання назви річки та села Сянічок). Що ж стосується непрямих відмінків слова Сянік, то в них має зберігатися чергування і/о, характерне виключно для української мови.
Сподіваємося, ця публікація послужить поштовхом до фахової дискусії, що згодом дасть можливість унормувати українське назовництво за межами кордонів України.
Маргарита Жуйкова, професор, доктор філологічних наук
Ольга Свідзинська, філолог, редактор, МГО «Вирій»
Публікація підготовлена в рамках проєкту «Стежками предків» від МГО «Вирій» за підтримки Українського культурного фонду
ДИСКУСІЯ
Користаючи зі запрошення, щоби двічі не вставати, почну запропоновану дискусію – тим паче, що стаття, як на мене, цілком дискусійна.
Оминувши питання про Мукачево (благо, що на цю тему є кому подискутувати), зупинюсь на титульному топонімі.
Відразу зазначу, що всі наведені у статті приклади, які би мали служити аргументами в користь варіанта Сянік, насправді підтверджують, попри відчутне небажання авторок, паралелізм двох українських назв Сянок/Сянік.
Понад те, навіть якщо до історичних аргументів на користь форми Сянік додати ще одне не згадане авторками лексикографічне джерело з 1933 року – Українську загальну енциклопедію, де в короткій (на чотири стрічки) статті назва міста Сянік подана тільки і єдино так, – то виходитиме, що в діахронії ("Словар" Желеховського 1886 року → УЗЕ 1933 року → "Енциклопедія українознавства" 1976 року) з середини минулого століття почався низхідний тренд вживання цієї форми (до речі, в додатковому 11-му томі "Енциклопедії українознавства" 1995 року, що вийшов уже після смерті Кубійовича, місто згадується єдиний раз у формі "Сянок", а в опублікованих томах ще не завершеної "Енциклопедії сучасної України" співвідношення форм Сянок : Сянік рівне 35 до 3).
З іншого боку, на користь форми Сянок говорить узус Івана Франка, що вжив цю назву міста – і тільки цю – у трьох своїх творах від 1883 року ("Польське повстання в Галичині 1846 року") по 1905-й ("Галицько-руські приповідки"): якщо говорити про знання і, головне, чуття мови (тобто інтуїтивне відчуття її імпліцитних законів), то, думаю, в парі Грушевський vs Франко перевагу варто віддати поету (сподіваюся, що виплекане радянською школою переконання, мовляв, галицька мова Франка є "зіпсованою" українською мовою, за тридцять постсовдепівських років уже вивітрилось).
Зрештою, і щодо Грушевського можна би було закинути авторкам, що вони переочили форму Сяноцький у згаданій ними його статті в «Жерелах до істориї України-Руси» ("в Сяноцькім Передмістю", с. 10) – так само, як у шематизмі 1868 року переочено форми Сянок (с. 114) та Санок (с. 164), чи численні вживання форми Сянок поза контекстом "княжої доби" та формальним "Сянок (Sanok)" у шематизмі Апостольської адміністрації Лемківщини (наприклад, "теперішний Сянок" на с. 151 чи "Сянок і в новійших часах" на с. 154) – але сенсу закидувати нема, бо це суті не міняє. Факт залишається фактом: протягом останніх століть в українській мові паралельно співіснують – буває, навіть у межах одного абзацу – дві форми (стосовно нашого століття це може підтвердити перегляд двадцяти останніх річників "Нашого слова" Об'єднання українців у Польщі). І хоча ця варіативність не створює жодних проблем користувачам цих форм, але може викликати неспокій у філологів.
Власне тому від філологів можна би було сподіватися наукового пояснення ("аргументовано і переконливо") стійкості [о] в закритому складі. Натомість стаття суґерує тільки політичне пояснення поправності форми Сянік – бо вона найбільше відрізняється від польської форми Sanok.
Парадокс у тому, що власне форма із завершенням слова на -ik, а особливо на -nik, є значно характернішою для польської (і для російської) мови, але не для української. В "Słowniku języka polskiego" видавництва PWN можна знайти 714 слів на -nik і тільки два на -nok – причому сумніваюся, що загал носіїв польської мови знає про їхнє існування: monadnok і nok. У російському "Обратном (инверсионном) cловаре русского языка" А. Залізняка 1555 слів на -ник й увосьмеро менше (193 слова) на -нок. Натомість в українській мові залежність цілком протилежна: за 11-томним "Словником української мови" на 199 слів на -нок припадає у п'ять разів менше (42 слова) на -нік. І всі ці 42 слова – чужомовні запозичення: канонік, турнік, технік, органік, ботанік, механік, шизофренік, астенік, цинік, сангвінік, кінік, фінік, пікнік, трибонік, біонік, хронік, платонік, гіпертонік, дальтонік та похідні від них; жодного з них у "Словарі" Грінченка нема. В українській мові значно поширеніші слова із визвуком -ник (2360 слів за СУМ-11); тому, мабуть, і Санік далі продовжили "українізовувати" – на Саник, що так справедливо обурило авторок, коли вони побачили цю форму в "Енциклопедії історії України". На початку минулого століття в газетах, друкованих офіційною тоді желехівкою, можна було побачити ще одну форму "українізації": Сянїк, тобто пом'якшення на польський чи російський штиб попереднього приголосного – в українській нормативній тоді фонетиці [і], що походить з етимологічного [о], не палаталізує попередню приголосну.
Можна погодитися з авторками, що австрійським урядовцям у Галичині було легше переносити в офіційні документи написані латинкою польські назви, аніж транслітерувати українські, однак мусимо визнати, що процес не був простим копіпастом – бо, скажімо, Lemberg та Lwów дещо відрізняються в написанні. Стосовно ж нашого Сянока, то на військовій мапі 1769–87 років можемо побачити його германізовану передачу як Sanog, що лежить на берегах ріки Saan (при усталених Sanok і San).
Фраґмент австрійської військової мапи (Galizien und Lodomerien 1779–1783)
Можна також зазначити (хоч не обов'язково, бо до справи це відношення не має: Санокъ у російській традиції має літописну, а не польську традицію; це вже в часи СССР польська топономіка мусіла транслітеруватися з офіційних назв ПНР, а вже звідти, з російської транслітерації, ця топономіка ПНР українських етнічних земель, так само обов'язково транслітерувалася українською мовою – за винятком хіба Перемишля, але традиційний прикметник перемиський мусів калькуватися з російського пшемысльский як перемишльський), що Санок на російських мапах був задовго до трофейних карт Першої світової війни.
Фраґмент російської військової мапи 1810 року
Але я про інше: оскільки українська мова було офіційною мовою в Австро-Угорській імперії, то на її території документація велася не тільки німецькою і польською, а й українською мовами. Відповідно, україномовна топономіка зберігалась автентичною – Львів, а не Львув чи Лемберґ; з переходом на фонетичний правопис (желехівку) змінилася тільки її літерна передача на письмі: замість, скажімо, Самбôр почали стосувати Самбір. В цих умовах офіційне написання Сянок залишилось незмінним до кінця габсбурзької імперії. Інша річ, шематизми, де від 1851 року спостерігаємо хитання (часто в одному річнику) між чотирма різними формами написання: Санок / Сянок / Сянôк / Санôк. Вони, своєю чергою, відображали хитання укладачів між старорусинськими спробами "ушляхетнити" українську мову церковно-слов'янською та необхідністю зважати на узус.
Я спробував відобразити ці хитання на діаграмі, додавши також і Саноцкій / Сяноцкій / Сянôцкій. З 1918 року в шематизмах послідовно стосовано Сянік і Сяноцький, лиш у вже згадуваному шематизмі Апостольської адміністрації Лемківщини 1936 року є кілька форм Сянік / Сянок / Саноці та Саноцкий / Сяноцкій / Сяніцкій / Сяніцький.
Значно краще відображення народна мовна практика знаходила у позацерковних виданнях, зокрема – від 1848 року – у пресі. Так, у збірнику "Вѣнок русинам на обжинки" (1847, ч. 2, с. 161) бачимо у тексті Якова Головацького "Великая Хорватія або Галичско-Карпатская Русь" перелік сучасних назв літописних міст і сіл з ремаркою: "Я пишу всі імена так, як їх русине вимовляють, і як навіть належить писати, а не по виговору німців або мaдярів, по тому, що народний виговір сходнійший з названями, котрі по руских літописях встрічаємо"; місто Сянокъ – саме у такій формі з о – тут у переліку разом з назвами, де етимологічне [о] перейшло в [і]: Львôвъ, Синевôдско, Лаврôв, Хирôв (Прохирôв), Острôвъ.
Тобто можемо реперно зазначити, що народна вимова в 1847 році була Сянок.
Таке ж написання (часами як Санок) бачимо в численних відозвах часів Весни народів 1848 року та в переглянутій мною тогочасній періодиці: "Зоря Галицка" (1848–57), "Новины" (1848–49), "Dnevnyk ruskij" (1848), "Галичо-Рускій Вѣстникъ" (1849–50) і "Вѣстникъ. Часопись урядова для русиновъ Аустрійскои державы" (1850–64), "Слово" (1861–66), "Русь" (1867–68), щорічник "Перемишлянинъ" (1850–64), збірник "Галичанинъ" (1862–63 та 1867–70).
Таблиця із Зорі Галицької 1849 року, с.564
І тільки в "Правді", ч. 27 від 21 грудня 1867 року, в статті І. Соколика "Подорожні помічення опілянина" з'являється написання Сянік. Псевдонімом Соколик підписався Євген Желехівський – той самий, що включив цю форму паралельно із формою Сянок у свій "Словар" (22-й випуск "Словаря" зі словами "Скіт—Терючити" вийшов 27 березня 1886 року, через чотири місяці після смерті автора, впорядковував видання Софрон Недільський).
Цікаво, що О. Барвінський включив фраґмент з цих "Помічень" у свою читанку 1871 року ("Подорожь черезъ Санôцке", с. 302–304) – але зберігши [і] в прикметнику Сяніцький, змінив його на [о] в іменнику Сянокъ.
Наступного разу Сянік у "Правді" з'явився 1876 року – в статті В. Навроцького "Руська народність в школах галицьких". Щоправда, в попередніх числах "Правди" зустрічаємо написання Сянок, а Навроцький, "українізуючи" Сянок, заодно "українізує" і Жовкву, але калькуючи польську назву Żółkiew: Жовків.
Далі Сянôкъ (а також Санôкъ) зустрічаємо в першому ж річнику "Дѣла" 1880 року. Щоправда, наступні два роки там фігурує Сянокъ, але вже з 1883 року домінує написання Сянôкъ, потім Сянік, хоч і в 1920-х, і в 1930-х на шпальтах цієї газети можна було часами побачити і Сянок.
Нагадаємо собі, що в шематизмах написання Сянôкъ з'явилося 1852 року і до 1907-го чергувалося там з написанням Сянокъ.
Інша справа з прикметником від назви міста: якщо в шематизмі форма з [і] з'являється лиш 1909 року, то в позацерковних виданнях ми можемо її зустріти вже 1848-го в листуванні з Головною руською радою (наприклад, лист про заснування Рускої Народної Ради в Сяноці від 23.08.1848 – див. "За віру, нарід і права. Руські Ради Надсяння 1848–1850 рр.", с. 144), а в пресі – в числі "Зорі Галицкої" від 11 цвітня 1849 року (паралельно зі значно частішим вживанням форми з [о]). Зазначу, що у згадуваному тексті Я. Головацького 1847 року можна знайти перелік округів, серед яких поряд із назвами з новим і з о в закритому складі (Львôвскій, Тернопôльскій, Чорткôвскій та Самбôрскій) є Сяноцкій (с. 177) – але в даному випадку без ремарки про народну вимову цих назв. А вже в 1850–1860-х форма Сяніцький все частіше – частіше за Сянік – з'являється на сторінках газет. Навіть у середині наступного XX століття бачимо у "Львівських вістях" (число від 03.03.1942) Сянок, але Сяннічина.
Тут варто нагадати природу виникнення [і] з [о]: якщо звук [о] стояв перед складом зі слабким редукованим голосним [ъ] чи [ь] (а в кінці слова редуковані голосні завше були слабкими), то після історичного занепаду останніх попередній склад ставав закритим і звук [о] в ньому подовжувався та через низку переходів (підняття і просування вперед) ставав звуком [і]. Якщо в інших формах цього самого слова склад з [о] залишався відкритим, то цей звук не подовжувався і не зазнавав жодних метаморфоз.
Загалом кажучи, ті самі процеси відбувалися внаслідок редукування давнього ненаголошеного [и], що, переходячи в [й], закривав склад, і [о] в ньому переходило в [і] – але до нашого випадку це відношення не має.
Але має відношення той момент, коли перед редукованим голосним у слабкій позиції був інший редукований у сильній позиції – він подовжувався і з [ъ] ставав [о]; якщо ж в інших формах склад із цим редукованим залишався відкритим, то редукований зникав – і тепер ми спостерігаємо випадне чергування [о] зі звуковим нулем. Саме це відбулося із давнім двоскладовим суфіксом -ъ-къ, який у непрямих відмінках, що не збігалися з називним, мав закінчення з нередукованим голосним (-ъ-ку, -ъ-ко, -ъ-ко-мъ). Після відповідних пертурбацій ми отримали в називному і в знахідному (якщо він збігається з називним) визвук -ок, а в інших – -ку, -ка, -ком.
У слові Сянок в непрямих відмінках о не випадає – значить, воно походить не з форми *Сѧнъкъ, а з Сѧнокъ, тобто [о] мало би мінятися на [і] (є, щоправда, закономірні винятки із загального правила зміни [о] на [і] в новозакритому після занепаду редукованих складі, хоч – друге щоправда – під жоден із них Сянок не потрапляє), але до кінця 1860-х років [о] на [і] в цьому слові не мінялося. Зрештою, в народній вимові воно не мінялося аж до Другої світової війни: у спостережуваній мною мові переселенців із Сянока та околиць я чув тільки Сянок, не Сянік.
І це (відсутність [і] в новозакритому складі) попри те, що для Лемківщини та Надсяння характерні явища гіперичного "ікання": Іван Верхратський, наприклад, фіксував Пільща, пілька, пільскый (Польща, полька, польський), піперечный (поперечний), здорів (здоров), сійка (сойка), гонір (гонор), крік (крок) тощо.
Інше ж "попри те" полягає в тому, що з початком XVIII століття чергування о : і зробилося непродуктивним, більше того – як зазначає Ю. Шевельов, під впливом церковнослов'янської мови процес цофнувся навспак: нарід знов став народом, закін – законом тощо.
Цілком можливо, що під цим же впливом Сянок став у шематизмах писатися як Сянік: визвук -нікъ значно типовіший для церковнослов'янщини (647 слів у "Полном церковно-славянском словаре" Г. Дьяченка), ніж -нокъ (6 слів).
Але Сянок не був винятком у відсутності чергування серед слів із визвуком -нок, у "Словнику української мови" нема жодного слова, в якому би -нок мінялося на -нік (зрештою, є всього кілька слів, де -ок чергується з -ік, і всі вони односкладові або префіксальні похідні від них: бік, сік, скік та рік і тік із похідними).
Так само не знайдемо таких назв (із чергуванням у визвуку -нок) і в словниках топонімів: закарпатське село Онок, що назву отримало від потічка (Ілонок чи Оночок – цікава паралель із річкою Сяночок) та (!) Санок, притоки Ворсклиці на Сумщині, на території давніх переселенців із Галичини. В цьому контексті цікаво, що Грушевський (т. 9 1931 року), згадуючи про похід полковника Ждановича на Краків, пише, що в березні 1657 року козацьке військо перейшло річку Сянок (с. 1352) – власне річку, а не місто. Про річку Сянок писав і Міхаїл Щербатов, описуючи бій Ізяслава з Володимирком 1152 року ("История Российская от древнѣйших времен", т. 2, кн. 5 1805 року, с. 213). В обох випадках, очевидно, мався на увазі Сян. Характерно, що -ок (і -ока) в закінченні назви ріки не обмежується Сяноком та Ілоноком. Є ще притока Сяну Віслок, притока Збруча Бридока, згадувана Головацьким Боброка і, зрештою, Ока, що витікає з північних територій давнього Чернігівського князівства і назву якою виводять від балтійського akis 'око', 'водне плесо в заростях' або від протогерманського *ahwō 'вода', 'ріка' (від протоіндоєвропейського *h₂ekʷeh₂ 'вода'). Цілком можливо, таким чином, що -окъ в слові Сянок є суфіксом, що вказує на ріку.
У будь-якому разі, виходячи тільки з фонетичних умов, бачимо, що чергування у визвуку -ок в українській мові чомусь гальмується: якщо не брати до уваги односкладових слів, то з 1605 слів з цим фонетичним завершенням (чи -ік, що утворилося з -ок) Словник української мови не фіксує жодного випадку такого чергування (крім згадуваних похідних від односкладових рік, тік): 51 слово зберігає [о] в непрямих відмінках (4 з них – з причини повнозвуччя -оро-), а решта 1554 слова – з випадним [о].
За будь-яких причин цього феномена, силою аналогії в українського мовця підсвідомо виникає опір чергуванню; сюди ж накладається відсутність у питомих українських словах завершення -нік. Щоправда, інтерференція польського, церковнослов'янського чи російського середовища, знання та використання цих мов може цей другий бар'єр зняти (Є. Желехівський, до речі, народився в священичій родині і на момент написання "Помічень" третій рік вчився в університеті на філософії в польському середовищі; безумовно, в середовищі церковнослов'янської мови перебували й укладачі шематизмів – піонери впровадження "деполонізованої" форми; хоч, власне, Sanok не типова форма польської мови, радше би мало бути Sanik чи Sanek).
У слові сяніцький такого опору не бачимо, тому ця форма поширилася природніше, швидше і частіше.
Стосовно ж коливань Сянок / Санок вичерпне, як на мене, пояснення дав Юрій Шевельов, який звернув увагу, що українське ім'я Ізяслав польською мовою передавалось як Izaslaw, бо "українська апікальна палаталізація за тих часів сприймалася як відмінна від польської дорсальної", тобто на той час українське м'яке с було напівм'яким, а польське – "надм'яким".
Як описано в донині найдокладнішому "Фонетичному описі української мови" професора Івана Зілинського: "s' палаталізовані, тобто слабо пом'якшені (напівм'які), відрізняються від твердих s переважно піднесенням значної частини переднього язика до твердого піднебіння. Акустична різниця між s' та s, що полягає у незначному збільшенні власного тону s, є відносно невеликою". Натомість польські ś, що творяться середньою частиною спинки язика і твердим піднебінням, акустично наближаються до м'якого шиплячого, що дуже далеко від напівм'якого глухого ясенного фрикативного s'.
Іншими словами, тогочасний напівпом'якшений український звук [с] був значно ближчим до твердого польського s, ніж до м'якого ś, тому Сѧнъ передавався як San, Сѧнокъ – як Sanok. Напівм'якість першого звука, зрештою, відображає хитання в літописних написаннях, а в усній мові, очевидно, назва ріки звучала однаково що в польській, що в українській мові. Ця вимова – можливо, при інтерференції з польською мовою – зберігалася в українській мові при переході до дорсальної палаталізації, що охопила цей реґіон у XVI столітті, тому в передачі цієї напівм'якої літери виникли проблеми вже в українській мові: ся, що на письмі відображало цю значно пом'якшену форму [с], ставало надто м'яким для напівм'якої форми. Звідси і пішли хитання Сан / Сян, поки це написання не стало відповіддю на питання "чий Сян?", разом з чим і дуже м'яким цей звук став і в усній мові.
І наостанок – про наголошування. Прочитавши аргументацію, що "слід надати перевагу тій формі, яка наголошується за українським типом (мішо́к, горбо́к, лісо́к)", можна тільки руками розвести. Авторки спочатку показали, що -ок у слові Сянок не є суфіксом (вартувало би уточнити – не є суфіксом, що походить від -ъкъ), а потім наводять три приклади зі словами власне з таким суфіксом. Але навіть якщо взяти і так суфіксовані слова, то хіба такі приклади, як кубок, сховок, сволок, клунок, вчинок, ранок etc. etc., є нетипово наголошеними? Чи наголошування на другий склад з кінця, як у польській мові, вже дає підстави сумніватися в українськості – бо що є типовим для польської мови, мусить бути неприйнятним для української? Невже це нам "на таблицях залізних записано" вторинними назавше бути?
Для з’ясування типовості я відібрав зі "Словника української мови" двоскладові слова на -нок: із 30 слів різниця між різними наголошуваностями становить дві позиції. Чи можна при таких пропорціях говорити про домінуючий тип наголошування? [Сарказм:] Можна, якщо взяти за зразок російську мову. Там з 21 такого слова наголос на -нок падає в 19 словах: тут дійсно можна сказати, що зазвичай у російських двоскладових словах на -нок наголошується суфікс, а оскільки українська мова є теж східнослов'янською, то можна це правило поширити на українську. [Кінець сарказму]
Натомість якщо задатися питанням, як за аналогією наголошувати Сянік, і порахувати українські двоскладові слова з -нік, то з 11 таких слів наголос на останній склад падає тільки у двох – отже, можна з певністю констатувати, що зазвичай наголошується перший склад. Тобто, виходячи з такої логіки, в українській мові це місто мало би наголошуватися по-лемківськи: Ся́нік.
Зрештою, наголос у "Словарі" Желехівського (Сяно́к) теж, мабуть, має лемківське походження. У повісті Івана Франка «Гриць і панич» назва цього міста зустрічається 30 разів – і тільки один раз як Сянок, а 20 – як Сянока, 5 – Сяноці, 4 – Сяноку. І це більш-менш відображає вживаність різних форм у неофіційній мові. Отже, за місцевим наголошуванням у 29 з 30 випадків наголошується о (Сяно́к, Сяно́ці, Сяно́ку), і цей наголос відображено було у читанці 1853 року ("Руска перва ѧзыкоучебна читанка", с. 51: "Санъ прихо́дить ôтъ Сано́ка и плынè колò Перéмышля, а Днѣ́стер ôт Самбора́ по при Га́лич и Залѣ́щики"). За "великоукраїнським" типом наголос при скороченні кількості складів не зміщується, за "лемківськоукраїнським" – зсувається до переду. Таким чином, з наголошування "Сяно́ка" Желехівський цілком логічно реконструював наголошування називного відмінку Сяно́к і вніс його у словник.
І ще один акцентний момент, якщо говорити про чергування: з 17 двоскладових слів на -ок (не враховуючи згадуваних вже чотирьох слів із повноголосними формами на -оро-, де діють свої закономірності), що зберігають [о] в закритому складі, у 12 словах наголошеним є останній склад. Тобто у випадку Сяно́ка ймовірність переходу [о] в [і] в закритому складі (при неврахуванні інших факторів) – лиш 29%.
Звичайно, ніхто цих розрахунків у голові не проводить, але мозок має властивість добре оцінювати аналогії та кореляції, а чуття мови в тому і полягає, що за заплутаними закономірностями з багатьма факторами мозок у режимі поточного часу чітко видає найвідповідніше слово чи форму слова. Це чуття найкраще працює в письменників, а особливо поетів. Якщо ж його нема, то включається лиш загальна закономірність, без врахування нюансів. А як це виглядає в натурі, ми могли спостерігати на прикладі "азарівки".
Отож, підсумовуючи викладене, можна бачити, що найадекватнішою формою назви давнього княжого міста було би Ся́нок, Сяно́ку, Сяно́ка, Сяно́ці, але – враховуючи поширення псевдоукраїнізованої форми Сянік – нормативно можна зберегти два варіанти написання і наголошування.
Орест Друль
